Снова про сто дней

Минулі сто днів не були типовим "медовим місяцем" доброзичливої зацікавленості, який переживає зазвичай новообраний президент. Кожен, спостерігаючи за діями Віктора Януковича та новоствореного уряду, бачив те, що хотів побачити.

Опозиція - згортання демократії та свободи слова, створення режиму "а-ля Путін" та переорієнтацію зовнішньої політики на Росію, згортання стосунків з ЄС та НАТО.

Прихильники влади - наведення порядку та стабільність, налагодження добросусідських взаємин з північним партнером.

Інерція у сприйнятті Партії регіонів в суспільстві крізь призму протистояння "помаранчеві"-"блакитно-білі" є надто великою. Вона заважає робити об'єктивні висновки про політичну модель, яку будує нова влада, та про ступінь демократичності і відкритості цієї влади.

Аби уникнути політичних оцінок, ми спробували операціоналізувати демократію та відкритість влади через низку простих критеріїв.

Оцінюючи владу на демократичність, ми будемо аналізувати вплив її дій на змагальність політичних сил (права опозиції, свобода слова і свобода зібрань, свобода преси), репрезентативність громадян у владі (вільні та справедливі вибори), та верховенство права (відсутність вибіркового застосування законодавства, повага до прав громадян і закону).

Говорячи про відкритість влади, маємо на увазі її прозорість (оприлюднення проектів рішень перед їхнім остаточним прийняттям у розумні терміни; доступ опозиції до поточної інформації щодо пріоритетів та планів діяльності уряду, проектів рішень; здатність уряду аргументувати впроваджувану політику у діалозі з суспільством та опозицією), залучення зацікавлених сторін при розробці політики та законність рішень.

Не будемо перевантажувати читача деталями (охочі знайдуть їх повному тексті моніторингу, проведеного нами за результатами перших ста днів врядування нового президента). Перейдемо до суті.

Демократія

На перший погляд, пріоритети нової влади у цьому питанні полягають у спробах підмінити принцип верховенства права принципом політичної доцільності, маргіналізувати парламентську опозицію та зменшити її чисельність через "вербування" у коаліцію окремих депутатів, обмежити свободу ЗМІ та право опозиції на акції протесту.

Іншими словами, попри заяви президента про подальший розвиток демократії та верховенства права, реальні кроки нової влади ці заяви нівелюють.

По-перше, парламентська коаліція, створена за участі окремих народних депутатів, отримала підтримку з боку Конституційного Суду. Це очевидно суперечить принципу верховенства права, та свідчить про втрату незалежності КС.

Інакше як пояснити чому це рішення КС суперечить рішенню зі схожого питання, винесеного судом 17 вересня 2008 року, коли він визначив, що "до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію".

В умовах чинності "закритої" пропорційної виборчої системи, масовий перехід депутатів до коаліції означає також викривлення результатів виборів та порушення принципу репрезентативності громадян у владі.

По-друге, коаліція відмовила опозиції у перерозподілі комітетів, аби та отримала комітети з контрольними функціями. Таке рішення порушує принцип змагальності влади та опозиції.

По-третє, прокуратура порушила кримінальні справи проти лідера опозиції Юлії Тимошенко та депутатів від опозиції, які перешкоджали голосуванню за ратифікацію угоди про продовження термінів перебування Чорноморського флоту РФ в Україні. Натомість не побачили при цьому хуліганських дій з боку депутатів від ПР.

По-четверте, журналісти телеканалів "1+1" та СТБ відкрито заявили про намагання нової влади обмежити свободу ЗМІ.

По-п'яте, київський окружний адмінсуд систематично забороняє опозиції проводити акції протесту у місцях появи президента України. Підрозділи МВС ізолюють акції опозиції, але не перешкоджають акціям прибічників Януковича.

Ці кроки вже дозволили опозиції назвати тактику нової влади щодо демократії "бульдозерним наступом".

Втім успішність спроб згортання демократії в Україні свідчить, що вона завжди залишалась "колосом на глиняних ногах", а успіх на шляху до демократизації країни протягом 2005-2009 років був ілюзорним.

Створення сильних політичних інститутів та закладення незламних демократичних традицій не стояло у списку першочергових пріоритетів жодної з політичних сил, що були при владі з кінця 2004 року.

Кожна з них, мірою своїх скромних можливостей, докладалася і до розбещування судової системи і до нівелювання професії журналіста та блокування спроб створити суспільне телебачення.

Демократична ситуація в Україні за минулі роки була лише наслідком розпорошеності влади та постійної боротьби президента, прем'єр-міністра та опозиції, що використовували при цьому явно недемократичні методи.

Тому просте об'єднання уряду та коаліції навколо чинного президента знівелювало дію введеного політичної реформою конституційного запобіжника і знову актуалізувало загрози для існування демократичного політичного режиму в Україні.

Іншими словами, проблема демократії в Україні - це не стільки проблема приходу до влади Партії регіонів, скільки проблема відсутності сильних демократичних інститутів та наслідок концентрації влади у трикутнику коаліція-уряд-президент.

Нова влада має свій непідробний "топорний стиль" спілкування зі ЗМІ та мітингувальниками. Але, за великим рахунком, на "лаві підсудних" мають сидіти і влада теперішня, і влада минула.

Відкритість

Існують теми, щодо яких нова влада почувається достатньо впевнено аби заявити і відстоювати свою позицію публічно.

Вона готова обговорювати з суспільством та опозицією ті напрямки державної політики, які складають основу передвиборчої програми Партії регіонів і щодо яких партія за останні кілька років змогла напрацювати зважену та аргументовану позицію.

Відкинувши політичні оцінки щодо суті пропонованих підходів, цілком відкритою та прозорою можна назвати політику нової влади стосовно інтеграції до Євросоюзу та НАТО.

Вона є прямим відображенням передвиборчих заяв та обіцянок нового президента і при цьому ґрунтується на позиції більшої частини суспільства, яке однозначно виступає за інтеграцію України в Євросоюз і не прагне вступу до НАТО.

На відміну від часів президента Ющенка, усі зовнішньополітичні заяви та дії влади є скоординованими та несуперечливими. На відміну від часів президента Кучми, представники влади не дозволяють собі заяв, які б ставили під сумнів європейський вектор зовнішньої політики України.

Наприклад, незважаючи на прагнення посилити російський вектор зовнішньої політики представники правлячої коаліції прямо заявили про неприпустимість участі України у Митному союзі з Росією, Казахстаном та Білоруссю, оскільки це може суперечити участі України в СОТ та переговорам про зону вільної торгівлі з ЄС.

Було також заявлено про неможливість участі України у договорі про участь у Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), оскільки це суперечитиме позаблоковому статусу України.

А публічні заяви з приводу можливості створення союзної держави з РФ віце-прем'єра Семиноженка були жорстко дезавуйовані Адміністрацією президента. Водночас рух нового уряду у бік запровадження безвізового режиму з ЄС та підписання угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом не викликає сумніву.

Мовна політика нової влади, попри її неприйняття опозицією, також цілком вписується у раніше задекларовані пріоритети Партії регіонів та президента та не суперечить чинному законодавству.

Українська мова залишається єдиною державною мовою в Україні, в той же час російська та інші мови національних меншин будуть підтримуватись через запровадження механізмів, передбачених Європейською хартією регіональних мов.

Багато в чому унікальним документом можна назвати і Програму економічних реформ. Попри всі її недоліки, чи не вперше перша особа держави бере на себе чіткі зобов'язання щодо впровадження економічних реформ, заявляючи при цьому чіткі індикатори досягнення успіху.

У поєднанні з концентрацією влади навколо однієї політичної партії, це створює передумови для прозорості та політичної відповідальності влади у економічній політиці.

Будь-які дії влади у цьому напрямку можуть піддаватись експертизі з точки зору (не)відповідності виголошеному плану, а моніторинг виконання цього плану напередодні чергових виборів, проведений представниками незалежних аналітичних центрів, дасть змогу виборцю зробити усвідомлений вибір щодо підтримки тієї чи іншої політичної сили.

Існує і інший, діаметрально протилежний підхід до розробки державної політики. Ілюстрацією чому є несподівані рішення про продовження базування Чорноморського флоту, про передачу Україною своїх запасів збагаченого урану.

В рамках цього підходу український парламент перетворюється на просту печатку в руках уряду, за допомогою якої він штампує (часто в обхід регламентних процедур) потрібні йому законопроекти практично без обговорень, та не даючи можливості опозиції та незалежним експертам надати до них свої пропозиції чи альтернативні варіанти рішень.

Таким шляхом був ухвалений державний бюджет на 2010 рік, схвалені у першому читанні Податковий та Бюджетний кодекси, законопроекти "Про судоустрій та статус суддів", "Про всеукраїнський референдум", "Про основи внутрішньої та зовнішньої політики" тощо.

Складається враження, що президент та частина уряду не вміють і не бажають заздалегідь анонсувати, обговорювати та пояснювати свої ініціативи. Вони надають перевагу тактиці "поставити усіх перед фактом", даючи змогу зацікавленим сторонам та незалежним експертам лише ознайомлюватися з вже прийнятими рішеннями.

Ситуація з відкритістю влади не є однозначною. Показові та гучні випадки повної закритості влади перемежовуються з випадками відповідального ставлення до власних слів, особливо стосовно зовнішньої політики.

Та по деяких позиціях наші побоювання виявились навіть недооціненими: тиск на громадянські права та свободи, зміна "правил гри", а не "гра за правилами" на догоду політичної доцільності, стає нормою у поведінці влади.

Однак, по багатьох позиціях наші страхи виявилися марними: ніхто не веде Україну у союзну державу з Росією, ніхто не відмовляється від євроінтеграції і співпраці з НАТО.

У питанні відкритості новий уряд та президент показують змішані підходи, які втім важко вкладаються у проголошену опозицією схему "бульдозерної атаки".

Та завдання влади - переступити через свої консервативні уявлення про те, як робиться політика. Завдання громадянського суспільства - активний контроль дій влади та вплив, який би убезпечив її відкритість та прозорість.

Якщо "вхідний фільтр" політичної системи для вираження незгоди та артикулювання альтернативної точки зору буде закрито, від цього постраждають усі.

Зневажання демократією та процедурами публічної політики створить гримучу суміш, яка знівелює усі плани щодо здійснення ефективної політики.

Урядовці в черговий раз створять комфортні умови для отримання особистої вигоди, монетизації переваг, які дає перебування на державній посаді та подальшого утримання при владі недемократичним шляхом.

Віктор Чумак, Український інститут публічної політики, для УП

Стаття написана в рамках реалізації проекту "Моніторинг дотримання стандартів публічної політики при прийнятті рішень новим президентом та урядом України" за фінансової підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Зміст публікації не обов'язково відображає погляди МФ "Відродження".