Виктор Ющенко: штрихи к политическому портрету

Чому переможці Майдану-2004 зазнали такого нищівного політичного Берестечка? Чому 60% підтримки Віктора Ющенка в 2005 році перетворилися на 5% на президентських виборах 2010 року? Як Україна знову опинилася на краєчку історичної безодні?

Щоб відповісти на ці трагічні запитання, що досі ятрять і будуть ще довго ятрити душі українців, треба повернутися до Майдану-2004.

Всупереч усім кремлівським казкам про ЦРУ, що мовби отруїло наркотиками помаранчі на Хрещатику і профінансувало Майдан, насправді стався стихійний виступ спочатку киян, а потім усієї патріотичної частини українського народу.

Цьому народові, через відсутність якихось кращих можливостей, довелося віддати виборену владу тим, хто стояв на трибуні помаранчевого Майдану. Проте майже всі вони були "пташенятами гнізда Кучми", роками працювали з ним, з його урядом, з його депутатами в парламенті, то ж ніякого іншого політичного досвіду не мали.

А досвід кучмізму - це підкилимні інтриги, візантійщина, змови і підступні зради, це непринциповість, жага влади, угодовство і політична корупція.

В такому політичному болоті, в якому загрузла ціла країна, особливого значення набуває роль першої особи, її чеснот і вад. Адже саме ця особа має взяти на себе функції багатьох відсутніх інститутів держави й громадянського суспільства і доповнити функції тих, що є, але вкрай погано виконують свою місію.

Отже, Україна дуже потребувала сильного, мудрого, талановитого лідера, що міг би стати національно-політичною "causa primera", тобто першопоштовхом демократичного розвитку, потребувала того ж таки "Вашингтона з новим і праведним законом".

За нерозвинутості громадянського суспільства, патологічного розвитку економіки і соціальної сфери такий лідер - реформатор, людина неординарна - була конче потрібна нації.

Тим більше, що всупереч шахрайській політичній реформі, що змінювала форму правління в державі після виборів, коли голосували за президента з одними повноваженнями, а отримували з іншими, все ж таки перший рік каденції глава держави зберігав попередній обсяг повноважень.

А отже міг багато чого вирішити на користь України. Якби тому сприяли особисті якості фігуранта...

Але нація одержала як лідера надзвичайно пересічну людину без особливих чеснот інтелекту, освіти, розуміння реальної ситуації, без необхідної працездатності, аналітичних здібностей, без вольових якостей, такого собі інтроверта і "сільського філософа", який одного разу на телебаченні чесно зізнався, що "ненавидить політику".

Але це те ж саме, що лікар, який ненавидить медицину, що вчитель, який ненавидить педагогіку, що письменник, який ненавидить літературу...

Чи може бути успішним політик, що ненавидить політику? А якщо до цього додати ще й романтичну замріяність, що позбавляє тверезості у визначенні правдивого становища, а також брак елементарної побутової дисциплінованості, нерішучість, пасивність тощо, то портрет буде майже довершеним.

А ще ж мстивість, ревність до більш обдарованих природною соратників, зосередженість на собі та існування в якомусь віртуальному світі, страшенно далекому від реальної країни. А ще невміння відділяти головне, вирішальне від другорядного.

У цьому сенсі є дуже показовим рішення тоді ще Верховного Головнокомандувача всіх Збройних Сил України про запровадження в українському війську особливого "національного" кроку.

І це тоді, коли армія України не має коштів на закупівлю бойової техніки, пального, приладів та устаткування, позбавлена можливості проводити маневри тощо.

Але то не головне, що гвинтівка стара та не стріляє, головне, щоб на ній була гарненька національна стрічечка. В цьому вся сутність цієї людини, що не керувала, а інколи, наче прокидаючись від сну, пробувала керувати Україною в 2005-2010.

Досить швидко після Майдану розпочався відхід від його ідеалів та гасел. Бо, наприклад, гасло "Бандитам - тюрми!" означало відмову від кланово-олігархічної структури української влади, від багатьох суто кримінальних її рис.

Адже цілком невипадково на початку 2000-них Джеймс Мейс, посилаючись на Івана Лисяка-Рудницького, писав, що в незалежній Україні влада належить "трикутнику", тобто перефарбованій комуністичній номенклатурі, колишнім підпільним совєтським бізнесменам та кримінальникам.

"Бандитам - тюрми!" означало небажання українського народу примиритися з такою формою правління.

Але новообраний президент Ющенко прекрасно дійшов згоди з олігархами, що ще більше (за слабкої президентської влади в країні) посилили свої позиції та за рахунок "маленьких українців", як висловлювався новий господар головного кабінету на вулиці Банковій в Києві, збільшили свої далеко не праведні статки.

А Українська держава залишилась іграшкою в руках денаціоналізованих олігархів.

Намагаючись протистояти спробам Юлії Тимошенко перебрати на себе кермо управління (що було зрозумілим, якщо врахувати результати політреформи й перехід до парламентсько-президентської республіки), Ющенко почав шукати взаєморозуміння з учорашніми ворогами.

На той час Віктор Янукович практично (і географічно!) зник із політичного життя України, він мав дуже небагато шансів на відродження.

Саме Ющенко повернув цілковитого політичного банкрута Януковича до активної присутності в політичному просторі, підписавши з ним спочатку Меморандум, а потім Універсал про співпрацю, що й відкрило йому шлях до посади прем'єр-міністра.

Це дуже нагадує сюжет про Франкенштейна...

За два роки свого другого прем'єрства Янукович суттєво наростив політичні та електоральні м'язи, відновився після важкої поразки 2004 року.

Абсолютно трагічне значення для України мала та адміністративно-політична Руїна, що відбувалася в середовищі помаранчевих сил. Важко сказати тепер, хто в тій громадянській війні є винним більше - Ющенко чи Тимошенко, але наслідки її катастрофічні.

Вони свідчать про глибинні вади української національно-демократичної еліти, невміння та небажання стримувати свої емоції в ім'я вищої мети.

Ющенко і Тимошенко більше воювали між собою, ніж проти Партії регіонів. А з Партією регіонів обоє наввипередки намагалися дійти "порозуміння", не забуваючи постійно звинувачувати одне одного у намірі зрадити помаранчеву ідею на користь Януковича.

Внаслідок цієї "хатньої війни" рейтинг Ющенка і Тимошенко стрімко занепадав, а рейтинг Януковича зростав, без помітних зусиль з його боку. Справді, "самі себе звоювали"...

Реформ, що так потребувала Україна, не відбулося. В жорстокій боротьбі за владу і повноваження було не до реформ. Які реформи, коли постійно вибори, як не одні, так другі, а на виборах інших методів впливу, крім безмежного популізму, ніхто не практикував.

Та й спробуй відмовся від популізму - як слушно зауважила ліберальна публіцистка з Москви Юлія Латиніна - у злиденній країні політик, який реально претендує на владу, майже приречений бути популістом.

Не були зміцнені силові структури, армія деградувала, прокуратура працювала вкрай неефективно, суди дивували населення чудернацькими рішеннями.

Ющенко якось публічно визнав, що в Україні діє потужна п'ята колона, але цим одкровенням, цим розкриттям секрету Полішинеля все закінчилося. Десятки екстремістських антиукраїнських організацій діяли безперешкодно.

Правосуддя захлиналося в корупції і хабарництві, а президент виголошував нудні глибокодумні промови, такі собі карикатури на Сковороду, звісно, без блиску та оригінальності Григорія Савовича.

На всі критичні зауваження палкі прихильники, а над усе прихильниці Ющенка відповідали: "Зате він має українську душу". Але чудова українська душа не компенсувала абсолютний брак притомної та ефективної, раціональної й енергійної української політики.

Зростало розчарування мільйонів учасників Помаранчевої революції. Ющенко втрачав авторитет і повагу як людина, нездатна на рішучі кроки. Поступки регіоналам, українофобам виправдовувалися нібито намаганням "об'єднати Схід і Захід", хоча насправді йшлося про змови та інтриги різних регіональних кланів.

Ющенко абсолютно не відреагував на антиукраїнський парад місцевих рад на півдні та сході, що оголосили на своїх територіях російську мову регіональною, а де-факто - державною. Він пасивно спостерігав, як на півдні встановлюють пам'ятники російській імператриці Катерині ІІ.

Інколи здавалося, що в Україні взагалі немає президента, бо його не видно й не чутно. А тут ще двовладдя президента і прем'єра. В принципі, суперечності можна було зняти, якби обоє ставили інтереси нації і держави вище за свої амбіції. Але ніхто не хотів поступатися.

Тим більше, що ЗМІ, контрольовані олігархами, всіляко роздмухували й загострювали конфлікт "на горі". Чимало посприяла цьому та ж таки промосковська п'ята колона, представників якої вистачало як в оточенні Ющенка, так і Тимошенко.

Москва вдало використала розбіжності всередині української влади під час газових перемовин у січні 2009 року, постійно нацьковуючи президента і прем'єра одне на одного, пропонуючи одному кращі умови за спиною другого.

Саме тоді Тимошенко підписала доволі кабальну газову угоду з "Газпромом", хоча, як ми сьогодні бачимо, середньомісячна ціна газу для України була такою ж самою, яку сьогодні отримав Янукович, віддавши Росії на десятиліття Крим і багато чого іншого (авіабудування, ядерну енергетику, а в перспективі - і газотранспортну систему).

Тимошенко за те ж саме ніяких політичних поступок не зробила. Напевно, хід її думок тоді був таким: погоджуся зараз на умови Путіна, протримаюсь рік, стану президентом, а тоді якось владнаю цю ситуацію, обдурю Путіна і закрию це питання.

Вона, на жаль, не знає історії україно-російських відносин, тому й не зрозуміла, що обдурити Путіна навряд чи вдасться. Принаймні раніше всі такі спроби українських політиків загравати й хитрувати з Москвою завжди закінчувалися для України погано.

Окрема тема, це кадрова політика президента Ющенка. Всупереч усім обіцянкам здійснювати її за схемою трьох "п": професіоналізм, патріотизм, порядність, підбір кадрів відбувався за схемою: "кум-брат-сват-земляк" та за рекомендаціями людей, що мали вихід на Петра Ющенка, Катерину Ющенко та інших родичів та друзів.

Оскільки часто-густо йшлося тільки про особисту відданість Віктору Андрійовичу, на керівні посади не зрідка потрапляли українофоби, пристосуванці, пройдисвіти та крадії, а деколи просто авантюристи.

Досить нагадати про феномен Кислинського. Цей практично невідомий в широких політичних і культурних колах добродій раптом став заступником голови Секретаріату президента, а згодом - заступником голови Служби безпеки.

Така стрімка кар'єра передбачала наявність могутнього інтелекту, чудової освіти та феноменальних здібностей, не кажучи вже про бездоганні професійні навички.

Однак невдовзі з'ясувалося, що добродій Кислинський має підробний диплом про закінчення історичного факультету Київського університету Тараса Шевченка.

Добродій почав виправдовуватися на телеканалах, але нічого притомного сказати не міг, справляючи враження людини дуже посередньої, явно не генія. У чому ж секрет блискучої кар'єри пана Кислинського?

Деякі люди стверджують, що цього діяча президентові запропонувала особисто Катерина Михайлівна Чумаченко-Ющенко... І це тоді, коли в Україні є чимало високих професіоналів, чесних людей, відданих Батьківщині патріотів, які навіть мріяти не можуть про таку кар'єру, як у Кислинського.

Між іншим, постає питання - а де підробляли диплом цього добродія, часом не в Москві на Луб'янці? Тим більше, як кажуть студенти і викладачі істфаку Київського університету, цього дипломанта там ніхто ніколи не бачив...

Кислинський є символом кадрової політики Ющенка.

Не менш абсурдистською була його політика нагород, що ошелешила учасників київського Майдану та багатьох інших майданів України. Чимало знакових постатей режиму Кучми, активних борців проти "помаранчевої чуми" були нагороджені орденами після того, як "помаранчева чума" перемогла.

Наприклад, пан Ківалов, колишній голова ЦВК, який оголосив переможцем виборів Віктора Януковича, Ківалов, якого звинувачували у фальсифікації виборів, за Ющенка став... орденоносцем.

Шкода, що ні сам Ющенко, ні бодай хтось з його оточення не збагнули, що це означає в юридичному і моральному сенсі.

А це означає, що ніяких фальсифікацій в 2004 році не було (не може орденоносець, нагороджений Ющенком, бути фальсифікатором!), вибори відбулися чесно, переміг на них і став законним президентом Янукович, третій тур виборів було призначено неправильно, а Ющенко є самозванцем.

Це якщо виходити з логіки імені пана Аристотеля, а іншої світ, принаймні, європейський, не знає. Нагородив Ющенко і екс-генпрокурора Потебенька орденом Ярослава Мудрого. Це той Потебенько, що розслідував справу Георгія Гонгадзе, яку не закрито й досі.

Розквіт професійної діяльності пана Потебенька припадає на добу Леоніда Кучми. Отримав державне підтвердження своєї "мудрості" з рук Ющенка одіозний міський голова Києва Леонід Черновецький, що викликало в киян стан близький до шоку.

До речі, Черновецький утримався при владі в столиці завдяки допомозі президента. Ющенка цей керівник столиці цілком влаштовував, на відміну від більшості киян.

Став кавалером ордена "За заслуги" Борис Колєсніков, у минулому активний діяч псевдодержавного утворення на сході країни, що ввійшло в історію як Пісуар (Південно-Східна українська автономна республіка зі столицею чи то в Харкові, чи то в Донецьку).

Між іншим, один мій земляк у Севастополі, який в 2004 році на мітингах голосніше за інших волав: "Геть помаранчеву чуму!", також був нагороджений орденом від Ющенка. А от ті мої земляки, що їздили до Києва на Майдан, захищали помаранчеву ідею в Севастополі, яких переслідували, виганяли з роботи, - ті жодних нагород не мають.

Й уже наприкінці свого президентства, щедро нагороджуючи "своїх хлопців", усю свою камарилью, президент не забув присвоїти звання "Заслужений юрист України" судді Волику, який за часів Кучми засудив учасників акції "Україна без Кучми", і люди реально сиділи в тюрмі...

Маразм політики нагород президента Ющенка став уже настільки очевидним, що журналістка газети "Україна молода" Леся Шовкун під час виступу глави держави на телеканалі "Інтер" ущипливо запитала Ющенка: "Вікторе Андрійовичу! А коли Вами буде нагороджено Романа Козака, який під час виборів розповідав нам, що Ваша дружина - американка?".

Тут уже навіть президент збагнув комічність ситуації і визнав, що в справі нагородження були помилки. Але цим визнанням усе й закінчилося.

Усі ці та подібні до цих дії "лідера нації" спровокували процес стрімкого просування Ющенка від 60% народної підтримки до 5%, в які сам Ющенко не хотів вірити до останнього дня, допоки вибори йому цього не підтвердили.

Він сам спричинився до масового відчуження електорату від свого колишнього кумира. І сьогодні справді, мабуть, найкраще заняття для екс-президента - збирати сміття на Говерлі...

Ігор Лосєв, для УП