Кому нужен такой репрессивный инструмент как уголовная ответственность за клевету?

У парламенті знову хочуть повернути стару практику кримінальної відповідальності за наклеп. 17 травня депутат Василь Кисельов, який пройшов до Ради за списком Партії Регіонів, зареєстрував відповідний законопроект у Верховній Раді.

Стаття 151-1 законопроекту залежно від виду наклепу передбачає відповідальність у вигляді штрафу, виправних робіт або обмеження волі на строк до двох років. Фактично, у разі схвалення цього законопроекту, до в'язниці зможуть потрапити як журналісти, так і політики і громадські активісти, якщо, наприклад, дозволять собі заявити, що дії пана Кисельова означають зраду національних інтересів.

До речі, в Росії цю норму застосовують навіть проти блогерів.

По суті, досвід показує - кримінальна відповідальність за наклеп означає можливість кинути у в'язницю будь-кого за те, що називається політичною дискусією. І це дуже серйозний репресивний інструмент як проти політичних супротивників, так і проти вільної преси.

Актуальність питання

Василь Кисельов вже вдруге намагається повернути до Кримінального кодексу кримінальну відповідальність за наклеп.

Перший раз він зробив це у 2006, за що потрапив до списку Ворогів преси під номером шість. Тоді саме тиск громадськості зняв це питання.

Однак, Кисельов демонструє в цьому питанні послідовність, і знову береться за справу - саме тоді, коли при владі опинилася Партія Регіонів, за списками якої він потрапив до парламенту.

Його законопроект "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за наклеп" був зареєстрований у парламенті 17 травня 2010 року за  №6398.

Законопроектом передбачається доповнити Кримінальний кодекс новою статтею:

"Стаття 151-1. Наклеп

1. Наклеп, тобто поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

2. Наклеп у друкованому або іншим способом розмноженому творі, в анонімному листі, а так само вчинений особою, раніше судимою за наклеп, карається штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до одного року.

3. Наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні злочину проти основ національної безпеки України або іншого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, -

карається виправними роботами на строк від одного до двох років або обмеженням волі на строк до двох років."

Автор аргументує свою законодавчу ініціативу тим, що незважаючи на те, що згідно з Цивільним Кодексом, фізична особа має право звернутись до суду з позовом про захист своєї ділової репутації, практика засвідчує, що після відміни кримінальної відповідальності за образу та наклеп діючих законодавчих норм недостатньо для захисту прав і свобод людини та громадянина.

Історія проблеми

Кримінальна відповідальність за наклеп - це те, що дісталося нам ще з радянських часів.

Кримінальний Кодекс Української РСР, прийнятий 1960 року, якій діяв до 2001 року, містив у собі статтю 125 "Наклеп" і статтю 126 "Образа". З прийняттям нового Кримінального кодексу 2001 року дані діяння були декриміналізовані, тобто за такі злочини вже не можна було посадити до в'язниці.

Саме поняття "наклепу" й досі присутнє в українському законодавстві. Стаття 47-1 закону "Про інформацію", що дає визначення "оціночним судженням", містить такі поняття як "образа" і "наклеп".

За змістом цієї статті ці поняття є застарілими і зайвими, оскільки вживалися ще в контексті старого Кримінального кодексу 1960 року, тому на сьогодні практично не застосовуються.

З моменту прийняття нового Кримінального кодексу на розгляд Верховної Ради неодноразово вносилися законопроекти, спрямовані на криміналізацію наклепу.

Першу спробу знову повернути наклеп до царини кримінальної відповідальності було зроблено в 2004 році депутатом Леонідом Черновецьким, теж неодноразовим номінантом антирейтингу "Вороги преси".

Згодом криміналізувати наклеп пропонували нардепи Володимир Аніщук (2005 рік), Василь Кисельов (2006 рік), Антон Яценко (2008 рік).

Однак жоден із цих законопроектів не був підтриманий як закон. Цьогорічний проект Василя Кисельова за №6398 буде вже п'ятою спробою повернути кримінальне переслідування дифамації.

Ситуація в даній справі очевидно на руку Кисельова, адже нині в парламенті діє стабільна більшість, членом якої він є. Питання лише - чи готова більшість, яка є частиною всієї вертикалі влади Віктора Януковича брати на себе відповідальність за повернення в практику такого інструменту розправи з політиками, журналістами та активістами?

Міжнародний досвід

Міжнародний досвід і європейська демократія, в цілому, має тенденцію до декриміналізації наклепу.

Згідно з поправками, внесеними парламентом Болгарії у 1999 році до кримінального кодексу, як санкція за образу і наклеп застосовується лише штраф.

У травні 2000 року французький парламент скасував тюремне ув'язнення як покарання за наклеп та образу.

В 2003 році дифамацію було вилучено з кримінального кодексу Словаччини.

Також, закони про декриміналізацію дифамації ухвалено у 2001 році в Гані, у 2002 році в Боснії й Герцеговині, у 2002 році в Шрі-Ланці, та у 2004 році в Грузії.

Частина країн збирається запровадити такі закони, а в окремих державах кримінальне законодавство про дифамацію пом'якшено й, приміром, більше не передбачає позбавлення волі.

За даними ОБСЄ вироки з позбавленням волі за "злочини через слово" мають місце лише у деяких пострадянських країнах, країнах Балкан та Східної Європи. Зокрема колишній президент Хорватії Франьйо Туджман на момент своєї смерті у 1999 році мав близько 2 000 позовів до преси.

Це зберігається в таких країнах як Польща, Чехія, Хорватія, Угорщина. Проте, хоча відповідальність за наклеп передбачена у кримінальному законодавстві, на практиці ці статті застосовуються рідко.

Певним виключення залишається Велика Британія. Це навіть породило досить масове явище: туризм з наклепу - libel tourism.

До Британії їдуть багато заможних і впливових з усього світу щоб покарати своїх "наклепників". Там це зробити найлегше, оскільки британське законодавство ставить позивача у досить вигідне становище, а обов'язок доведення правдивості поширеної інформації лежить на відповідачеві.

Тут можна згадати останню справу Ахметова проти українського "Оглядача" та Тетяни Чорновіл у 2008 році. Як тоді постановив британський суд, "Оглядач" мав виплатити бізнесмену Ринату Ахметову 100 000 доларів США.

Інституційна практика

Цікава у цьому питанні практика Європейського суду з прав людини. Суд ніколи не виносив рішення безпосередньо про правомірність кримінальної відповідальності за наклеп, оскільки характер його юрисдикції зазвичай обмежується фактами щодо конкретної приватної справи.

Разом з тим, в справах про поширення інформації, він жодного разу не виносив рішення, де б підтримав вирок національного суду, який встановлює кримінальну відповідальність за такі дії.

У всіх рішеннях Євросуду, кримінальне переслідування за дифамацію визнається як надмірне, тобто таке, що непропорційне поставленій цілі.

В серії міжнародних стандартів експертів Артикль 19 "Про дифамацію" (Лондон, 2000 рік) встановлено, що всі закони, які стосуються кримінальної відповідальності за наклеп, необхідно скасувати або замінити цивільно-правовими нормами.

Такі міжнародні органи як ООН і ОБСЄ вже давно визнали небезпеку застосування кримінальної відповідальності в справах про наклеп.

Наприклад, Парламентська Асамблея ОБСЄ закликала країни відмінити всі закони, які передбачають кримінальну відповідальність за дифамацію публічних осіб, держави і державних службовців.

А в спеціальній декларації представників ООН, ОБСЄ та Організації Американських Держав від 10 січня 2002 року, було заявлено, що кримінальна відповідальність за дифамацію - невиправдане обмеження права на свободу вираження; всі закони, що передбачають кримінальну відповідальність за дифамацію, повинні бути відмінені, і де необхідно, замінені належними ці вільно-правовими нормами про дифамацію.

Комітет ООН з прав людини також неодноразово заявляв свою стурбованість з приводу застосування кримінальної відповідальності за дифамацію і рекомендував всім країнам проводити відповідні широкомасштабні реформи.

Що стосується безпосередньо України, Парламентська Асамблея Ради Європи спочатку в своїй Резолюції №1239, а згодом в Рекомендації №1513 від 2001 року поклала на Україну низку обов'язків щодо дотримання стандартів свободи слова.

У своїх документах Асамблея закликає українські органи влади, особливо президента, покінчити з практикою залякування і репресій опозиційних політиків і незалежної преси та прийняти усі необхідні заходи з метою припинення нападів і погроз на адресу журналістів та інших представників ЗМІ.

ПАРЄ закликала відповідні органи української влади удосконалити загальні умови роботи ЗМІ, зокрема щодо ухвалення без будь-яких подальших зволікань поправок до законодавства щодо штрафів чи збитків, заподіяних наклепом, та декриміналізації наклепів.

Саме на виконання зазначених вимог ПАРЄ в 2001 році Україна декриміналізувала наклеп і вилучила цю статтю з нового Кримінального кодексу.

Україна сьогодні

Після того, як в 2001 році в Україні зникла кримінальна відповідальність за наклеп, справи про поширення недостовірної інформації розглядають фактично тільки у порядку цивільного судочинства.

Разом з тим, українське законодавство містить достатньо механізмів захисту прав в разі поширення недостовірної інформації. Зокрема це цивільно-правові норми щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, спростування розповсюдженої недостовірної інформації та моральної шкоди та ін.

Тому всі, хто вважає, що на них було зведено наклеп, можуть вдаватися до цивільного захисту своїх прав.

Так, статтями 28 і 32 Конституції, а також статтями 297 та 299 Цивільного кодексу закріплюється право кожного на повагу до його гідності та честі, а також на недоторканість ділової репутації.

При порушенні цих прав особа може звернутися до суду з позовом про їх захист. Цивільним законодавством також встановлено відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням недостовірних відомостей чи інформації.

Як було зазначено у висновку Верховного Суду до законопроектів щодо наклепу ще в 2008 році, поняття "наклеп", як і "честь", "гідність" та "ділова репутація", мають суб'єктивний індивідуально визначений характер. Тому оцінювання заподіяної наклепом шкоди повинно здійснюватись власне особою, на яку його спрямовано, з урахуванням суб'єктивних уявлень про ці поняття та ступінь заподіяної шкоди.

Тому й рішення про звернення до суду в цьому випадку, має приймати особа, котра зазнала негативних наслідків від поширення завідомо неправдивих, недостовірних та негативних відомостей або інформації.

Висновки

Отже даний законопроект, у разі його прийняття, буде значним кроком назад.

По-перше, зміст законопроекту суперечить міжнародним стандартам свободи слова та зобов'язанням, які взяла на себе Україна перед Радою Європи.

По-друге, прийняття законопроекту суттєво погіршить ситуацію з свободою слова в Україні, та обмежить можливості ЗМІ здійснювати свої функції з інформування суспільства. Він може стати окремим інструментом цензури та впливу на ЗМІ та журналістів.

По-третє, законопроект можна назвати як нелогічним, з огляду на попередню історію декриміналізації наклепу та подання подібних законопроектів, так і необґрунтованим за своїм змістом та міжнародною демократичною практикою, яка чітко засуджує кримінальні покарання за дифамацію.

І останнє, новий Кримінальний кодекс 2001 року відповідає всім стандартам поваги до свободи висловлювання. В Цивільному кодексі вже достатньо добре встановлені інструменти захисту прав особи в разі поширення недостовірної інформації.

Тому головне питання - чому у народного обранця з більшості сьогодні виникає така ініціатива знову повернути кримінальне покарання за наклеп? І чи розуміє він що мова йде про серйозний репресивний інструмент в руках влади, який, як показує досвід Росії, може застосовуватися доволі ефективно для залякування незгодних з певною політичною позицією?

Дмитро Чоповський, Інститут масової інформації