Государственная Дума Крыма уполномочена заявить

Якщо хтось ще не знає, чи раптом не звернув уваги на це скромне повідомлення, нагадаю: Верховна Рада Криму змінила свою назву. І тепер законодавчий орган називається "Верховний Совєт".

Відчуваєте різницю?

Щоб запровадити це глобальне нововведення - а що, хіба населення Криму має якісь інші проблеми на кшталт комуналки, безробіття, земельного дерибану?! - слуги народу автономії навіть не полінувалися, і внесли-таки поправки до місцевої Конституції. Як ми бачимо, успішно: більшість була, ініціативу підтримали одностайно.

І справді: якось воно дуже неполіткоректно виглядало.

Бо це ж у Києві - Рада! А ти, Криме, з ким - невже з Україною?

Принаймні так могли подумати в Білокам'яній, і може навіть би насупили брови. А може й не насупили би. Може, навіть не звернули б уваги на такі дрібниці. Бо в Росії й своїх проблем вистачає.

Але кримська влада дуже вже хвилювалася!..

Тим паче, що якщо вся Україна за недовгий час правління нового президента так активно намагається зливатися з Москвою, то чому би цьому традиційно проросійському регіону не намагатися стати лідером у виснажливому марафоні під назвою "Дружба"?

Тож кримська Верховна Рада, а де-факто обласна рада, виявила рішучу громадянську позицію! І змінила головне - свою назву...

Виглядало це політично правильно й дуже принципово.

Як на мене, нагадувало покірний і дуже лагідний погляд в очі господарю - "Тобі сподобалося?"

Але все-таки, я вважаю, що кримчани трохи недостаралися. Бо, зрештою, чому саме "Совєт"? Така назва була популярною, коли в моноліті існувала одна шоста частина суші під назвою СРСР. А нині прагматична частина росіян цю свою історію вже й не пам'ятає, і тим паче на неї не орієнтується.

Тому я пропоную інший варіант, який не тільки буде креативнішим, але й дозволить ще більше сподобатися "старшому брату": Державна Дума Криму! А що?! Цілком імовірно, що старання оцінять.

Варіант "Держдума АРК" перспективніший ще й з огляду на те, кому ми хочемо догодити. Бо ж Совєт асоціюється з товаришем Володимиром Іллічем Леніним. А ось Дума - безпосередньо з головним адресатом помислів та мрій політично активних кримчан: також Володимиром, але вже Путіним.

Російського прем'єра в Криму поважають і, якщо бути відвертим, є за що. Передусім за те, що він активно, послідовно й навіть агресивно відстоює інтереси своєї держави. Настільки активно, що не просто залишає за бортом своїх українських колег, а навіть втягує їх в орбіту своїх інтересів. І Совєт Криму - цьому яскраве підтвердження.

А тепер подивимося без жартів, як ситуація виглядає збоку.

Усіляка запопадливість та розмова у режимі "Чєго ізволітє-с?" завжди знижує ціну співрозмовника. Тим паче, його позицію у двосторонньому діалозі. Це по-перше.

А по-друге, на світ витягають занафталінені проблеми.

Скажімо, таку "глобальну", як "Кому - Україні чи Росії - насправді належить Крим?". Причому, ініціатива перегляду, принаймні її публічний бік, належить чомусь нам, а весь діалог проходить при дуже зміщених акцентах.

Скажімо, усі знають офіційну позицію російського прем'єра Володимира Путіна, яку він нещодавно ще раз повторив: Крим належить Україні, РФ виступає проти перегляду кордонів і проти того, щоби порушувати цю проблему.

Натомість кримський політолог Василь Цапа мислить ширше - значно ширше, ніж треба для перейменування Ради у Совєт. "Українська влада мусіла би задуматися, аби повернути півострів Росії. Можливо, на компенсаційній основі. Хоча з точки зору права й здорового глузду така реституція не передбачає жодної компенсації, проте вважаю, що російська держава дасть хорошу плату за справедливе повернення кримської землі.

Подібна оборудка особливо актуальна для України у світлі фінансових проблем. Продавши Крим Росії, Україна змогла би розв'язати проблему бюджетного дефіциту на багато років уперед, попутно позбувшись такого головного болю, як татарський екстремізм, що неодмінно поширюватиметься на територію всієї України".

Ну, звичайно, ініціатива політично підкованого кримчанина передати братній державі, яка й без того стогне від різного роду екстремістів, ще один його різновид, - заслуговує на увагу.

Цінний досвід можна буде творчо розширити, і запропонувати офіційній Москві ще й вітчизняний бюджетний дефіцит: нехай погашає своїми нафтодоларами. Звичайно, дефіцит доведеться передати разом із бюджетом. Або проблеми українського нафтогазового комплексу - разом із Нафтогазом.

Сподіваюся, невдовзі ми почуємо ще й про інші цінні ініціативи. І навіть намагатимемося їх реалізувати, як от, скажімо, "передати проблеми" наших судно- та авіабудівників.

Якщо ж серйозно, то до подібних заяв можна ставитися по-різному.

Можна бити на сполох і стверджувати: "Те, що у Цапи на язиці, то у когось значно вищого на умі!". А можна всякі перейменування, передачі території вважати просто ідеями фікс, власним піаром та намаганням реалізувати власні потаємні комплекси.

Кожна версія має право на існування й у певній мірі може бути підтвердженою. Суть не в цьому.

І навіть не в тому, що кримська законодавча влада займає якусь непатріотичну позицію щодо центру. Хоча б тому, що будь-яку ступінь непатріотизму завжди можна виправдати - особливо нині, коли виявом українського патріотизму є щонайглибший "прогин" у бік Росії.

Адже якщо так нас учить влада, то чому регіони мають бути іншими?

Але мене особисто дивує інше - відсутність власного, кримського патріотизму, на який традиційно люблять посилатися політичні сили півострова.

Ось найсвіжіші статистичні дані. За підсумками першого кварталу 2010 року Крим займає 25 (sic!) місце серед регіонів держави щодо соціально-економічного розвитку. Цю цифру підтвердив навіть керівник місцевого уряду Василь Джарти. У правої руки Януковича багато роботи на півострові: спадщину йому залишили не найкращу. І залишається тільки сподіватися, що він зможе її подолати.

Ми, звичайно, віримо, що в Криму ситуація змінюватиметься на краще. Але, на жаль, не знаємо головного: які галузі, напрямки розвиватимуть у Криму? І, головне, за які гроші?

І якщо традиційно боротимуться з корупцією, то кого оголосять корупціонером?

Бо корупція в рекреаційному секторі Криму, якщо хтось не знає, приносить шалені прибутки - звичайно, тіньові. А ще - відлякує відпочиваючих.

За експертними оцінками, тіньові доходи від паркування автотранспорту в одній Алушті становлять близько 7 мільйонів доларів, від незаконної торгівлі - майже стільки ж, від платних пляжів - 600 тисяч доларів за сезон.

Торік вхід на пляж в Партеніті коштував, у перерахунку на американську валюту, 3-4 долари. Тож сім'я була змушена за десятиденний відпочинок незаплановано витратити 300-400 доларів. Відтак, Крим втрачає відпочивальників середнього, наймасовішого, і тому - найприбутковішого сегменту.

Нині ж на півострів приїжджають оздоровлюватися або віпи у невеличкій кількості, або ж курортники, які орієнтовані на найдешевший відпочинок. Тож у казну автономії надійде ще менше коштів.

Відповідно, зі свого 25-го місця Крим не те, що не підніметься вище в рейтингу регіонів за рівнем життя, а може хіба що опуститися.

Якогось виходу із ситуації ми традиційно не бачимо.

То, може, відповідно до регіонального ноу-хау, - і цю проблему передамо Росії?

Або писатимемо "пляж" стилізовано під давньоруський алфавіт, із твердим знаком наприкінці слова. Щоб ще більше сподобатися, щоб нас гарантовано взяли під опіку.

Але чомусь ніхто не намагається передбачити головного.

Якою ж буде ця опіка? Що ми отримаємо взамін, коли так щедро намагатимемося віддати якнайбільше? І, якщо й отримаємо попервах якісь преференції, то скільки часу триватиме щедрість, а також від чого вона залежатиме, і на чому ґрунтуватиметься? І взагалі, за якою схемою можна конвертувати в матеріальні блага залежність?

Дуже важко отримати відповідь на ці питання. Особливо, якщо говорити прагматичними категоріями, а не словесними штампами.

Але значно важче зрозуміти саму природу нашого вітчизняного "жертвоприношення", яке сьогодні масово відбувається в різних регіонах України.

У що ще можуть перерости акти вітчизняного "жертвоприношення" та синдром "молодшого брата"?

Найголовніше - чи мають ці акти мазохізму якусь межу? І якщо мають, то де, на якому рівні знаходиться ця крайня точка? Тобто, скільки ще часу й наскільки низько ми готові вклонитися, щоби заслужити похвалу? Як нам ще нагнутися, аби вам сподобатися?

А похвали, до речі, може й не бути.

От, скажімо, організували запорізькі комуністи відкриття пам'ятника Сталіну - і очікували якщо не на подачку, то хоча би на схвальний кивок головою з північного кордону. Але не вийшло. Натомість отримали заяву Кремля, яка засуджувала злочини сталінізму.

А із Совєтом як буде? Віддячать, зігнорують, посміються чи погрозять пальчиком за плагіат?

Але найгірше навіть не в цьому.

Бо якщо ж не отримають місцеві політики височайшої похвали, то, мабуть, думатимуть, які "жертвенні" проекти організувати натомість. Замість того, аби втілювати продуману, прагматичну, якщо хочете - меркантильну державну політику задля власного розвитку.

Як роблять у державі, де працює справжня Державна Дума.

Володимир Шкляр, народний депутат України IV і V скликань, спеціально для УП