Векторные сублимации "украинского выбора"

Вивчаючи вплив підсвідомих бажань людської психіки на її соціальну поведінку, один із світових психіатрів Зігмунд Фрейд відкрив механізм сублімацій.

З точки зору соціальної інженерії, цей принцип можна екстраполювати й на ціле суспільство - як психоінформаційну систему, яка продукує свої ідейно-політичні пріоритети вустами й поступками своєї культ- та політ-"еліти".

Сказане відноситься перш за все до сфери політології. У ній переважає зверхній аналіз різного роду декларацій про добромисні наміри політичних діячів і партій, при повному ігноруванні питання замовчувань, невід'ємних супутників таких декларацій.

А коли замовчуються "замовчування", ми отримуємо чистої води пропагандистську маніпуляцію суспільною свідомістю. Справжні наміри еліти переходять у стан "колективного позасвідомого", і, відповідно, народ "не відає що творить".

Тобто суспільство починає діяти за принципом фрейдовських сублімацій. Економічні інтереси кланів стають "ідеологічними переконаннями" народних мас.

У площині "великої" української політики це проявляється на рівні "подвійних стандартів". Таємні економічні сентименти різнокольорових кланів, до тих чи інших позадержавних політичних центрів, спричиняють сезонне поствиборче загострення ідеологічного роздвоєння суспільства в питаннях "українського вибору".

Найбільш радикально такі загострення проявились на теренах колишнього "юго-запада вєлікой Росіі" - у південно-східного електорату, під час енергійних спроб Віктора Ющенка на хвилі помаранчевої революції втягнути "ісконно-русскіє зємлі" під американський військово-політичний протекторат.

Тепер, після реваншу біло-голубих, і не менш енергійних сентиментів команди Януковича в бік Москви, ця хвороба знайшла своє поширення в іншому місці. На теренах колишнього галицько-волинського князівства "український вибір" вимірюють категоріями геополітики австро-угорських імператорів.

Із цих векторних сублімацій "українського вибору" можна зробити перший висновок: сучасна доморощена політична еліта ані морально, ані духовно так і не виросла зі штанців вассально-векторного минулого своїх великих попередників. Тих самих, яких творчий геній Тараса Шевченка охрестив "варшавським сміттям і гряззю Москви".

А сучасне українське суспільство так і не змогло побороти в собі родову травму "визвольної української справи". Тієї самої, якою оце "сміття і грязь"" у всі віки підторговувало по обидва боки Дніпра, заради особистих економічних вигод та "вольностей і привілеїв непідвладного панства".

Так чи інакше, сучасний ідеологічно-світоглядний феномен векторності зовнішньополітичного курсу - є не більше як плід безладних економічних зв'язків уже сучасних безталанних "грязі та сміття".

А вони так люблять у своїх пропагандистських побудовах посилатись на ті ж "історичні паралелі". У результаті, по-фарисейськи освячуються всі недоліки минулого, які одразу ж перетворюються в "патріотичні" пріоритети сучасного.

Вони так і не змогли піднятись вище "парафіяльного овиду" своїх "батьків лукавих". Натомість стали продовжувачами віковічного дрейфу "визвольної української справи" - у чужі державно-національні організми.

Заради тих же маєтків, хуторів і банківських рахунків в офшорних зонах - в обмін на шмат "суверенітету".

У цьому суть очевидної, але не зрозумілої широкому загалові, безглуздості й нікчемності як зовнішньої, так і внутрішньої політики України. Політики, яка всі 20 років була абсолютно позбавлена будь-якого внутрішнього державотворчого сенсу.

І це стосується всіх сфер, соціальних, економічних, політичних інтересів держави й народу.

При "червоних" Кравчуку-Кучмі задля "утвердження міжнародного авторитету України"" відбувається ліквідація ядерної зброї, стратегічної авіації. Здаються національні позиції в питаннях розподілу зовнішніх активів та золотовалютних запасів СРСР тощо.

При "помаранчевих" Ющенко-Тимошенко задля "утвердження демократії й ринкової економіки" підписується скороспіла угода про вступ України до СОТ.

Спікер -"фронтовик" Арсеній Яценюк також постарався не відстати від своїх політичних "батьків". Він прославився на міжнародному поприщі угодою з ЄС про реадмісію. Національний "здобуток" цього "євроінтеграційного" кроку дуже сумнівний. Тепер увесь багатомільйонний нелегальний транзитний андеґраунд вихідців з Азії й Африки, які потрапили в Європу через Україну - будуть депортуватись з Європи назад в Україну. І утримуватись тут коштом державного бюджету .

При цьому, як відомо, після такої бурхливої діяльності помаранчевих "на євроінтеграцію", український державний віз "і нині там". Україна так і не стала Європою.

Тому реванш біло-голубих, і підписання харківських угод не є якоюсь несподіванкою, чи виключенням із правил. Це лише традиційний поствиборчий синдромом загострення колективної шизофренії. Коли одне й те ж прагнення "драбинкової шляхти" до "інтергації", в один і той же період історичного часу, має різні ідейно-політичні вектори.

У даному випадку турбує інше. А саме - простота й "дитяча безпосередність" біло-голубого втілення харківських угод на тлі колективної істерії по другий бік кольорових барикад.

А це вже є сигналом того, що Україна опинилась на порозі більш серйозних внутріполітичних катаклізмів. Геополітичні інтереси міжнародних гравців вступають у фазу відкритого зіткнення - руками керованих "позиції" і "опозиції".

Тому можна допускати, що за всі роки незалежності Україна ніколи не була так близько до громадянської війни й балканізації внутрішньої політики, як це сталось після підписання харківських угод.

Зрозуміло, що такий пінг-понг щодо "стратегічного партнерства" із боку вітчизняної "драбинкової шляхти" ніколи не давав і не дасть Україні шансів на будь-які довгострокові державно-національні економічні перспективи .

Бо тільки-но провладні "королі на час" із властивою для них безпосередністю гучно заявили (та так, щоб добре було чути в Москві) про свою рішучість "інтеграції" стратегічних галузей літакобудування, енергетики, ВПК, у російський економічний простір - опозиційні "голі королі" відразу ж гучно відповіли (та так, щоб добре було чути у Вашингтоні), що вони ці домовленості ліквідують відразу на другий день після повернення у владу.

Але "під кого" ліквідують - це питання, як завжди, залишається відкритим. Десь на рівні "колективного підсвідомого".

Ось де проблема національних перспектив векторного дискурсу зовнішньої політики України. І це дуже добре усвідомлюють ті самі "міжнародні гравці" по обидва боки Дніпра.

А тому навряд чи ратифікація "міжнародними гравцями" будь-яких економічних мега-проектів із кольоровими "мега-лідерами" приведе до зміцнення економічного потенціалу суверенної України.

Скоріше за все, подібні економічні домовленості з боку "міжнародних гравців" потрібно сприймати як стратегію упереджувальної економічної нейтралізації України. Гру на випередження, з точки зору ймовірної перемоги на наступних виборах "чужого" кандидата. І, відповідно, зміни вектора "державних інтересів" на прямо протилежний.

Європа за часів Ющенка встигла опрацювати український напрямок по лінії захоплення внутрішніх ринків - через дискримінаційні угоди СОТ. Це дозволило нашим "західним партнерам" значно підірвати внутрішній потенціал промислового та сільськогосподарського товаровиробництва України. Тепер російські "друзі українського народу" в пришестя "доби Януковича" вирішили взяти реванш на такому пріоритетному для Москви напрямку, як енергетика, важка промисловість та літакобудування.

Таким чином, аналіз векторної стратегії вітчизняних "інтегралістів" через призму "інформації по замовчуванню", яка супроводжує всі політичні декларації кольорових кумирів про благі наміри, дасть цікавий результат. Виявляється, маємо справу з ідеологічними системами класу "троянський кінь", які нічого спільного з утвердженням українського політичного й економічного суверенітету не мають.

По великому рахунку, олігархічно-кланові фракції у ВР давно функціонують у режимі біржових брокерів. Вони, прикриваючись віртуальним "українським вибором", навперейми допродають суверенітет агонізуючої української державності.

Ось у чому головна причина "ідеологічних розбіжностей" українців по правий і лівий бік "сивого Дніпра".

І поки народ цього не усвідомить, він і далі буде залишатись "натовпом" - об'єктом сублімативних ідеологічних маніпуляцій. Інструментом політики ненависті з боку тих, хто державно-національні інтереси підміняє корпоративно-груповими. Тих, хто в такий спосіб перетворив об'єктивний інтеграційний процес міжнародної політики в джерело власного збагачення.

Тим часом, нас уже не 52 мільйони. А своєрідна "стабільність" прослідковується тільки на рівні загострення епідеміологічної ситуації, росту смертності та зниження якості життя народу. По найоптимістичніших прогнозах, населення України через 10-15 років скоротиться до 30 мільйонів.

На фоні подібних проблем - усі кадрові, оборонні та гуманітарні пріоритети кольорових кумирів є не більш як цинічним фарисейством. Усі їхні передвиборчі декларації на практиці обертаються подальшим руйнуванням системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення.

Поглиблюється кадрово-технічна деградація збройних сил України. Офіцерський склад принижений до соціального ізгоя. Їх позбавлено будь-яких перспектив отримати житло, і матеріально забезпечити власні сім'ї.

Скоро можуть настати часи, коли працювати, служити у війську, або вчитись в майбутній "процвітаючій незалежній Україні" буде нікому.

Тому кожен, хто сьогодні борсається в цьому угарі "розгулу демократії", хто намарне намагається "викрутитись" із проблем, які з кожним днем насідають усе більше, і нічого не бачить ні позаду ні попереду себе, - повинен зупинитись й задати собі неприємне запитання: "Хто я - вільний громадянин чи нікчемний раб?"

Ось де основа для об'єднання й створення нової опозиції задля порятунку України! Але опозиції не олігархічно-"демократичної", а соціально-трудової й громадсько-професійної!

Тому, поки нас ще не зовсім роздягли вітчизняні олігархи й багаті сусіди, поки остаточно не розтягли по своїх політичних "квартирах", - найкращим вітчизняним інтеграційним проектом мала б стати інтеграція всіх чесних громадян, громадських діячів і патріотично налаштованої інтелектуальної еліти в потужний народно-трудовий рух.

Бо, лише поєднавши силу й мудрість, народ і його державницьку еліту, - ми зможемо відсторонити від влади торгашів. Відновити конституційний лад. Обрати оперту на волю й довіру народу авторитетну владу.

І стати на шлях утвердження сильної ,економічно потужної української держави!

Віктор Горобчук, голова координаційного комітету Трудового руху Солідарність, член президії і представник від країни Італія МГО "Четверта хвиля", спеціально для УП