Дождаться перемен

Чи не пробували ви сприймати Україну як територію історичних експериментів? Часто жорстоких та нелюдських. Такий собі заповідник, у межах якого історія протікає не так, як назовні. Тоді багато гіркоти зникне, песимізм значно менше дошкулятиме, а абсурдна реальність почне сприйматися легше.

Адже саме поза нашими кордонами історичні нації утверджуються у своїх державах, послідовно вибудовують кордони, а потім об'єднуються у співтовариство рівних.

В усіх країнах, крім нашої, носії державних мов переймаються збереженням та захистом прав мов меншин, а не власної. І тільки в Україні - одній з найбільших територіально держав у Європі - панівний етнос ніяк не може стати державною нацією.

То ж враховуючи ці та інші чинники, не дивно задатися запитанням: чи "є ми Європою", а чи лише зоною історичного відчуження?

Перемога партії Януковича схиляє до другого варіанту відповіді. І змушує у котрий раз, як, мабуть, і тисячі думаючих українців задаватися запитанням, що ж стало її справжньою причиною.

Одна з відповідей з моторошною наполегливістю дошкуляє вже багато років. Вона настільки прикра, що говорити про неї публічно і необережно небезпечно - адже можна розкрити "ящик Пандори" насильства у державі. Оскільки цього якраз не хочеться, то намагатимусь бути максимально виваженим.

Мова йде про явище протистояння української етнічної більшості та національної російської меншини. Цю складну хворобу державного організму, яка насправді паразитує в Україні вже понад століття, а періодичні "загострення", як правило, погіршують, а не покращують її державний імунітет.

Трактувати політичні протистояння у такому розрізі не дуже полюбляють політологи та журналісти з причин політкоректності чи, можливо, побоювання ще більше погіршити ситуацію.

Можливо, саме з цих міркувань, якщо це не свідоме політичне ошуканство, політичні протистояння останніх десятиріч подають лише як внутріполітичні.

Так само як і події в Україні 1917-20-тих років прийнято називати громадянською війною, маючи на увазі що вона точилася переважно поміж українцями. Але ті, хто це роблять добре розуміють, що насправді Червона Армія складалася переважно з неукраїнців і навіть у білій армії Денікіна українців було значно більше.

Тому війна "червоних" з військами УНР, "махновцями" та селянськими "отаманами" насправді була переважно війною росіян та євреїв проти українців. У якій українська більшість програла.

Так само і зараз, попри значні зусилля деяких регіоналів з патріотичним позиціонуванням, їм не вдається переконати загал у тому, що Партія Регіонів - це сила, у якій українці складають більшість (не чисельну, а вагому), а відтак домінують.

Хай навіть малороси і хахли. На це можуть повестися західні демократи, але переконаний, що як в Україні, так і в Росії (звідки Регіони черпають мотивацію) правду відчувають добре.

Але гірше те, що незважаючи на постійну масову підтримку неукраїнців, світоглядним підґрунтям успіхів "біло-блакитних" є відома "черкаська шатость" (за Маланюком) українців Сходу і Півдня України.

Саме політична та національна амбівалентність цієї групи українців є причиною неуспіху проекту "національної держави" у однієї з найчисельніших націй (у Європі таких народів-"аутсайдерів" залишилося дуже мало - баски, корсиканці, валлійці, шотландці, каталонці, кримські татари - але вони значно менш чисельні).

Про те, що Україна - поле для експерименту - свідчить і те, що російська меншість нав'язує українській більшості свої світоглядні координати. Починаючи з мови, свят і закінчуючи геополітикою. Що має за мету зрозуміле всім бажання політичного та економічного домінування.

Останні історичні приклади схожого заламування - ірландський, валлійський та шотландський народи, які втратили свою мову, а дехто і державність Але навіть після цього загроза їхній культурній ідентичності не така серйозна як у нашому випадку.

Логічним наслідком "малоросійської шатості", яка породжує комплекси меншовартості та толерує політичну вторинність, є "феномен Табачніка".

Табачнік - абсолютно демонічний персонаж сучасної української історії, крайня противага божевільним прихильникам українського месіанізму (на кшталт Канигіна), які однаково, лише з різною полярністю абсурдності аргументів, заперечують в українській нації природну здатність до політичної та культурної самоорганізації.

Попри провокативність і деяку театральність своєї ролі, цей інтелігентний на вигляд неукраїнець з поглядами червоного комісара, є репрезентантом тієї російськомовної суб-спільноти в Україні, яка не сприймає українців за культурно та політично повноцінних (на щастя, далеко не всіх російськомовних).

Складається враження, що аргументи комісарів Лєніна і Сталіна та їхні погляди на українців близькі йому, як мало кому навіть з його партійних побратимів. А інтелігентна постава та виваженість суджень - лише оманлива оболонка.

Людина з настільки зверхніми та агресивними поглядами - уже не інтелігент, а за видимістю професійних підходів вбачається холодна системність людини, яка патологічно (хтозна, чи не генетично) ненавидить українців.

У тому числі й малоросів, які привели його до влади. І особливо галичан, які не вписуються у стереотип українців як малокультурних, нездатних до державотворення "хліборобів та гречкосіїв". Адже те, що галичани психологічно і культурно повноцінні, і не раз доводили свою історичну спроможність, він, як фаховий історик, повинен знати.

Не може не знати, що це вони на своїх багнетах піднесли та втримували Петлюру, це вони боролись за незалежну Україну в часи Другої світової війни, це вони вирвали перемогу Ющенкові у 2004 році.

Тому, останнє, що потрібно для повного контролю над українцями-"хліборобами" ("молодшими братами" у радянській версії, "малоросами і халами" - у російській), це проголосити, що галичани - це не українці і натякнути, що і як російській меншості, так і українській більшості було б краще жити в одній державі разом, але без них.

У такому контексті мовне питання в Україні дійсно не головне. І, можливо, щоб приховати справжні причини протистояння, Табачнік, Колісниченко та їм подібні вдаються до мовної лінії конфлікту, бо реальною їхньою ціллю є не українська мова, а український народ.

Подекуди має місце накладання мовної та етнічної ліній конфлікту, як от у Західній Україні, в Криму та на Донбасі, де російськомовні, а це переважно росіяни, переважно голосують проти демократичних сил. Це дозволяє апологетам "російськості" перебільшувати фактор мовної проблеми, заробляючи сумнівні політичні дивіденди.

У той же час там, де такого накладання немає, або ж воно слабше виражено, жодного мовного конфлікту немає, а має місце лиш протистояння прихильників та противників української державності як політичного явища.

Прикладами цьому є істотно російськомовна, але українська центральна та північна частини України, які підтримують демократів, а також значне представлення російськомовних українців серед політичних еліт "Нашої України", БЮТу та інших демократичних партій.

Скидається, що й революційні нововведення міністра освіти "комісара" Табачніка спрямовані на посилення мовної лінії конфлікту для того, щоб приховати реальну і, можливо, бажану загрозу етнічного протистояння.

Натомість українці втратили цілих п'ять років, щоби звузити середовище, на якому паразитують такі "комісари" та "русофіли" і зменшити число малоросів у своїй державі. Ми втратили цілих (а не якихось!) п'ять років на несвоєчасні гасла та неефективні реформи.

А президент Ющенко - під таким кутом зору той же Петлюра - так і не зумів порозумітися з народом та організувати спротив "комісарам". І тому безславно відійшов в історію, повторивши більшість помилок свого безталанного попередника.

Але попри все, шанси поки що зберігаються. Адже Україна - це територія історичного експерименту і даремно іноземці дивуються нашому "політичному розгойдуванню". До цього тут уже звикли, як це не прикро.

Якщо це так, то на часі новий експеримент з відновлення національної держави. Який мав би розпочатись цілковитим перезавантаженням демократичних лідерів.

Усіх невдах-корифеїв та самопроголошених командирів фронтів - усунути на заслужений, але все ж відпочинок, і перейти спочатку болючий та складний період національного піднесення, уже обов'язково врахувавши помилки попередників та фактор присутності в Україні недружньої українцям російської національної громади.

Тоді політичною перспективою Партії Регіонів, за умови збереження її теперішнього курсу та стримування "дрейфу" у бік державницьких позицій, повинно стати звуження електорату до представлення інтересів 6-7 мільйонної російської громади. І це буде зовсім для неї не трагічно.

Більше того, гарантуватиме такій партії постійну присутність у парламенті невеликої, але важливої для багатонаціональної держави фракції, яка по-справжньому відображатиме і відстоюватиме інтереси українців російського походження (чи росіян, якщо їм так хочеться себе називати).

Думається, що у глибинах аналітичних "мізків" регіоналів про це вже здогадуються і до переформатування готові. Можливо, цей шлях виявиться оптимальнішим для перетворення недружньої проросійської меншості на проукраїнську, але нехай вже російськомовну частину суспільства.

Залишається дочекатися нової хвилі змін, яка знову народиться на Західній Україні. Адже останні вибори довели, що малоросів та "росіян" у "великій" Україні поки що не поменшало і без "неправильних" галичан складно буде залишитись українцями у власній державі.

Дуже хотілося б, щоб цього разу хвиля простяглася від "Сяну до Дону", поховавши назавжди злоякісні лінії конфліктів.

Зрештою - рух із заходу на схід - це історично усталений вектор дифузії європейського прогресу. З якою ніяк не погодяться новий президент, міністр Табачнік та їхні східні куратори. Поки що.

Олег Яськів, для УП