Украина или все-таки – Русь?

Русь - релігійно, культурно, етнічно - була, є й буде із центром у Києві. Тому вже час правдивим історикам нашого краю, як слід ще раз вивчивши й зваживши, відновити справжню назву своєї держави - Русь.

Василь Капкан, ініціатор заснування української громади у Литві (1988), Вільнюс: "Задля чого нам бути крайніми? Вже вкотре ми знову опиняємося на узбіччі світової історії, стаємо околицею якоїсь цілісної спільноти: чи то - Європи, чи то - Азії, чи - Росії , чи - Польщі.

Можливо, витоки цього процесу заховані у самій назві нашої держави: "Україна" - "У края, біля краю", адже окраїна може бути лише частиною більшого, місткого, цілого. Коли окраїна відривається від цілого, вона більше не може залишатись околицею, а має сама ставати цілим або знову ліпитися до чогось.

Пригадуєте Врунгелеву пісню: "Как вы яхту назовете - так она и поплывет...". Отож і міркує заокеанський вуйко Сем окраїною чого нам бути: Європейської Союзу чи Російської Федерації. Нині ж, від страху перед Піднебесною, здається схиляється до другого варіанту. Власний же центр тяжіння у нас відсутній, бо ми... "У... країна".Про історію та семантику

Слово "Україна" (Оукраина) вперше з'являється в літописах у 1187 році і вживається як географічне позначення "степового порубіжжя" колишніх південних територій Київської Русі.

Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про 1187 рік і смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, згадує, що "о нем же Оукраина много постона".

В тому ж літописі під 1189 роком розповідається, що князь Ростислав Берладник приїхав "ко Оукраинѣ Галичькои" (на означення подністрянського Пониззя).

У Галицько-Волинському літописі в 1213 році записано, що князь Данило "вернувся додому, поїхав із братом і зайняв Берестя, Угровеськ, Верещин, Столпя, Комов и всю Оукраиноу" (Забужанську Україну).

Переважна більшість польських, російських та українських історіографів, у тому числі й Михайло Грушевський, трактують літописну назву "Оукраина" в значенні окраїни, позаяк у всіх випадках словом "Україна" означені прикордонні, "окраїнні" території: Київське порубіжжя (1187), "Украйну Галичську" (1189), північно-західні землі Галичини й Волині (1213).

Інша річ: чому цей прозаїчний термін не просто прижився, а став близьким серцю нашого народу, у свідомості якого "Україна" означає щось рідне і ...велике, що росте з глибини родової пам'яті! Бо термін цей водночас означає "зону козацтва", поле героїчних діянь козаків - українних воїнів, прикордонників.

І в підсвідомості нашого народу "козак" - це український житель, "українець" з усіма плюсами й мінусами його характеру, з усією його героїкою.

Важливим фактором є і те, що ця назва дана чужим народом, який підкорив нашу країну, точніше, частину її. Так в XVІ столітті у польських державних актах і хроніках почали називати залежні руські землі "окраїнними".

Україна - окраїна (провінція) Польського королівства. Потім ця назва практично зникає надовго (Україна стала Малоросією) і тільки в XX столітті з'являється знову.

У роки Національно-визвольної війни 1648-54 років про взагалі Україну не йдеться. Новоутворена держава називається - Військо Запорозьке. Пізніше, відповідно до договору, укладеного у 1658 році у Гадячі, за часів правління Івана Виговського, Україна в кордонах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини мала утворити Велике князівство Руське.

Поряд із Польщею та Литвою воно ставало третім рівноправним членом федерації - Речі Посполитої.

Таким чином слово "Україна" не має конструктивної семантики і не є власним ім'ям. Швидше навпаки. Недарма ж росіяни і нині їдуть "на Україну", а не "в Україну", а англійською ще й досі інколи зустрічаємо - "the Ukraine".

Якщо ж розуміти під "Україною" просто "країну", "край", то тоді це ім'я вже не власне, а знеособлене.

Так само, як, скажімо, Німеччина від - німець - німий - говорить не зрозуміло. Німці ж називають свою країну - Дойчланд (Земля дойчів).

Щоправда нещодавно з'явилося і чимало розвідок про наших таємничих предків: не-то - укрів, не-то - кравенців, походження назви Україна від єгипетського Бога Сонця - Ра.

На думку ж історика Святослава Семенюка - "протягом XI-XVIII століть абсолютно панівною в середовищі українців була назва "руси", або "русини", її чергова заміна - на українців - відбулася у ХІХ столітті під тиском принизливих для нашої національної гідності обставин трансформації цієї назви на "малороси".

Ця подія взагалі "перетворила" нас на одну з наймолодших народностей світу, хоча належимо до найстарших".Уже передчуваючи щось недобре для українства, Аркас та Грушевський цілком свідомо назвали свої фундаментальні праці "Історія України-Руси".Ще у XVIII столітті Русь і Московія - РІЗНІ РЕГІОНИ.

Ще за президентства Єльцина у Росії почали створювати альтернативну історію, шукаючи витоки, корені держави не у Київській Русі, а у Татарській Орді чи у Ординській Татарії.

Вірогідно, тоді Москва розпочала підготовку до остаточної втрати України, як невідворотності.Російські історики-математики Анатолій Фоменко та Глєб Носовський, засновники наукового напрямку "Нова хронологія", перед якими, можливо, спецслужбами Росії поставлено завдання об'єднання слов'янського і тюркського (християнського і мусульманського) елементів РФ, піддають ревізії всю всесвітню історію, висувають сміливі, хоча інколи і сумнівні гіпотези.

Ці науковці, котрих аж ніяк не запідозриш у надмірних симпатіях до України, наводять цікаві факти щодо назви сучасних українських земель на європейських картах ХVIII століття.Так, у своїй основній книзі "Імперія" (Частина І Глава 2. 5) автори розмістили карти з унікальних старовинних видань XVIII століття - Географічних атласів світу. Перший з них присвячений "Принцу Оранзькому" і над його створенням працювала ціла група картографів в Лондоні, Берліні та Амстердамі.

На карті 1755 року французькою мовою "Carte de divifee en fes Principaux Etats" Русь - Russie зображена на місці сучасної України, а на схід і на північ - велика область названа Московія - Moscovie. Місто Москва розташоване на кордоні Русі і Московії, так би мовити, між ними. Район навколо Москви названий Gouvernement de Moscow.

Всередині Русі на карті відзначена область навколо Києва і написано: Gouv-t de Kiowie, тобто "уряд Києва".Отже, Київська область у XVIII столітті ще називалася Руссю. Варто відзначити, що ім'я Русь у формі Russie Noire - Чорна Русь проставлено також ще на одному регіоні - на півдні тогочасної Польщі, близько Lemberg'а - Львова.

Отож Носовський та Фоменко стверджують, що середньовічна Русь - це, спочатку і в основному, - південно-західний, слов'янський регіон. Тобто, приблизно - сучасна Україна.

Таким чином, пишуть автори, "українські вчені мають рацію, кажучи про Київську державу як про Русь. Втім, всі ми знаємо стародавню назву - Київська Русь". До речі, на цій же карті південь сучасної України названий Малою Татарією - Petite Tartarie.

В середині Малої Татарії відзначена область "Запорізькі Козаки" - Cosaques Zaporiski. Іншими словами, запорізькі козаки є складовою частиною Малої Татарії. Отож на певну спорідненість Татар і Козаків вказують ще карти XVIII століття. Можливо, витоки козацтва слід шукати серед степових народів Півдня і Сходу України, зокрема половців, оскільки , як зазначає письменник Юрій Канигін, всі оті "чисто українські", "запорозькі" прізвища (Боняк, Бонюк, Бунчук, Котян, Кобяк, Кончак, Мамай, Сакун, Сакій, Чапай), котрим і ліку немає, - половецького походження.

Цікаво, що кримські татари вважають своїми предками саме половців-кипчаків. На іншій французькій карті 1754 року: "III-e Carte de l'Europe 1754" також бачимо три різні області: Русь, Московію та Малу Татарію, що прилягають одна до одної. Мала Татарія - це південь сучасної України, Русь - решта України, а Московія - починається від Москви і простягається на захід до Західної Двіни, на північ - до Північного океану, на схід - до 75-го меридіану, тобто - за Урал і охоплює більше половини Сибіру.

Виходить - ще навіть у вісімнадцятому столітті деякі географічні карти, складені на Заході, пам'ятали про те, що Русь і Московія - це зовсім різні регіони, інші держави. Те, що московські князі скоріше ординці, ніж русичі, підтверджують і знахідки нумізматів. Так на монетах Великого Князя Василя Дмитровича і батька його, Дмитрія Донського, видатним російським сходознавцем-арабістом і нумізматом Хрістіаном Френом прочитано: "СУЛТАН ТОКТАМИШ ХАН, нехай триватиме життя його".

"Руська трійця"

Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нем встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?...
Маркіян Шашкевич

Підкреслюючи значення Галичини для відродження України, Михайло Грушевський називав її "українським П'ємонтом". Однак не варто забувати, що минуло менше двох століть відтоді, як у містах Галичини почути українську мову можна було рідше, ніж нині на Донбасі.

Міське населення повністю було полонізовано та онімечено. Цей край у першій половині XIX століття належав до Австрійської імперії, "багна гнилого між країв Європи" за словами Івана Франка.

Коли у 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина потрапила під владу австрійської монархії, та навіть не знала, кого вона "прилучила".

Польські магнати твердили, що це "споконвічна Польща", запопадливі німецькі колонізатори прагнули визнання, що це - землі німецькі; самі ж галичани називали себе русинами.

Однак поступово ситуація з мовою змінилася. А сіячами майбутнього відродження Галичини стали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які створили гурток "Руська трійця".

Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що "русини" Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, "трійчаки" укладають першу рукописну збірку поезії "Син Русі"(1833).

Істотною заслугою "Руської трійці" було видання альманаху "Русалка Дністровая" (в 1837 році у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Заслуги цієї "трійці" важко переоцінити.

Для нас же передовсім важливим є те, що ці "будителі" Галичини і всієї України у всіх своїх художніх творах, статтях називають свою Батьківщину - Руссю, а її жителів - русинами.

Відродження Русі

Можливо, відродження національної самосвідомості змусить нас змінити ім'я... Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона - ядро, серце великої Русі, але саме у ядра, у серця й забрали ім'я Русь, залишивши його за окраїнами - Московією і Білорусією.

Хтось може зауважити: "Але вже стільки пісень, художніх творів написано про Україну, це ім'я для нас - ліричний образ,символ...".

Так, чимало найкращих наших людей поклали свої життя за волю і незалежність саме України - вільної, самостійної. Однак, як показує досвід останніх 19-ти років, відцентрові тенденції посилюються, а з поверненням назви "Русь", центр автоматично зміщується до Києва.

Тому справжні Герої України, не богуслаєви, назавжди залишаться у пам'яті, як ті, хто відродив Русь-Україну, повернув їй вкрадену державність і назву.

"Україна" годилося для бездержавної нації. Нехай воно й залишиться... в ліриці. Як було у творчості Шевченка.

Але держава, та ще й з такою історією, потребує місткішого, доленосного офіційного імені.

Як же назвати?

А як було? Київська Русь або Русь-Україна, як це робили Михайло Грушевський та Микола Аркас, а жителі - русичі, або русини. Можливо, назва Русь-Україна об'єднає власне Русь (Північ, Захід і Центр), слов'янські землі із фактичною Україною (Сходом та Півднем), землями хозар, печенігів та половців, а пізніше козаків та кримських татар.

Таку назву можна спочатку використовувати на рівні суспільних запитів, а дещо пізніше - і державних.

Погляньте, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності, мертву мову, якою вже ніхто не користувався, а нині усі мусять знати.

Ну то й що, що є Росія, Білорусь..? Це не заважає нам бути Руссю Київською або Руссю-Україною. Росія - не Русь. І росіяни не - русичі. Можливо, повернення Україні споконвічної назви поверне все на круги своя, бо Русь, за виразом Василя Капкана, "це та Істина, та ідея, яка становить суть нашої землі, через віки, від початку до цих днів.

Тоді й відбудеться віднайдення нами, українцями-русичами, своєї справжності. І на малих, особистісних, і на вищих, державницьких рівнях нашого існування".

Але назвати, звичайно, має не хтось, а сам народ. Шляхом референдуму.

Роман Ревчук, для УП