Полет шмеля продолжается нормально

Україна - розколота країна з двома цілком різними культурами. Лінія розламу, що відділяє Захід від православ'я, проходить прямо по її центру ось уже кілька століть. (...) Один з ймовірних варіантів для України - розкол на дві частини по лінії розламу.
Самуель Хантінгтон "Зіткнення Цивілізацій"

На своїй недавній лекції в Могилянці відомий український історик Ярослав Грицак розказав цікаву бувальщину. Один з британських послів в Україні після чергових президентських виборів давав інтерв'ю європейським журналістам. Ті зокрема спитали, чи не означає результат виборів того, що скоро в Україні відбудеться розкол - як в Чехословаччині, або взагалі повториться балканський сценарій.

Дипломат задумався і відповів скоріше в японській, ніж в англійській манері. Мовляв, джміль за всіма законами аеродинаміки літати просто не повинен. Тільки це не проблема джмеля, це проблема законів аеродинаміки.

Найцікавіше в цій бувальщині те, що її головний герой це не теперішній британський посол Лі Тернер і навіть не Роберт Брінклі, котрий був амбасадором в час виборів 2004. Можливість розколу України заперечував ще перший посол Сполученого Королівства Саймон Хеманс після президентських виборів 1994 року.

З того часу пройшло вже троє виборів, змінилося двоє президентів, а тема розколу чомусь ніяк не втрачає своєї актуальності.

То байдуже, що минуло вже майже 20 років і деякі "причини" для поділу країни просто зникли. На їх місце знаходять все нові й нові. І якщо хоча б раз на тиждень, хоча в одному з поважних друкованих чи інтернет-видань, хоча б кількома реченнями не згадали про розкол українського суспільства, то цей тиждень сміливо можна було б назвати втраченим для новітньої історії.

Аргументи, котрі опонують розкольницькій позиції, найчастіше губляться в цьому морі публіцистики.

Одразу ж виникає закономірна думка про те, що раз хтось так багато говорить про розкол, значить цей розкол комусь вигідний. Кому? Та багато кому.

От хоча б зовнішнім силам. Яким дуже зручно контактувати з державою, на яку легко впливати, в якої можна забирати острови й дунайські фарватери, громадянам якої можна видавати свої паспорти, котру можна зробити ринком збуту своїх товарів тощо.

І напевно нема жодного інструменту, котрий би краще ослаблював країну аніж внутрішня роз'єднаність.

Або різним теоретикам-інтелєхтуалам. Чиє бачення того, якою має бути країна, розбилося в друзки об реальну ситуацію. А вони замість того, щоб визнати власні помилки, починають говорити, що вся країна не така, що її процвітанню заважають донецькі запроданці, галицькі фашисти чи зрадники-противсіхи.

Найгірша біда в тому, що деякі любителі поговорити про розкол зараз допалися до влади. Бо в цьому випадку лишається лише надіятися на те, що їх вчасно знімуть або, що їхні "ідеї" то просто політична риторика, а не програма до дій.

До речі про риторику. Саме риторика розколу і поділу країни служить найкращим способом агітації виборців. Особливо у випадку, коли ті виборці звикли до того, що нічого хорошого в соціально-економічному плані зміна влади їм не принесе. Тому і вдаються до розмов про розкол, залежно від кон'юнктури, чи не всі вагомі політичні сили.

Тому і маємо "те, що маємо" в нашій виборчій географії.

І якщо теперішня влада проводитиме надалі ту саму гуманітарну політику що й зараз, то навряд чи цю ситуацію вдасться змінити.

Хіба гірше стане. От, наприклад, розказують, що після парламентського побоїща 27 квітня деякі з депутатів-нашоукраїнців в приватних розмовах обговорювали можливість того, щоб справді починати відокремлення Західної України. Хочеться сподіватися, що якщо такі розмови справді були, то говорилося те все просто в пориві емоцій.

Але в будь-якому разі, якщо б хтось дійсно спробував розділити Україну, то навряд би щось путнє з того вийшло. Чому? Спробую пояснити.

Подумайте, чи не у кожного з нас є родичі-друзі-знайомі з інших регіонів України. Можемо ми з ними нормально порозумітися? Підозрюю, що без проблем. Ви згодні були б з ними посваритися або перестати бачитися через побажання Януковича, Тимошенко, Ющенка чи будь-кого іншого з більш менш відомих політиків?

А тепер задумайтесь - все наше суспільство пов'язане між собою такими нитками взаєморозуміння більшою або меншою мірою. Спробуємо їх розірвати? Уявляєте, який почнеться скандал?

Або, якщо ви житель Галичини спробуйте перерахувати скількох "біологічних нацистів", ви маєте серед своїх знайомих. Чи, якщо ви житель Донбасу, подумайте скільки серед ваших знайомих є "донецьких бандитів". Мало? Та ясно що мало. бо нацисти і бандити це за своєю природою такі групи населення, котрі є виключно маргінальними.

А тепер уявіть, що вся Україна складається з бандитів і нацистів в приблизно рівних пропорціях. Не віриться? Мені не віриться. Але приблизно так відповідають на запитання "чому нам треба ділити країну?" любителі побалакати про розкол з різних таборів.

Наступне. Аби почався справжній розкол потрібна політична сила, котра зможе його розпочати, спрямувати й очолити. Сила має бути дуже радикальною і популярною в тому регіоні, котрий хоче відділяти. А ще, її прихильники мають беззастережно вірити в її щирість.

В нас така сила є? Більш менш цим характеристикам могла б відповідати хіба що "Свобода". Тільки от в їх планах нема розколу, а навпаки - поширення впливу на схід і південь, що їм навіть більш-менш вдається.

І останнє. По якій лінії думаєте може пройти розкол? По електоральній? А що робити з тими, котрі підтримали не того кандидата, котрого більшість регіону? Виселяти? Як на акції "Вісла" в 47-ому?..

Чи може по культурній? А знайдете різницю в улюбленій поп-музиці чи мильних операх відповідно до різних регіонів?.. А може по релігійній? А знаєте, що в Україні зараз нема жодного цілком конфесійно-однорідного регіону?..

О, знаю, - по мовній. Цікаво лише в котру країну відправимо тих, хто говорить суржиком? А україномовних зі східних регіонів? Чи російськомовних із західних?.. Думаєте нема таких? Є. То може все таки акція "Вісла"?

Здається мені лише, що той, хто спробував би зараз щось подібне "провернути" став би найкращим чинником об'єднання громадян. Всі дружно захотіли б дати йому по шиї...

Якщо ж говорити в цілому, то в Україні нема ефемерних сходу, заходу, півдня, півночі чи центру, з якимись ідеальними цивілізаційними характеристиками, так як це описано в епіграфі.

В Україні є реальні люди з їх цілком життєвими проблемами. Підходи до вирішення деяких проблем звичайно різняться. Що й стає однією з причин різних електоральних уподобань. Особливо в умовах, коли партії мало між собою відрізняються. І ці різні уподобання створюють трохи чи багато проблем.

Тільки це не причина ділити країну, це навіть не причина іти на якісь недоладні компроміси. Це причина для пошуку консенсусу, для діалогу, для дружніх взаємин. Тільки не між регіонами, а між громадянами. А з того консенсусу могла б вирости справжня єдність.

До речі, як показує досвід Головної редакції Першого Національного, найкращі телевізійні рейтинги дають трансляції різноманітних загальнодержавних урочистостей чи святкових заходів, покази ігор національної збірної та концерти Євробачення. Тобто найбільше дивляться саме те, що підіймає патріотичний дух та, відповідно, сприяє національному єднанню.

Втім, футбол, на жаль, не є достатньою підставою для єдності. Треба щоб були й інші. І вони, швидше за все, є. Тільки говорити про ці підстави треба в окремій статті.

Олег Бардяк, для УП