"Западна" спасла мою маму от смерти

Кілька тижнів тому я передзвонила своїй мамі до Києва і запитала чи вона чула про відкриття пам'ятника Сталіну в Запоріжжі. Мама почала рюмсати в трубку - розумію, що плаче: "Я вам так мало розказала. А вам все мушу розказати!"

На ваш розсуд розповідь моєї мами про пережите перед і після війни.

Великий Голод

Мою бабу Корпиленко Пелагею Трохимівну видали заміж за "багатого" вдівця, який на час одруження вже мав дорослих дітей. Моя мама Терещенко Марія Степанівна народилися 20 листопада 1936 року в селі Гвоздів Васильківського району Київської області. Про події голоду 33 року знає тільки від своєї старшої сестри Насті, народженої в 1924 році. Мамина мама, моя баба - Пелагея Трохимівна про голод не згадувала, тільки сильно плакала коли мама запитувала.

Старша сестра Настя розповідала мамі, що між 1924 і 1933 в сім'ї Терещинків народилося ще троє дітей: Катя померла ще немовлям (мама не знає в якому році), а хлопцям Васі і Колі у 1933 виповнилося 5 і 2 роки. Настя розвідала, що одного разу мій дід забрав молодших дітей до Києва і повернулися вже без них.

Тітка розповідала, що бабуся страшно бідкалася, кілька разів їздила до Києва шукати хлопців, але так з того нічого не вийшло. Моя мама не знає, як склалася їхня доля. Тітка Настя дуже просила батьків не завозити її.

Після того випадку, баба покинула діда, віддала Настю сестрі у сусіднє село, а сама якось втекла до Криму. Батько поїхав за нею і там вже в Криму в 1934 році народився мамин старший брат Петро. Цікавий факт: метрику малому видали татарською мовою, і вже після повернення в рідне село його тільки те й робили, що дражнили "турком".

Німці

Прихід до села німців мама пам'ятає дуже добре: солдати бігали по селу й ловили курей: "Матка, яйка, млеко". Знайшли в печі кашу, наказали бабі спробувати.

Побачивши, що не отруйна - забрали кашу й усе, що можна було з'їсти.

Квартирували німці майже в кожній хаті, а в Терещинків влаштували кухню. Дітям часом перепадало від окремих "щиросердних" солдатів: "Ком, ком, кіндер" - давали якісь харчі, і навіть шоколад. Деякі відчайдушніші хлопці крали цукор з німецьких вантажівок.

З приходом німців, "державний устрій" в селі не дуже змінився - справами керували місцеві: голова й поліцаї, а головним був німець, якого всі називали Германом. Той  Герман мав величезного пса - німецьку вівчарку, яка наводила жах на дітей і дорослих.

У середині 1942 року почався набір молоді в "Германію". Хлопці й дівчата ховалися по ярах, але німці мали повний перелік усіх жителів села - хто не з'явиться в наказаний час на збір пункт - тих сім'ї буде розстріляно. В Німеччину забрали й тітку Настю. Мама пам'ятає, що на сільському майдані зібралася маса людей - під музику гармошки молодь колонам вели до Василькова.

Тітка Настя в Німеччині (1942-1945)

Тітці "поталанило"  - у Франкфурті-на-Майні поїзд зупинили, і місцеві німці мали змогу вибирати собі челядь.  Настя  потрапила не на завод, а до фермерів, де покріпачила три з половиною роки до кінця війни.

За сімейними легендами, начебто після звільнення, до неї сватався якийсь француз, але тітка Настя була рішуче налаштована повертатися до неньки.

Пригадувала, що до нового Радянського кордону її й багато таких як вона остарбайтерів на вантажівках довезли американці, а далі добиралася сама. Каже, що коли ще їхали до кордону, радянські солдати на них плювали й називали "німецькими підстилками".

На фотографії моя бабуся Пелагея із вижившими дітьми, приблизно у 1949 році. Моя мама крайня зліва (розмальована синьою ручкою - художества старшої сестри)

Трудодні, "Западна" і Голод 1947 року

Старша сестра Настя повернулася до села у 1945. Незабаром з'явився голова і пригрозив, щоб і не думала тікати до Києва - "бо хто зна, чим ти там у Германії займалася, і чи не зацікавить це органи".

Залишки 1945 і майже весь 1946 роки моя баба Палашка і Настя пропрацювали на полі за трудодні, або як їх називали в селі "за палички" - покріпачив день - на якомусь там папірчику ставили палочку. Ні гроші, ні їжу, ні взуття - нічого не видавали і не годували.

Особливо кров пили "налогові агенти". За спогадами мами відбувалося це так. У двері стукали. На порозі стояло троє чи четверо людей: податковий, чи як тоді казали "налоговий" агент з Василькова у шкіряному пальто із шкіряним портфелем. Далі - голова сільради і сільський виконавець, ще якісь люди. Нишпорили по всій хаті, залазили до льоху і на стріху.

Податок накладався на м'ясо, молоко, яйця, інші харчі, а також... дерева. Мама пригадує, що на селі почали зрізати дерева - по перше, тому що не було чим топити, але також і тому, що за дерева потрібно було платити "налог". Якщо не було чого забрати, налогові агенти приходили наступного дня, або ввечері того ж самого дня, щоб побачити чи дійсно сім'ї нема чим вечеряти.

Ще потрібно було купувати державні облігації по 200, 300 рублів - фантастичні суми для уражених хронічним недоїданням селян.

Улітку 1946 року центральною Україною пройшла страшна засуха - до зими сім'я Терещинків ще якось протрималася сяк-так, але у грудні їжа просто закінчилася.

Тітка і баба Палашка  ще з деякими жіночками з села вирішують їхати в "Западну" - де не було колгоспів, можна було обміняти речі за харчі, або найнятися на тимчасову працю до приватних господарів.

У цьому, на мою думку, і полягає головна відмінність голоду 1947 від Голодомору 1933. На відміну від 1933, у 1947 українським селянам було куди тікати, а ослаблена війною радянська влада не могла зупинити той багатолюдний рух на Захід за виживання.

Після від'їзду сестри і баби до Західної України у хаті залишається дід, моя десятирічна мама і молодший брат Мітя (1940 року народження). Старшого брата Петра віддали в Богаївку, до маминої сестри.

Спочатку моя мама жебрувала по сусідніх селах: стукала по хатах просячи їсти. Те саме робив її вже тоді пристарілий батько. Результат тих походів був жалюгідний - часами мама випрошувала по дві картоплинки, часами нічого за цілий день.

Одного разу батько пішов і вже не повернувся - помер від голоду в сусідньому селі - його закопалали біля лікарні, навіть не повідомивши дітям. Мама проплакала цілу ніч - страшно було одній в холодній хаті з шестирічним братом. Сусіди дітей жаліли, але ніхто особливо нічим не допомагав - харчів на селі не було ні у кого. Тільки кивали головами: "Одні (діти) померли в 33, і ці скоро дійдуть".

Якось мама дізналася про кагат на колгоспному полі. Кагат - це купа картоплі, засипана соломою і прикопана землею - я так розумію традиційний на той час спосіб "зберігання" урожаю.

Але того року (1946-1947) була люта зима. Мама розказує, що морози стояли шалені, і картопля в кагаті перетворилася на гору замороженої гнилі. Кагат охоронявся, однак важко було вистояти на такому морозі цілу ніч.

Отож, вночі мама, обійшовши охорону, видовбувала ту "картоплю" з кагату, заливала водою і варила. Це все що вона і її молодший брат їли протягом трьох-чотирьох місяців з грудня до квітня 1947 року.

У квітні раціон змінюється - прогнилу картоплю з кагату переорюють, але замість неї з'являється лобода й акація... Так протрималися ще місяць...

Мама пригадує, що одного разу на полі побачила підводу. Підкралася, а там просо на сівбу. Схопила дві жмені в пазуху і тікати - здоровезний дядько стояв поруч. Від того дядька тікала довго - врятував якийсь перелісок, де дівчина заховалася в кущах.

У квітні нарешті повертаються старша сестра і мати. Десь, як моя мама пригадує, у Волинській області (або може Волинському районі Івано-Франківської області - мама не пам'ятає), вони домовилися з господарями, що заберуть молодших дітей і приїдуть назад. На той час, моя мама і малий Мітя майже повністю посліпли від голоду.

У "Западну" їхали заховавшись за горою вугілля у товарному вагоні. Поїзди перевіряли, і одного разу десь серед поля їх таки побачили і зігнали. Людей їхала сила силенна - тікали хто міг і як міг - хто на даху, а хто й просто на підніжці вагону.

Маму залишили працювати в родині, де за їжу вона допомагала глядіти малу дитину, сіяти льон і робити домашню роботу. Її мати, сестра Настя і малий Мітя жили в сусідньому селі.

У селі знайшовся лікар, який дав дітям ліки. За певний час, зір повернувся, мама і брат трохи від'їлася. Назад до свого села Пелагея із дітьми повернулися вже восени 1947 року.

Ті невідомі мені люди із "Западної" врятували моїй мамі життя. Дякую.