"Немец уговаривал деда взять его дочку замуж - чтобы Красная армия не трогала"

Мій дід, Микола Васильович Кутько, живе в Лисичанську на Луганщині. Народився він 1921 року в селі Вільшана Дворічанського району Харківської області. Це живий свідок і колективізації, і Голодомору, і всіх жахів війни.

Довоєнне життя

До колективізації родина Кутьків належала до заможних сільських середняків. "Мали землю, худобу, великий сад, працювали багато, але й жили добре, - згадує дід. - Але в 1929 році комуністи почали все у людей забирати. У нас забрали чудовий плуг, волів, коней - усе".

Дідусь досі не може без сліз згадувати про Голодомор:

"Комісари забирали все, що могли - хліб, будь-яку їжу, яблука всі до останнього. Люди виколупували мерзлі буряки на полі. На дорогах повсюди трупи. Комуністи нишпорили з собаками по дворах, вишукуючи сховану їжу. В Росії, поруч із нами, такого не було, і люди йшли туди міняти золото, хрестики на хліб, але на кордоні їх зупиняли, скидали з поїздів та підвод, усе забирали й відправляли назад помирати".

У Миколи померли тітка, дядько, дід та бабуся. Батько й мати підірвали здоров'я і теж померли за кілька років.

У 1937-му тітка забрала хлопця до Лисичанська й умовила взяти як сироту в гірничопромислове училище. Так він залишився жити на Донбасі, у 1939-ому пішов на шахту імені Мельникова, на яку повернувся й після війни, щоб пропрацювати шахтарем майже півстоліття.

Відступ

Миколу призвали до армії у травні 1941, а в червні його застала війна. Служив він тоді в навчальній частині авіаполку поблизу Коломиї. Водіїв для відступу маси техніки не вистачало, і Миколу взяли помічником шофера вантажівки.

"Ми поїхали за танками на Київ, - згадує дід, - Авіація наша була в Кам'янці, її всю знищили в перші дні війни, а тоді й нас почали бомбардувати. "Месершміти" з'являються раптово, стріляють по машинах... Дороги димлять, все завалено, масу вбитих везуть на підводах...".

Відступаючи на схід, у Житомирі спалили бензобазу, щоб не дісталася німцям.

"Наш автобатальйон  - до 80 машин - відстав і наздоганяв у цьому безладі свою частину - з пальним і патронами, але без їжі. Щоб не помітила німецька авіація, їхали лише ночами; за увімкнуті фари - розстріл.

А без фар їхати дуже важко. На Десні в дощ машина перекинулася, ледве витягли. Наздогнали свою частину аж під Білою Церквою, куди повернулися з Чернігівщини".

У полоні

У вересні 1941 року колона потрапила під сильне бомбардування на Харківщині, багато людей загинуло, а дід отримав поранення в голову. Опритомнів уже в полоні.

"Нас вишикували в довжелезну колону по 5 чоловік. Поруч люди плакали, шукали в колоні своїх. Хто кинеться на слово "синок!", німці стріляли або били прикладами. Погода була суха, маса пилюки над колоною. Спочатку гнали пішки на Захід, потім посадили в вагони, повезли на Житомир, а за кілька днів - на Холм".

Зиму 1941-42 року Микола Кутько зустрів у Холмі (тепер - територія Польщі). Зимували в ямах, виритих у землі. Підходило багато людей, хотіли забрати полонених до себе.

Німці відпускали додому полонених громадян Польщі, іноді - українців з СРСР, особливо якщо приїздили родичі з документами, а росіян не відпускали. З Холма діда з іншими полоненими повезли в концтабір за 120 км. від Берліна, потім в інший табір біля Фюрстенберга, де протримали до кінця зими.

"А навесні 1942 року нас "викупали" з брандспойтів і повезли до міста. У Фюрстенберзі німецькі сільські господарі "розбирали" полонених. Кожен, хто взяв полонених у господарство, ніс за них персональну відповідальність. Наш господар виявився не жадібним - поселив нас у зерносховищі й дозволив брати продукти й варити собі їжу. Нас було у нього з десяток, в основному - українці".

А оскільки дід знав ще з Донбасу німецьке електрообладнання й трохи німецьку мову, він опинився в "привілейованому становищі" - в полі майже не працював, а залишався вдома на господарстві та лагодив обладнання.

У 1942 році Микола захворів на сипний тиф. Багато людей від тифу помирало, й задавалося, саме ця доля чекає й його. У госпіталі для полонених у місті Губені Микола знепритомнів, а коли розплющив очі, його як безнадійного вже везли до моргу.

Врятувала його зустріч, яку інакше як дивом і не назвеш.

"Коли мене везли до моргу, це помітив майор поліції, українець, і сказав: "Куди ви його везете? Він же ще живий!". А потім нахилився наді мною й питає:

- Ти звідки?

- З Харківщини, - кажу.

- А з якого району?

- З Дворічанського.

- А з якого села?

- З Вільшани.

- А чий ти?!  Я відповів.

"Негайно назад!" - скомандував поліцай. Мене віднесли в санітарний блок, де незнайомець наказав: "Оцього чоловіка щоб ви зберегли!". І до мене: "Я - Грицько Чубенко, запам'ятай".

Пізніше я з'ясував, що це був мій дядько. Ця чудесна зустріч врятувала мені життя. Я відійшов на риб'ячому жирі, а Чубенко кілька разів перевіряв, як я одужую. Пізніше німці його звинуватили в якихось махінаціях і розстріляли".

Одужавши, Микола Кутько, став у санітарній частині за старшину і прожив там два роки. Німецьку вивчив ще краще - і це в багатьох ситуаціях виручало.

Полонені недоїдали, особливо радянські, бо Сталін відмовився годувати їх через Червоний хрест, як це робили інші країни. Ділилися їжею французи. Згодом почали надходити зі США безадресні посилки для радянських полонених.

Микола познайомився з німцями на кухні, й завдяки цьому міг забирати залишки їжі - якісь кілька літрів супу, які завжди роздавав полоненим у госпіталі. Підгодовував і лікарів, теж радянських полонених.

"В госпіталі мене всі знали і скрізь пускали. Я заприятелював із полоненими французами та югославами, які теж були в нашому госпіталі, - розповідає дід. - Французам взагалі дозволялося вільно ходити по місту. Пам'ятаю, що французький лікар-майор, постійно радився по-німецьки з нашим хірургом Райським із Мелітополя щодо того, як робити операції".

Тим часом фронт наближався до Німеччини. "Американська авіація бомбардувала сусіднє місто Котбус так, що аж земля ходором ходила. Летить штук 20 бомбардувальників, а навколо ще більше винищувачів - охороняють".

Полонених у госпіталі охороняли не надто ретельно, і якось Микола Кутько разом з пораненим радянським льотчиком вирішив утекти. Підготувалися і вийшли вночі з госпіталю. Але натрапили на поліцейського, що їхав вулицею.

"Льотчик ширнув убік, а я затримався і поліцейський мене помітив: "Стій!". "Звідки?" - питає. Кажу, що був у робочій кімнаті, заснув, а тепер треба в госпіталь № 104. Поліцейський підвіз мене до госпіталю: заберіть свого. Охоронці мене знали, тому нічого не запідозрили".

Несподівана пропозиція

Навесні 1945 року Міхаель, охоронець із госпіталю, раптом запросив Миколу додому.

"Приїхали, жінка його принесла нам закуску. І він каже до мене:

- У мене донька 18-річна і більше нікого немає. Давай я тебе оформлю як свого чоловіка.

Думав, що як родича червоноармійця, радянська влада його не чіпатиме. Німці боялися дуже за свої родини, бо й справді наші в Німеччині всяке творили, я це потім бачив на власні очі.

- Та мене ж наші зразу розстріляють! - кажу йому, - і тебе теж."

Але Міхаель не вірив і все умовляв одружитися з його донькою, обіцяв і одяг, і гроші. Не міг чоловік зрозуміти, що для радянської влади всі полонені - зрадники, а якщо б хто породичався з ворожим солдатом - тому точно не жити!

Звільнення

У квітні 1945 року госпіталь зайняла Червона армія. Ніхто не знав, яка доля їх чекає. Багато полонених та остарбайтерів намагалися втекти на захід, Всюди нишпорили спеціальні підрозділи й виловлювали громадян СРСР.

У госпіталі чули, що на інших ділянках фронту полонених часто заарештовували як ворогів народу, а то й розстрілювали. Однак дідові та його товаришам пощастило.

Кожного нашвидкуруч допитали, відвели в баню, видали форму. Навіть частину поліцаїв, які не були помічені в злочинах нацистів, брали в Червону армію. Миколі Кутьку одразу дали старшого сержанта. В Німеччині він служив до 1946 року.

У березні 1946 року діда разом із іншими шахтарями демобілізували. Треба було відновлювати шахти Донбасу, які Червона армія, відступаючи, підірвала чи затопила.

Цікаво, що за всю війну він так і не прийняв присяги червоноармійця: війна застала його в "учебці", а потім командирам було не до того.

Тарас Шамайда, кореспондент ZaUA.org (Київ)

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.