Политическая мошкара

Ви любите гуляти навесні? Теплими вечорами, неважливо де - у лісі, біля річки?

Головне одне - спілкування із природою. Побути наодинці, поміркувати про сенс життя. Або поспівати душевних пісень з улюбленими друзями.

Саме такі моменти більш за все згадуються холодними, зимними вечорами. Коли ти проглядаєш ті "живі, весняні" фотографії, то згадуєш лише добре, чуттєве, щось чисте та тепле. Бо це - весна, яка є актрисою, тому виходять лише отримані позитивні емоції від її ролі. Забуваєш про все, що допікало тебе в ту пору...

Проте насправді існує багато речей та явищ, вірніше істот, які стають такими остогидлими, що скоріше хочеш цієї проклятої зими. Подумайте, що може стати цим.

Мошкара.

Так, це саме вона. Якщо ви з нею ще поки не знайомі, то вийдіть з офісу або з дому, поспілкуйтесь із природою та просто живіть. Вона стане для вас найзапеклішим ворогом. Ви будете ненавидіти цього ворога, битися з ним, витрачати свої сили, зневірюватися, знову підійматися духом.

Складається відчуття, що ви один на цій планеті, що проти вас об'єдналися всі сили зла, хаосу, що ти безпорадний. Але ти борешся, відмахуєшся, жестикулюючи руками, махаючи якоюсь тканиною або сумкою, відганяючи проклятих тваринок, якщо їх так можна назвати.

А головне - ти дієш. Принаймні, намагаєшся щось робити.

Ти йдеш вперед. Бо знаєш, що далі - щасливе майбутнє, поразка ворога, його капітуляція та особисте вшанування. І як радісно потім відчувати, що ти все-таки переміг. Не у всій війні, хоча б у битві. Ти кожен день це бачиш. Наступає очікування, що потрібно було б нагородити таких героїв за відважність та мужність, "за взяття Природи".

Споглядаючи таке явище, у мене одразу виникають аналогії з нашим сучасним положенням влади та політикумом.

Вона всюди: на телеекранах, у газетах, журналах, особистих розмовах, у громадському транспорті... Ти знаходишся в неї в полоні. І тут уже нічого не допоможе.

Це - політична мошкара.

Яка допікає з кожним днем свого існування. Неважливо від табору, владного чи опозиційного. Просто всі "дістали". Але - по-справжньому. Не так, як прибічників та організаторів однойменної, формально незалежної акції, організованої менше року тому різнокольоровими політичними силами.

За своєю природою ці дві тварини дуже схожі. Вони навіть мають однаковий механізм дії: згуртуватися проти тебе, проти народу, діставати його.

Але головна різниця полягає в тому, що проти першої ти можеш боротися, жестикулюючи, махаючи чи біжучи стрімголов.

Що ж ми можемо зробити з останньою? - Та нічого.

Обрали владу, обрали опозицію. Самі ж це зробили! Нема на що скаржитись, тим паче звинувачувати. Але ж хочеться боротьби, якщо влада, навіть опозиція не виконують своїх обіцянок.

Ну то дій!

Галасуй, махай руками, ходи на мітинги, стій під прапором, будь громадянином. Чи допоможе це? Ти ж один, борешся проти ворога, і якщо є однодумці, які можуть допомогти, то реальних важелів впливу ми не маємо. Такий механізм представницької демократії.

Не вірите? - Сходіть на мітинги, на це "зібрання електорату".

Ви відчуєте яке воно дієве, не буду казати про гроші, за які там стоїть більшість. Ви зможете отримати моральне задоволення - і це буде найважливішим здобутком.

Реальної ж дії нема.

Але спочатку була дія. Адже для того, щоб першим було слово - потрібно його написати.

Не можемо ми нічого зробити з нашою елітою. На жаль, нічого не можемо вдіяти. Спланований проект Помаранчевої не дав результатів: чи-то через розкіл еліт, чи-то через слабкість лідерів.

Але ж народ повстав. Чому тоді було так? Відповідь одна: громадське невдоволення.

Не дійшло воно зараз того рівня, коли можна говорити про неконфліктні збирання громадян "не за гроші", а за відстоювання своїх прав. Час плинний, і з кожним днем сила зростає.

"Нема нових облич, набридли. Побільше б молодих" - кажуть зараз. Але де їх взяти? У клубах, у барах за пивом, чи ще щось. Я не кажу, що зникла молодь, яка може впровадити зміни в нашій державі. Її багато, аби шлях та досвід. Така вже українська ментальність та реальність.

Щодо другого виходу проблеми з політичною мошкарою - просто йти, бігти від неї.

Є два вирішення. Перше: повна аполітичність, зрікання від перегляду телевізору ЗМІ, інтернету тощо. І цей варіант відпадає, бо сучасна людина просто не зможе жити без інформації, а її політична складова переповнюється.

Можна ж, звичайно, поїхати, переселитися в село, так званий дауншифтінг, відключити собі постачання струму. Але на такі радикальні дії поки що мало хто здатний. Та й там тебе можуть знайти агенти - бабусі, які не уявляють свого життя без Савіка Шустера чи "Великої Політики".

Тож повний аскетизм - засіб для боротьби з мошкарою.

Іншою складовою проти цієї зарази є виїзд, виїзд за кордон. До країн, де потрібні професіонали, де ти будеш відчувати себе членом суспільства, а не девіантом. Туди, де впевненість у завтрашньому дні буде присутня хоча б сьогодні.

Особисто я не можу такого зробити.

Це зрада Батьківщині, якою б вона не була. А бігти від неї, залишивши рідних, друзів, дім, навіть запах та присмак нашої Вітчизни - означає зневіритись в собі та своїй дії. Не кажучи вже про державу.

Ми всі не такі вже маленькі, щоб тільки гратись. Але й не такі старі, щоб не мріяти та бажати.

Це не наш вихід. А коли є думка, буде й сила.

Тільки потрібно вирішувати, чи можеш ти щось зробити корисне для України. Якщо так, то шлях відкритий, однодумці - вірні.

Тільки їх мало. Поки що.

Час іде, і сил стає більше. Думайте й приєднуйтесь до організації "Боротьби з політичною мошкарою" - незалежної, повної нових облич, ідей та реформ.

Сергій Чумаков, НаУКМА, спеціально для УП