Народно-освободительное роптание

При спогляданні мишачої возні рідного національно-демократичного середовища з глибин підсвідомості якось сама собою виникла цитата з відомого на просторах російського інтернету креативу "Історія слов'ян".

"О наблюдательности славян свидетельствует хотя бы тот факт, что татарское иго они заметили сразу же, как только оно началось. И сразу же поднялась волна народно-освободительного ропота и предательств".

Очевидно, Україна таки справді колиска слов'янства. Виникає якесь садистичне (мазохістичне?) задоволення від того, що абсолютно неефективне в своїй діяльності середовище нарешті отримало плоди своєї праці.

Я вже не кажу про економічну сферу, боротьбу з корупцією і таке інше. Візьмемо хоча б гуманітарку. От зараз всі обурились призначенням Табачника, служацькою позицією деяких ректорів та студпарламентів, а також пасивністю студентства.

Гаразд. А що зробили наші націонал-демократи для змін у свідомості студентства та викладацтва? Може, були створені якісь потужні всеукраїнські організації, я вже не кажу про профспілки?..

І так - куди не глянь. От, скажімо, наскільки розвинувся славнозвісний "Пласт" за фактично тепличних умов? Який відсоток школярів столиці (я вже мовчу про інші регіони) охоплено цією прекрасною організацією? Порівняйте із скаутськими рухами в Британії чи сусідній Польщі.

"Попрыгунья Стрекоза Лето красное пропела; Оглянуться не успела, Как зима катит в глаза"

За правління Ющенка рамки нашої потенційної свободи було розширено до небачених обріїв. Кажу "потенційної", бо свобода - це не лише відсутність заборон і тиску, але й усвідомлення власної відповідальності, спричиненої такою відсутністю.

Широкі народні маси цієї відповідальності не усвідомили - для них "помаранчева п'ятирічка" так і лишилася символом безвладдя та безміру. А націонал-демократи просто сприйняли це все як належне, навіть не задумуючись про власну місію якої-не якої, але все ж еліти.

То чи варто дивуватись, що не закріплені жодними впливовими громадянськими структурами межі нашої свободи почали стискатися за першим рухом мізинця нової влади?

На зміну розслабленому "якось-то воно буде" прийшло розпачливе "караул, треба тікати", або ж, "нічого, невдовзі народ підніметься на нову Революцію!".

Не підніметься, бо нема кому піднімати. Безглуздого бунту - як у Киргизії - не буде: надто вже дрібнобуржуазне (якщо хочете - "куркульське") в своїй суті українське суспільство.

У 1917-21 роках Україна стала ареною боротьби кількох потужних армій, але населення переважно організовувалось щонайбільше до рівня місцевої самооборони - завдяки чому й виникла так звана "отаманщина".

Історія останніх ста років знає лише два прилади масової участі українців на боці якоїсь ідеї. Перший - це боротьба за Незалежність в Галичині, другий - Помаранчева Революція.

Галичина - приклад території, на якій тривала діяльність українських громадських організацій перейшла з кількості (років та активістів) у якість (масову національну свідомість). Це той шанс, який було втрачено в Центральній Україні протягом 2005-2009 років.

Звісно, рівня Галичини за 5 років не досягнеш, але багатотисячну мережу активістів (і не одну) створити було можна.

На жаль, мушу зазначити, що свідомість в галицьких областях зараз існує скоріше за інерцією, згасаючи з кожним поколінням - але це проблема все того ж порядку: відсутності нових, ефективних, адекватних часу структур.

Помаранчева Революція - приклад стихійного об'єднання громадян навколо ідей, втілених у одній окремо взятій людині. Ідеї доволі розмиті - типу "чесної, справедливої влади", "гідного життя" і так далі.

Це дуже поверховий варіант, який може стати початком змін, створивши попередні умови для розвитку "галицького сценарію". А може і не стати - якщо на хвилі народного ентузіазму не знайдеться критичної маси тих, що не дадуть цій хвилі зійти на пси.

Так що - як не крути - розповідати про "козацьку кров", котра от-от закипить у жилах українців і скине ненависний режим - це ні що інше як "народно-визвольне ремствування".

Якщо націонал-демократи не розбудували структури громадянського суспільства в часи нетоталітарної влади - їм варто робити це зараз, а не чекати на міфічне "пробудження нації" абощо.

Не збудував бункери в мирний час - копай окопи під ворожими кулями. І не ремствуй - сам винен.

Павло Зуб'юк, для УП