Ab ovo II. Технология построения коммунизма

Є старий анекдот: До Хаїма прийшли чекісти, та попросили грошей на побудову комунізму. Хаїм сказав, що йому потрібно порадитись з дружиною і попросив прийти завтра. Коли чекісти прийшли завтра, він їм відмовив і пояснив, що Сара сказала, що, якщо в них немає грошей на побудову комунізму, то нехай вони його не будують.

Як відомо, в кожному жарті є лише доля жарту. Відтак, ми повинні погодитись, що для побудови комунізму потрібні гроші, а як показує історія - немалі.

Для мене це означає беззастережність зізнання Ернандо де Сото. Закінчуючи свою книгу "Містерія капіталу", він визнає: "Я не є завзятим прибічником капіталізму. Для мене капіталізм - це не основа світогляду і не символ віри. Для мене набагато важливішою є свобода, співчуття до бідних, повага до суспільного договору та рівність можливостей.

Але в нинішній час тільки капіталізм може допомогти в досягненні цих цілей. Це єдина відома нам система, що дозволяє в значних обсягах створювати доданий продукт".

Звідси очевидним є висновок, що тільки капіталізм може забезпечити наявність грошей, необхідних для побудови комунізму.

Для визначення комунізму я уникну його класових характеристик та питань власності, а використаю визначення, сформульоване у "Моральному кодексі будівника комунізму": "Від кожного за здібностями, кожному по потребах".

При цьому я зовсім не заперечуватиму проти звинувачень у вузькому розумінні поняття комунізм. Але виправданням для мене слугуватиме те, що мені байдуже через класове чи некласове суспільство буде досягнута задекларована мета.

Я переконаний, що в капіталістичному суспільстві настанова "від кожного за здібностями" набуває свого найбільшого наповнення. Тільки концентрація капіталів навколо новаторських ідей забезпечує можливість їх реалізації.

В умовах капіталістичних відносин співвідношення між працею, творчістю, пошуком і винагородою набувають таких пропорцій, що забезпечують поступальний розвиток.

І опікуватися цим має партія, на гаслах якої написано: "Свобода, власність, законність!".

Щодо другої частини прийнятого нами визначення "кожному по потребах", то тут ми переходимо з поля позитивного права в поле природного права, де законність доповнена мораллю, традиціями, релігійними настановами, - суспільними та родинними стереотипами.

Гасла цієї партійної ідеології: "Свобода, власність, справедливість".

В діалозі цих партійних ідеологій, їх взаємодії та взаємному вдосконаленні і буде полягати наближення до вказаної мети - побудови комунізму.

А хто забезпечить такий діалог, хто буде його модератором? Такий діалог забезпечить громадянське суспільство. Ми з колегами знайшли афористичне визначення: "Громадянське суспільство - це технологія поступу".

Відтак, від розвиненості громадянського суспільства, від концентрації його соціального капіталу та потужності переговорної сили і залежить наш поступ.

Цей постійний діалог повинен утримувати розвиток країни від цілком природних "заносів" чи то в вульгарний протекціонізм капіталів, чи то в нестримний популізм соціальних преференцій.

Націоналісти, патріоти, космополіти і так далі знайдуть свій прихисток як в правій, так і в лівій ідеологічній нішах.

Це дасть можливість уникнути існуючої збоченої картини, коли олігархічна партія космополітів звинувачує у всьому олігархічну партію націоналістів і навпаки, а народ не розуміє, чому йому жити все важче, а розриви у статках між багатими та бідними не просто величезні, вони вже непристойні.

Мої колеги роблять мені слушне зауваження: партійне функціонування є процесом досить затратним, тому вбачають проблеми у існуванні партії лівого спрямування.

Я їм заперечую: це так лише на перший погляд, природним прагненням капіталів, слідом за концентрацією та легалізацією, є набуття ними респектабельності.

Той же де Сото зазначав: "Пройшло довгих 90 років, перш ніж бандити та розбійники, як їх називав Вашингтон, перетворились у мужніх "піонерів" та "слідопитів".

Саме в лівому ідеологічному крилі, в полі природного права формується легітимізація капіталів. І, якщо деяким олігархам буде бракувати розуміння цього факту, то на допомогу суспільству прийде непереборний інстинкт самозбереження.

Тільки легітимізація, формування у суспільному договорі настанов поваги до успішного та соціально відповідального бізнесу є найкращим запобіжником від того, щоб діти народу не відібрали власність у дітей олігархів.

Щодо мене особисто, то навіть якщо припустити реалізацію зазначених змін, я з надзвичайною обережністю і великими засторогами ставлюсь до суспільства, де хтось, навіть у демократичний спосіб, визначає зміст понять "здібності" та "можливості", особливо у застосуванні до "кожного".

Але, як казав класик: "Жити у суспільстві і бути вільним від суспільства не можна". Тому потрібно намагатись, щоб особливості, інтереси і навіть примхи кожного були враховані максимально повно. А найкраще цю роботу може здійснити розвинене громадянське суспільство.

От тоді всі багатства й блага поллються на всіх і кожного, як із рога достатку.

Але навіть у цій ідилічній картині мене огортають певні тривоги. Підставою для них є соціологія. Вчені провели світове дослідження, щоб виявити, в яких країнах населення найбільш незадоволене розподілом благ.

Результати цього дослідження спонукають замислитися: серед перших п'яти країн, де населення найбільш незадоволене цим показником, виявились Норвегія та Нова Зеландія, - країни, де за нашими уявленнями комунізм "уже на порозі".

Ще цікавіше, що серед країн, де процент незадоволених найменший, - Бразилія та Аргентина.

Я вже цитував древніх греків, що життя, яке не продумане, нічого не варте.

Можливо і життя, де за тебе прорахували всі твої "здібності" та "потреби" і від тебе нічого не залежить, теж стає нічого не вартим? А можливо в "потребах" є щось таке, що не обраховується кількісними методиками? Наприклад, любов ближнього.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП