Сепаратизм: кое-что из истории вопроса

Тема розподілу України, як панацеї якщо не від усіх сутніх, так принаймні найбільш болючих бід країни і суспільства, не нова.

Перше слово цього гільйотинного рецепту лікування головних болячок новонароджуваної країни написав ще наприкінці 80-х В'ячеслав Чорновіл, запропонувавши федералізувати Україну. Правда, згодом він це своє слово намагався дезавуювати, але воно вже було мовлене.

Втім, тривалий час, а саме до 2004 року, відцентрові ідеї державно-територійної перекройки України були не надто популярними.

І хоча в політикумі та суспільстві з такої дражливої проблематики, як мовне питання, геополітичної орієнтації країни, історично-культурницьких уподобань точились досить гострі суперечки, вони не носили характеру технологій сепаратистського толку. За виключенням хіба що сумнозвісної "мєшковщини" в Криму на початку 90-х (цікаво, а хто-небудь ще пам'ятає президента Кримської автономії, а нині громадянина РФ Мєшкова?) та можливо так званого русинського руху.

А от ідея надання більших прав і свобод регіонам в економічній, ресурсно-видобувній і навіть правоохоронній - мова про спроби створення в деяких містах так званої муніципальної міліції - сферах була досить актуальною і обговорювалась на досить серйозному політичному та науковому рівнях.

Одним же з головних провідників ідеї максимально можливої економічної самоврядності регіонів та міст України, принаймні в часи своєї подвійної мерської каденції в Харкові з одночасним головуванням в Асоціації міст України та в період губернаторства був покійний Євген Кушнарьов. Однак ця економічна самостійність в контексті федералізації України в ті часи практично не розглядалась і не дискутувалась.

Конкретна ж реалізація цієї ідеї далі розробки низки концептів створення так званих "точкових" і просто вільних економічних зон або ж технопарків та деяких практичних кроків в цьому напрямку не спостерігалась.

А от вже у 2004 році, з недоброї подачі російських політтехнологічних мудрагелів на чолі із сумновідомим Глібом Павловським, тема існування та протиставлення "двох Україн" була задіяна як технологія у виборчій президентській кампанії Януковича.

І тоді ж друге вагоме слово згаданого гільйотинного рецепту - конфедерація - і мовив Євген Кушнарьов, додавши, що від Харкова до російського кордону вдесятеро ближче, ніж до Києва. Ну, а потім трапився Сєверодонецьк.

Втім, по своїй суті і федерація і конфедерація означають об'єднання якихось суб'єктів , а не їх роз'єднання .

А Чорновіл і Кушнарьов, проголошуючи свої концепції адміністративно-територіального держустрою, кожен зі своєї тодішньої дзвіниці - голови Львівської облради та губернатора Харківщини - мали на увазі максимальне дистанціювання та унезалежнення своїх регіонів від політики центральної влади, яку та на той час провадив чи мав наміри провадити Київ, і котра, на думку цих регіональних очільників, не відповідала інтересам підопічного народонаселення.

До того ж, і Чорновіл, і Кушнарьов свої, правди нікуди подіти, відцентрові заяви робили спонтанно, відповідно до поточного моменту. Про що вже незабаром в тій чи іншій мірі шкодували. Бо, попри свою надзвичайну політичну, ідеологічну, ментальну несхожість, ці два непересічні політики були державниками.

Слід ще зауважити, що відверто розподільні чи розкільно-сепаратистські теми, або ж різноманітні їх мовні, ментальні, ідеологічні, історично-культурні варіації, як правило починають мусуватися напередодні, в ході чи відразу після більш-менш потужних суспільних зворушень в країні та серйозного кадрового переформатування влади.

Але, як тільки-но ці процеси завершувались і ситуація в країні більш-менш стабілізувалась тема прямого розколу дуже швидко втрачала свою гостроту, хоча й продовжувала підігріватися вже згадуваними варіаціями.

Так було і в часи ГКЧП, і в часи Майдану. Ну, а головними речниками та популяризаторами розкільних ідей, як правило, були представники політичних сил, котрі або ж перебували чи опинялись в опозиції.

А от в останні вибори процес чергового вкидання в маси ідей розподілу Неньки розгортався трохи за іншим сценарієм. Тема активно почала мусуватися вже на фініші виборів і мала не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадувала такий, що набирає оберти, динамічно-наростаючий процес, котрий чим далі тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.

Втім, в цьому матеріалі автор не ставить собі за мету з'ясовувати кому і навіщо потрібен територійний розкол України, як не має поки намірів розглядати всі резони чи Pro & Contra розподілу країни на два і більше державних суб'єктів. Хоча декілька нюансів з цього приводу все ж таки зауважу.

По-перше, в минулі роки сепаратистські чи якісь інші відцентрові заяви та порухи продукувались політиками чи політичними силами, котрі відчували себе ображеними в результаті певних змін на владному Олімпі.

Нині ж ця тематика активно мусується як із табору переможених - переважно, зденервованою проросійською політикою регіоналів, свідомою інтелігенцією, так і апологетами нової влади - людьми достатньо розумними, аби впетрати, що нинішній не такий вже, між іншим, і високий рівень довіри до влади, вже найближчим часом в умовах другої хвилі кризи, різко почне падати.

От, аби те падіння для Януковича і Ко не було таким катастрофічним і готується сепаратистський аеродромчик, що зайвий раз свідчить про невпевненість теперішньої влади у самій собі.

По-друге, які б карти розподілу України не малювались, і які б аргументи апологети цього процесу не наводили - електоральні, мовні, ментальні, історичні, етнічні чи цивілізаційні - як на мене існування так званих "двох Україн" обумовлене в першу чергу фактором геополітичного протистояння двох систем - демократичної і тоталітарної.

І фронт того протистояння у вигляді боротьби совка і антисовка нині не лише проходить через Україну, але й має динамічний характер. Ще донедавна він мав вектор руху із заходу на схід. Але після недавніх президентських виборів цей фронт стабілізувався, хоча і має перспективу певного руху в зворотньому напрямку, що в першу чергу залежатиме від українського суспільства.

По-третє, можна звичайно ж розглядати нинішнє мусування сепаратистської теми, як такі собі інтелектуальні вправи високочолих. Можна, як дитячий розпач переможених котрим показали іграшку, а потім не дали нею погратися.

От вони тепер, рюмсаючи і апелюючи невідомо до кого, вимагають зламати іграшку. Погрожуючи в іншому разі забрати пасочки і лопатки та й податися до іншої пісочниці. А можна, як виборчу технологію, котра інерційно після президентської компанії задіється в ході місцевих виборів.

Але при цьому не слід забувати про одну небезпечну закономірність: якщо якусь, навіть найфантастичнішу і дурнувату ідею довго і вперто пропагувати у вірті, вона може комунікуватися із реальністю.

А вже в реальній масовій свідомості та ідея, якою б вона доцільною і привабливою не видавалась у вірті, як правило, набуває спаплюженого, маргінального і вибухонебезпечного характеру.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство "Малого Кола"