Сколько Литвину осталось до образа бессмертного товарища Ленина?

Спершу дві картинки з життя.

На початку дев'яностих років минулого століття мені довелося очолювати тоді одну із центральних газет молодої держави - "Правду України". Якогось там дня зателефонував добрий знайомий і сказав буквально таке:

- Є у мене товариш, після ГКЧП залишився без роботи. Працює сторожем у дитячому садку. Добре пише, оскільки працював помічником секретаря ЦК КПУ. Чи не можна було б працевлаштувати його в газету?

Домовилися, що сторож напише статтю на злобу дня і принесе в редакцію, оскільки ділові якості в журналістиці перевіряються думками, викладеними на папері.

Перша стаття пішла буквально з коліс у номер, оскільки явно претендувало на читацький інтерес. Коли кандидат на папаху журналіста приніс свій другий рукопис, перечитавши його, я сам запропонував автору написати заяву на роботу в редакцію.

Але у визначений час сторож із дитсадка до виконання обов'язків не приступив. Завідуючий відділом мені пояснив: дві наші публікації помітили в адміністрації президента і нашого автора запросили туди на роботу. Він сам про це повідомив редакцію.

Картинка друга.

Якогось дня власним авто в'їжджаю до районного містечка Чуднів Житомирської області і мимоволі спостерігаю дивну, для провінційної місцини, картину. На кожному розі вулиці стоїть міліціонер. Котрий із смугастою палицею, а хто і просто так, лузаючи насіння, чи тримаючи руки в кишенях: знаєте ж які з сільських міліціонерів постові.

Десь поближче до центра чоловік у лампасах заганяє у провулок виводок свиней. На іншому перехресті служивий, розставивши руки хрестом, перекрив дорогу хурі з соломою, не пропускає її на центральну магістраль.

- Що у вас тут коїться? - опустивши скло, на тихому ходу авто запитую у червонолицього сержанта.

- Литвин буде їхати. Організовуємо "зелене світло"...

Вирвавшись на дорогу з містечка до Високої Печі, прибавляю газу. Але перед тим, як вскочити у якийсь там лісок, змушений пригальмувати. З гущавини мені назустріч, зайнявши центр дороги, вискакує все в червоних проблискових вогнях грізне міліцейське авто.

Із гучномовця стократно посилений лунає просто таки істеричний крик: "Прийміть на обочину! Зупиніться! Вимкніть двигуна!".

Іще за мить із переліску вискочила лискуча кавалькада. У котрому із шикарних авто повезли на м'яких шкіряних диванах мого знайомого сторожа із дитячого садка.

Ніде в полі, на трасі окрім мене не було ні душі. Але крику ґвалту наробили стільки, що навіть уся довколишня дичина почула: везуть велике цабе.

Коли панові Литвину присвоїли перше звання Героя України, на одному із телевізійних каналів із цього приводу була лизоблюда передача.

Звідтіля запам'ятався один цікавий синхрон. Котрась із близьких родичок витязя зі Слободи-Романівської Житомирщини про свояка захоплено розповідала приблизно таке: коли Володя вступив до Київського університету, біжить з автобуса через город до батьків і кричить: "Поздоровляйте нового Лєніна!".

Нині Володимиру Михайловичу і справді залишилося зовсім небагато до образу вождя світового пролетаріату. Його Шушенським і "шалашем у Розливі" був нічний рай у дитячому садочку, де найкраще думалося і творилося.

Тепер же пан Литвин на цілу голову обійшов свого мудрого навчителя, оскільки той окрім посади голови Раднаркому і не міг помріяти про кар'єру, приміром, історика. А ось Новоград-Волинський лицар - і академік, і віце-президент НАН України. І праць у нього вже по-ленінськи надзвичайно багато. Томи.

Щоправда Володимира Ілліча ніхто й ніколи навіть і не підозрював у творчому плагіаті, оскільки пітерський вождь невтомно день і ніч самостійно творив і творив. А ось Володимир Михайлович не проти собі присвоїти чиїсь праці. Таке він учинив 2001 року, і, як не прикро говорити про це, попався "на гарячому".

Тоді Литвин безпардонно і нахабно передрав статтю щодо проблем розвитку громадянського суспільства у віце-президента Фонду Карнегі Томаса Каротерса. Всесвітньовідомий американський учений у січні 2001 заявив УП, що доля списувачів, крадіїв чужих творів відома: їх надалі ігнорують учені, політики.

На цьому кар'єра таких "науковців", як правило, завершується. А ось в Україні, як бачимо, тільки розцвітає...

Нинішньої весни, схоже, лаври товариша Леніна геть замучили пана Литвина. Як відомо, 92 роки тому, весною 1918 року, вождь світового пролетаріату віддав наказ: потопити Чорноморську ескадру.

Саме цим шляхом пішов і його український послідовник Володимир Литвин.

27 квітня 2010 року спікер Верховної Ради України, грубо порушивши всі мислимі і немислимі закони (відсутність кворуму в парламенті, те, що за доленосне питання голосували картки народних депутатів, які були за кордоном і поза межами сесійної зали), вчинив чітко по-ленінськи - "потопив" не просто якусь там ескадру, а всю військово-морську базу України на Чорному морі, разом із Севастополем.

За це, вважаю, панові Литвину належить повісити на залитий битими яйцями піджак ще одну зорю Героя України.

Саме такий Литвин - зорієнтований на меркантильну вигоду в посаді, свої дрібні, ниці приватні інтереси (згадайте бодай таємний указ президента Ющенка про пільгові умови оплати його сім'єю комунальних послуг) і потрібен п'ятій колоні, яка зорієнтована на втрату Україною її державності, суверенітету, на придбання нею статусу 9-го федерального округу Росії.

Якби ж цього не було, то історик (у званні академіка), справжній "морський вовк" Литвин мав би згадати, повідомити про це розпашілій в сесійній залі Верховної Ради бригаді по розтринькувань територіальної цілісності держави, що ще 17 грудня 1917 року крейсер "Пам'ять Меркурія" та ескадрений міноносець "Заздрісний" оголосили себе на Чорномор'ї українськими, що саме в Севастополі про це тоді ж заявили моряки міноносців "Зорький", "Дзвінкий", кораблів "Меркурій", "Воля", "Остап", "Борець за волю".

Що згодом міністр закордонних справ уряду Павла Скоропадського Дорошенко 1918 року казав: "Севастополь - ключ до панування на Чорному морі і в Криму - не може бути залишений в чужих руках".

Новоявлений український Ленін, будучи ключовою фігурою в роботі парламенту, перетворив його із зразкового храму щодо дотримання законності, вимог Конституції України в дешеву приватну лавку з, підкреслю, протиправного, підступного узаконеного розтринькування всього, що має хоч якусь цінність, і території незалежної, суверенної держави в тому числі.

Що тут гріха таїти. Україна, в ході дивних свої президентських перегонів, на жаль, спромоглася на такого главу держави, який подібно до гіркого п'яниці за два місяці вже спромігся винести з хати все найдорожче.

І команда пособників у нього ловка - марнотратять що лише можуть, у тому числі, зухвало і нахабно витоптують найдорожче - мову, нашу національну пам'ять, культуру.

Уся надія була на сторожа. Звісно ж, не дитячого садка, а охоронця законності державного суверенітету, справжнього цербера щодо дотримання вимог Основного закону держави при розгляді питань територіальної цілісності, яким мав би стати Володимир Литвин, оскільки він нині голова Верховної Ради України.

Але начальник караулу виявися у долі з крадіями.

Важливо, що й уся команда Литвина, представники фракції вірних кучмістів у цій же бригаді.

Один із лідерів Блоку Литвина народний депутат Гринівецький на питання "5 каналу", чи може стати причиною оскарження в Конституційному судді нелегітимність засідання Верховної Ради 27 квітня, оскілки при його відкритті в сесійній залі зареєструвалося лише 211 народних депутатів, що за доленосне рішення для України голосування відбувалося чужими кратками, відповів приблизно так: голосування чужими картками традиційне, тому ратифікація підписаного в Харкові пакту по Севастополю Януковичем і Медведєвим законна.

Чи не правда, залізна логіка махрового кучмізму?

Виходячи із цього посилу, завтра нову здачу інтересів України можна назвати традиційною, а відтак зрадництво на парламентському рівні повинно стати законним.

Олександр Горобець, для УП