Теория продуктивного самосуда

Коли тебе катують і забирають життя люди, яких ти найняв, і яким ти довірив свою безпеку - це найбільш цинічний, підступний вид зради.

Протягом тижня життя двічі нагадало нам про існування в Україні найогиднішого різновиду сваволі - міліцейської. Спочатку вбивство хлопця співробітником столичної міліції, потім катування трьох хлопців у відділку в Кіровограді.

Вбивають і б'ють найкращих - тих, що мають людську гідність, тих в кого відсутній страх совка перед "начальником", хто не відчуває себе бидлом і огризається, коли свою зверхність намагається демонструвати бидло в погонах.

Важко описати емоції, які охоплюють коли намагаєшся хоча б на мить уявити себе на місці батьків вбитого хлопця, особливо матері, яка побачила як катують її дитя.

Напевно, не варто роздмухувати істерику щодо цілковитої відповідальності нинішньої влади за ситуацію з катуваннями і вбивствами в міліції.

По-перше, тому що нинішня влада у нас останні 19 років. І будь-який з міністрів внутрішніх справ демонстрував ганебну корпоративність та солідарність зі своїми садистичним підлеглими.

Бо ж хоче бути своїм, можливо, ностальгійно згадує "бойову" сержантську молодість. А деякі з міністрів публічно демонстрували підлеглим, що побиття громадян не є чимось аморальним.

І головне тому, що кінцева відповідальність лежить на господарях-роботодавцях, тобто на громадянах. І чомусь немає жодних ілюзій, що влада захоче вирішити проблему, особливо в ситуації, коли вона не відчуває праведного страху перед суспільством, яке її найняло.

Наша держава?

Згідно найпопулярнішого визначення, держава - це інститут, що володіє монополією на насильство. Однак ця монополія делегується виключно громадянами і обмежується законом.

Законом, який не відміняє прав. Право, як відомо, вище закону. Природне право на життя та здоров'я вище будь-якого державного юридичного акту.

Не зайвим буде нагадати, що означає сплата податків в країні, де представники держави б'ють та вбивають у відділках своїх співгромадян.

Коли чиюсь дитину б'є чи вбиває представник влади чи правоохоронних органів, - це означає, що ми найняли кілера.

А якщо зовсім точно, це означає, що він сам себе найняв за нашої мовчазної згоди та за наші гроші.

Коли вас б'ють у відділку, це означає, що збочені садисти у погонах реалізують свої патологічні нахили вашим коштом.

Коли зореносні кати відрізають голову журналісту, - то варто пам'ятати, що цю пекельну маніпуляцію оплатили ми з вами.

Згадую інший приклад - з буремної та хуліганської харківської юності. Це дільничний на прізвище Білий, якого мої п'яні однолітки по-звірячому побили, зламавши кілька ребер. Малолітні розбишаки хотіли помститися дільничному "за всіх мєнтів".

Потім з'ясувалося, що міліціянт навіть не намагався витягти пістолет з кобури, бо, вочевидь, розумів, що витягни він його і інстинкти та навички спрацюють безвідмовно - хтось з нападників вже ніколи не буде доводити до сліз батьків. Але чи залишились такі білі в міліції?

Можливо праві ті, хто говорить, що одягати міліцейський мундир на тих умовах, що їх пропонує українська держава, можуть майже виключно або садисти, або люди що наперед готові бути корупціонерами. І що чесних людей в цій системі майже не залишилось.

В цьому теж велика частина істини. Бо не пригадується жодного випадку, коли після подібного скандалу з катами у мундирах хтось з колег відчув би огиду і відмовився надалі носити цей мундир, зробивши це публічно.

ТПС

Мова не йде про самосуд в сенсі американських традицій лінчування шерифа чи судді, зловленого громадою на чомусь поза межею права чи моралі. Або про козацькі традиції самосуду, що були притаманні українцям.

Бо вбивство, згідно будь-якої морально- релігійної традиції, завжди вбивство. Навіть якщо це вбивство покидька в погонах. Тим більше знаючи про високу імовірність того, що конкретного хлопця вбив не сержант Х, а лейтенант Н, який потім переклав усю відповідальність на молодшого за званням.

Такий тягар морального вибору може бути під силу тільки родичам та близьким закатованих. І саме таким шляхом вирішувалася проблема катування в поліції в деяких країнах (зокрема прибалтійських), де родичі загиблих самі вершили суд над вбивцями-поліцейськими.

Однак це навряд чи позитивний досвід для посттоталітарної країни, яка пройшла ретельну зачистку всього бунтарського та козацького.

А що можемо зробити ми - ті, кому пощастило, чиї діти залишаються поки що лише потенційними жертвами садистів у погонах?

Автор не є експертом з цього питання, тому пропонує лише загальні рефлексії з цього приводу.

(Автор сподівається побачити на шпальтах УП думку Харківської правозахисної групи та інших організацій, що фахово займаються проблемою катування в міліції).

Найголовніше - ми мусимо продемонструвати правоохоронній системі, що ми їй абсолютно не віримо і не довіряємо.

Люди, що вважають себе громадянами (тобто відповідальними за цю країну), мусять повторювати це публічно. Це "МИ ВАМ НЕ ВІРИМО!" має бути лейтмотивом кожної, навіть побіжної згадки про правоохоронців чи кожного контакту з ними.

Колеги вбивці мають постійно відчувати свою солідарну відповідальність. І тут підійдуть будь-які методи: дзвінки та листи до відділку з вимогою прозвітувати як просувається слідство над вбивцею чи садистом, відверті розмови зі своїми знайомими та родичами, що працюють в міліції з роз'ясненням позиції щодо їхніх колег, їхнього відомства та їх персонально як частини системи.

Персонально та від організацій варто звертатися до депутатів всяких рівнів щодо можливості розгляду питання катувань на засіданнях відповідних рад.

Вимагати збільшення карної відповідальності за катування в міліції до максимальної (пожиттєве ув'язнення).

Чинити всяку протидію спробам затримання рідних, знайомих та незнайомих громадян допоки в кожному відділку не буде встановлено камери, що фіксуватимуть кожну секунду перебування людини в міліції.

ТАКА МІЛІЦІЯ НАМ НЕ ПОТРІБНА - провести публічне обговорення (за участю експертів) можливих моделей розформування (не реорганізації!) нинішніх правоохоронних органів та формування нових - з нових людей, з іншим чисельним складом, з іншими зарплатами та соціальними гарантіями, з іншою відповідальність у випадку порушення ними закону.

Існують і інші можливості продуктивної відповіді на ситуацію з вітчизняною міліцією. Це приклад Носівки, де втомлені бездіяльністю та корумпованістю "правоохоронців" місцеві жителі створили загони міліції в первісному сенсі цього слова і почали патрулювати вулиці містечка самостійно.

У випадку, якщо не відбудеться публічного і прозорого процесу над вбивцями і всі інші заходи виявляться недостатньо ефективними, варто замислитися - а варто платити податки такій державі з такими правоохоронними органами?

Це загроза державі? - Безумовно. Але існуючий стан справ загрожує чомусь незрівнянно важливішому, ніж українська нація чи держава.

В кінцевому підсумку з усіх наших відповідальностей - за українську націю та державу, за родину чи дітей - найвищою і найголовнішою є відповідальність за наші безсмертні душі, причому, виключно і вичерпно в кожного за свою.

Крім того, йдеться про загрозу для конкретного різновиду державної системи, а не української державності як такої.

Звичайно, все вищевикладене в певному сенсі є "соплями і воплями" окремо взятого громадянина. І буде залишатися таким до того моменту, поки не буде конвертоване в конкретні механізми самоорганізації суспільства перед тими загрозами, які несе цьому суспільству система, що називається "сучасна українська держава".

P.S. Цей текст є спробою хоча б часткової спокути своєї відсутності на громадянській акції 1 червня біля Шевченківського РВВС.

P.P.S. Автор свідомий ризиків і тому попереджає всі зацікавлені сторони, що не вживає наркотиків, майже не вживає алкоголю, має врівноважену психіку, не є педофілом, обережно поводиться зі зброєю, є законослухняним громадянином та дисциплінованим пішоходом.

Євген Золотарьов, громадський активіст, для УП