Русифицируют ли россияне украинцев?
Далекого вересня 1973 року лондонська газета "Дейлі телеграф" опублікувала статтю свого співробітника Девіда Флойда "Україна - забута нація". У ній зазначалося: "Маючи територію понад 600 тисяч квадратних кілометрів, Україна, фактично, є найбільшою країною Європи. Для більшості країн Заходу Україна - лише частка Росії".
Далі автор привертає увагу до того, що "українці - це єдиний народ, який зазнає сильного тиску під радянським керівництвом: "перемішування націй", переселення українців в інші райони СРСР, на схід і Сибір, а росіян в Україну... Для цих людей особливо важко боротися проти русифікаційних процесів".
Проте, Україна являє собою особливу проблему для московських керівників, якщо врахувати її розмір, її значення та її спорідненість з Європою.
"Перспектива незалежності сьогодні здається дуже віддаленою, але мета Кремля - асимілювати українське населення, і зруйнувати його національну ідентичність, також виглядає занадто важкою для здійснення".
Пан Девід як у воду дивився.
Не змогла Москва зруйнувати національну ідентичність українців. Хоча чого тільки не натерпівся наш народ від московських "старших братів". І не тільки в радянські часи.
Ось деякі "дружні" історичні заборони:
1) 1690 рік. Собор Російської православної церкви осудив "нові київські книги" Симона Полоцького, Петра Могили та інших, наклавши на них анафему й прокляття;
2) 1720 рік. Указ Петра I про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних. Їх необхідно узгоджувати з великоросійськими, "із такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було";
3) 1753 рік. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;
4) 1769 рік. Заборона Синоду РПЦ на друкування й використання українського "Букваря";
5) 1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання, та книжки релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может";
6) 1864 рік. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише російською мовою;
7) 1876 рік. Емський указ Олександра II про заборону ввозу будь-яких книжок і брошур українською мовою. Заборонялося друкування творів і перекладів, не дозволялося жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису тощо;
8) 1884 рік. Заборона театральних вистав українською у всіх губерніях Малоросії;
9) 1892 рік. Заборона перекладати твори з російської на українську;
10) 1908 рік. Указом Сенату Російської імперії україномовна культура й освітня діяльність оголошена шкідливою;
11) 1914 рік. Заборона в окупованій російською армією Галичині й Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства "Просвіта".
Коли брусиловські війська в 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Тараса Шевченка, і знищила її.
Російська військова адміністрація в Галичині й на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо. Притому вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій.
Воістину "справжня" любов до українців.
Потім, у радянські часи, було організовано братньою Москвою в Україні Голодомор-геноцид та ще декілька голодів, у результаті яких "молодших братів" українців поменшало на десять мільйонів.
Сталін зі Жуковим вирішили вислати всіх українців з України на далекі простори Сибіру. Мотив простий: усі українці були на окупованих німцями територіях, тому вони вороги народу. Але, як ми знаємо, забракло вагонів.
Вивезли всіх чеченців та кримських татар. Безкінечні розстріли, каторги, репресії й виселення на Сибір.
Усе це робили наші любі "старші брати" росіяни.
Замість того щоб вибачитися перед українцями за нанесену непоправну шкоду, теперішня московська влада не знайшла нічого ліпшого як продовжити політику русифікації в Україні та принижування національної гідності.
Відносна відлига була тільки при президентові РФ Єльцині. Потім пішли в хід організовані московськими політтехнологами антиукраїнські розкольницькі сценарії.
Стало зрозуміло, що декому в Москві знову захотілося позбирати "руські" землі.
Запустилася технологія двох Україн - Західної й Східної. Дана технологія мала, і, на жаль, ще має роздробити країну на дві або декілька частин, зруйнувати українську державу. А потім по черзі приєднати ці частини до російського "государства".
Старе - розділяй і володарюй.
Але чи вдасться це зробити нашим російським "партнерам"?
Не так давно в інтернеті з'явилося багато інформації про те, що в самій Російській Федерації є проблеми в питаннях єдності країни. Що на Кубані й Ставропіллі місцеві жителі, коли їх запитати, яка в них національність, кажуть - "козак", а не росіянин. Частина людей у РФ, що за Уралом, називає до-уральську територію Росією, а себе сибіряками. Не кажучи вже про Приморський край, де діють партизанські загони.
Ось що відбулося декілька днів тому під час поїздки президента РФ Медведєва в Приморський край. Губернатору Сергію Дарькіну від глави держави дісталось за те, що допустився некоректного порівняння: нібито, на Далекому Сході так, а в Росії по-іншому.
"Дальний Восток это и есть Россия, ее живая неотъемлемая часть! Будем проводить между ними грань, у нас начнутся большие проблемы", - зауважив президент Медведєв.
Тобто, розхитуючи український човен, росіяни самі можуть опинитися за бортом розваленої власної країни, і матимуть великі проблеми.
І хоча в Криму, Одесі та інших регіонах місцеві регіонали за звичкою й надалі намагаються впроваджувати російську мову як другу державну, чи там регіональну, порушуючи Конституцію й закони, - результатів по русифікації, схоже, це не дає.
Бо після того, як український народ переніс такі жахливі удари на знищення й вистояв, теперішні намагання його зрусифікувати виглядають немов дитячі витівки.
Як би не намагалася московська пропаганда знищити українське кіно, ЗМІ, переклад, естраду, школу, телебачення, радіо тощо - нічого не виходить.
Українських патріотів стає все більше. І це видно на різних телешоу по перекошених обличчях русо-промоутерів Корнілова, Болдирєва чи Погребінського. Мабуть, важко їм без "нагана" проводити русифікацію.
Посміхається тільки Колісниченко. Але кажуть, він завжди посміхається, треба чи не треба. Мабуть, вдача така...
До України їде, у черговий раз, патріарх Російської православної церкви Кирило.
Його одразу попередили від УПЦ КП: якщо з пасторським візитом, так би мовити, поговорити про вічне й відзначити дату, то, будь ласка. Але якщо пан Кирило почне за своє про "рускій мір", тобто про політику, то для багатьох стане зрозуміло: Кирило працює патріархом, а за покликанням він - щось на зразок Штірліца.
Рано чи пізно в Україні настане критична межа русифікації. І відлік часу на повагу до України й українського почнеться в зворотному напрямку.
А, може, він уже почався?..
Перефразовуючи "нельзя объять необъятное" Козьми Пруткова - не можна зрусифікувати те, що не русифікується.
Юрій Сидоренко, спеціально для УП