Травмы исторической памяти

Символи домінують над реальністю, тож їхнє розташування навколо нас (у тому числі і у віртуальному інформаційному просторі) певним чином визначає наш спосіб сприйняття оточуючого світу.

І в цьому розумінні встановлення пам'ятника Сталіну в Запоріжжі, безумовно, хочемо ми того чи ні, моделює в уяві новий, інакший образ України, з яким маємо тепер владнати особисті стосунки.

Обов'язково маємо дати з цим раду, а не просто обуритись, навмисно розпалюючи чи насильно вгамовуючи внутрішній неспокій, і чим скоріше це буде зроблено, тим краще.

Травми історичної пам'яті ХХ століття в Україні не виліковуються не тому, що їх лікують неправильно, а тому, що їх не лікують взагалі.

Ті нариси, примарні образи світогляду і стратегії майбутнього, а відтак і образу минулого, які пропонують різні політичні сили (якщо взагалі пропонують) повсякчас виявляються недоробленими по суті, неточними у формулюваннях, еклектичними щодо змісту, і до того ж мінливими у часі, повсякчас підлаштовуючись під ту чи іншу поточну ситуацію.

Чи можемо ми звинувачувати тих людей, які виступають сьогодні за встановлення монументів Сталіну? Я вважаю, що ні. І найперше тому, що звинувачення невірно сформульоване.

Щоб відповісти на питання - як ми маємо ставитися до минулого, тієї чи іншої особи, тієї чи іншої події - спершу треба поставити питання інакшого ґатунку - а хто ми є?

Яке наше власне бачення самих себе у світі, і чого ми самі прагнемо? Йдеться не про екзестенціональне запитання, яке можна задавати собі все життя. Мова про речі цілком практичні, а саме - про наше ставлення до держави:

Чи для мене моя особиста свобода і моя особиста воля вирішувати як мені жити, що мені думати і що мені говорити важливіша за державу і її нинішні чи прийдешні плани?

І навпаки - може мені не потрібні всі ці права і свободи, може я згоден їх обміняти на захоплення від величі єднання в спільній долі і спільній справі, розчинитися серед інших, подібних до мене, і ввірити власне життя єдиному проводу?

І кожна відповідь, якою б вона не була, має викликати за собою відповідні дії, відповідну реакцію на явища (чи радше - символи) зовнішнього світу.

У першому випадку, відповівши "так", ми мусимо погодитися із тим, що наш індивідуалізм є індивідуалізмом не тому, що держава чи влада "не та", а тому, що він справді важливіший за державу, навіть якщо йтиметься про будівництво Великої України.

У другому ж варіанті, відповівши ствердно, мусимо подумки поставити на місце "єдиного проводу" будь-кого з наших нинішніх політиків і чітко усвідомити, що саме ця, жалюгідна й корумпована людина, а не якась міфічна, ідеалізована постать (ідеалізують, зазвичай, вже в процесі чи пост-фактум) може взяти на себе роль проводу, і саме їй треба буде ввірити власне життя.

Відсутність чітко сформованих ідеологій у політичної еліти, яка б ставила ці (чи подібні) запитання і пропонувала б варіанти розвитку країни для різних відповідей, призводить до ситуативності світоглядних настанов і у щоденному житті.

Можна вранці лаяти державу і всіляко відмежовуватися від неї, а ввечері мріяти про того, хто незважаючи ні на що й ні на кого прийде і зробить "як треба".

Можна сьогодні радіти "залізному кулаку влади", який "наводить порядок", навіть порушуючи закон, а на другий день з огидою дивитися на той самий кулак, що розчавлює людей, і жахатися тому, що закон проти "кулака" не діє.

Те ж саме з питаннями історичної пам'яті. Можна бути лібералом, лаяти "совок", і при цьому повісити на стіну портрет Бандери; можна святкувати річницю Великої Вітчизняної війни, і при цьому засуджувати пакт Ріббентропа-Молотова.

Ситуативність сприймається буденно - так, ми розпочали війну, але ж потім на нас напали і ми перемогли. Так, організація була авторитарною, але ж мала високу і правильну мету.

Для того щоб ліквідувати цю подвійну мораль хоча б у погляді на власне минуле, маємо спершу самі ж собі відповісти на запитання - які цінності сповідуємо.

Якщо людина важливіша за державу, то не може для нас Сталін бути "ефективним менеджером", адже це здобутки держави через примус над особистістю, примус, якого ми не сприймаємо.

Не може бути для нас Великої Вітчизняної війни, а лише Друга світова, бо Радянський Союз її розпочинав, тож, як агресор, не має морального виправдання, і всі його людські жертви - це жертви агресора.

Не може Шухевич чи Бандера бути для нас символами ліберальної демократичної України, бо демократами і лібералами не були.

І тут немає місця для демагогії про те, що не можна категорії сучасності прикладати до минулого, що кожен час має свої особливості, а відтак - "всіх можна зрозуміти".

Це все звичайно вірно, але це стосується історичної науки, яка взагалі не терпить оцінок та моралізаторства.

Ми ж говоримо про історичну пам'ять, яка без "хороших" та "поганих" обійтись, на жаль, не може, тож вона має принаймні не конфліктувати із нашим світоглядом, не створювати подвійну мораль, тим самим заглиблюючи в свідомість конфлікти пам'яті, залишаючи справу їх розв'язання прийдешнім поколінням.

Шведи не вшановують на державному рівні Карла ХІІ, немає пишних свят на честь Наполеона у Франції, не згадують про Вільгельма ІІ (не кажучи вже про Гітлера) німці. Бо вшанування певної особи означає вшанування її дій, відтак на символічному рівні подібні дії (наприклад, військова агресія) виправдовуються у майбутньому.

Але ж ці країни вже давно відійшли від домінування держави над особистістю, і їхнє населення не приваблює перспектива, наприклад, іти на війну, хоча б і заради величі батьківщини.

Україна ж перебуває зараз у перехідному стані із сильним залишковим почуттям ностальгії за цією "величчю" (чи "героїчною визвольною боротьбою"), але без бажання підкорювати особистість державі.

Нинішня гуманітарна політика (не лише нинішнього, але й минулого президента) тільки посилює внутрішнє логічне протиріччя в історичній пам'яті про події ХХ сторіччя, ніяк не сприяючи його подоланню (виявленню, коректному публічному обговоренню і, за його результатами, внесення певних коректив до політики пам'яті).

На завершення, повертаючись до монумента Сталіну (а може, заразом і до всіх тих, хто святкував Велику Вітчизняну та домагатиметься героїзації Бандери), хотілося б сказати, що перед тим як звинуватити прихильників його зведення, мусимо самі для себе відповісти на поставлені запитання і вирішити всі логічні невідповідності.

Потім маємо поставити ці запитання опонентам.

І лише тоді - коли вони для себе зможуть його розв'язати - звинувачувати, бо ми нарешті будемо знати хто є ми, і хто є вони, і що наш конфлікт є саме конфліктом світоглядів (і звинувачуємо ми, відповідно, світогляд), а не історичних інтерпретацій.

Костянтин Левін, для УП