Незавершенный гештальт революции

"Гештальт" – термін з психології, що означає прагнення людини до завершеності дії, до сприйняття цілісних структур.

Гештальтпсихологія виникла в свій час в надрах психоаналізу, як його противага. Адже "аналіз" – це поділ на частини, коли "ціле" роздрібнюється для вивчення, на відміну від гештальту, зовсім зворотного прагнення до об’єднання і завершеності.

Відомим, і не тільки в гештальтпсихології, став "ефект Зейгарнік" – "незавершена дія запам’ятовується краще завершеної".

Та й в популярній психології можна знайти масу книг, об’єднаних одним лозунгом – "заверши свій гештальт!"

А ще – вважається, що незавершений гештальт стає джерелом всіх можливих комплексів і проблем.

Це дійсно так. Але не завжди.

Безперечно, незавершена дія може служити своєрідним джерелом енергії, спонуканням до дії. Але, в свою чергу, таке спонукання може в бути як позитивним, так і негативним.

Позитивним – тоді, коли спонукає людину жити і розвиватися. Негативним – тоді, коли замість прагнення щось зробити виникає відчуття депресії і втрати.

До того ж, завершення певних дій не завжди означає завершення гештальту.

Це може проявитися або у вигляді відчуття фрустрації і втрати (все пропало!), або зовсім навпаки – у вигляді відчуття звільнення: все втратили, а отже й боятися більше нічого.

Таким чином, ми отримуємо вже не два варіанти позитивного/негативного гештальту, а чотири:

- незавершений, що викликає спонукання до дії і розвитку, служить джерелом енергії;

- незавершений, що викликає відчуття фрустрації і втрати;

 - завершений, який нейтралізує усі можливі наслідки можливої втрати;

- завершений, який перервав розвиток цілком позитивних процесів.

Цілком очевидно, що з цих чотирьох варіантів лише два є насправді позитивними – перший і третій.

В цьому сенсі корисно поглянути на наслідки помаранчевої революції.

Адже треба хоча б наближено зрозуміти, які з процесів вже знайшли своє довершення, а які ще ні, і які ще знаходяться в процесі свого розвитку.

Тим більше – якщо в майбутньому вони, можливо, здатні принести нам нові й небезпечні наслідки.

Так, безперечно, ми можемо вважати завершеною ту лінію розвитку, яка призвела до обрання Віктора Януковича президентом України. Він свій гештальт завершив – досягнув того, чого й прагнув.

Це убезпечує його від старих ризиків, але разом з тим таїть в собі небезпеку втрати відчуття сенсу подальшого буття. Аби лишень відбути свій термін, і не здобути нових неприємностей для себе.

Завершилися прагнення і Віктора Ющенко. Якщо поглянути на його шлях від виборів 2002-го до виборів 2010-го року – то, здається, що він ніколи особливо ні в яку революцію й не вірив.

Для нього мова швидше йшла про інше – про те, щоб самому, замість Януковича, стати гідним спадкоємцем Кучми. Бо інакше як пояснити його звернення до народу, де він називав учасників акції "Україна без Кучми" фашистами, втечу в Карпати після виграних виборів 2002-го року, примирення з Януковичем в вересні 2005-го?

Проте для нас з вами залишилися й незавершені дії і прагнення.

Незавершене те, що ми відстоювали в тій революції: прагнення до вільної і справедливої держави, встановлення нових й відповідальних відносин між народом і владою, а загалом – створення справді демократичної системи влади.

Не досягнула своїх цілей і фактичний творець революції – Юлія Тимошенко.

Не знаю, щоправда, наскільки тепер її інтереси співпадають з нашими, і чи зможе таке співпадіння стати джерелом наступного поступального розвитку.

Або – чи стане воно джерелом фрустрації і втрати енергії?

"Фрустрація" – це відчуття зневіри і втрати, яке виникає у випадку неможливості реалізації якогось доступного і близького, здавалося би, бажання, від якого людині зовсім неможливо відмовитися в силу його важливості для неї.

Саме це відчуття і призводить до усіх можливих психологічних проблем.

Для того, щоб позбутися його, і закликають "завершити свій гештальт". Інакше доведеться відмовитися від того бажання, від якого стаєш залежним – або знецінивши, або переосмисливши його; знайти можливість реалізовувати свої цілі якимсь іншим чином.

В нашому випадку таке знецінення означає лише одне – усвідомлення того, що жоден з політиків, на яких ми покладали свої надії, так їх і не виправдав. А переосмислення мало б означати пошуки можливостей самостійної реалізації своїх прагнень в обхід цих політиків.

Власне кажучи, в якійсь мірі так і сталося.

Бо мої власні спостереження свідчать про те, що учасниками Майдану була більш активна й самостійна частина суспільства. І жоден з тих, хто встиг побувати в Києві, ніякого розчарування й не відчував.

Торкнулося воно, в першу чергу, – лише тих, хто, не впливаючи активно на своє життя, пасивно бажав отримати для себе від революції якісь блага.

По суті – сподівався на вирішення своїх проблем іншими людьми.

Тому для людини активнішої і відповідальнішої – такої, яка сама несе відповідальність за свої вчинки – незавершена дія означає здобуття хай і негативного, але корисного досвіду, який можна використати в майбутньому.

А для людей, які в силу якихось причин і далі надіються на когось іншого – таке незавершення сподівань може закінчитися або пошуком нових ідолів, або розчаруванням і втратою енергії.

Перше вищенаведене – ціль "Нашої України" і послідовників Ющенка. Саме так вони і використовували нас усі ці роки, і не проти були б робити це й надалі.

Друге – прагнення посіяти у помаранчевої частини електорального табору відчуття зневіри й розчарування – ціль Партії регіонів.

Це б дало їй можливість легко маніпулювати більшою частиною України. По суті – жити за рахунок їхніх нереалізованих мрій і прагнень. Правда, тільки в тому разі, коли в людей так і залишиться відчуття залежності від своїх втрачений мрій і ілюзій.

Проте – це ні в якому разі не свідчить про те, що жити треба без надії.

Відчуття надії може бути цілком позитивним – тоді, коли не викликає залежності, коли внаслідок її можливої нездійсненності людина не втрачає чогось аж надто важливого для себе. Коли людина усвідомлює, що є й інші шляхи свого розвитку.

Якщо ж таке все-таки стається, то вихід тут лише один – прагнення до безпристрасності. Можливо, навіть деяка байдужість до того, що колись здавалося аж настільки важливим, применшення його вартості.

В підсумку – розподіл наших уявлень на те, що залишається нашим (віра, мрії і плани), і що – ні. Тоді може виникати й нова надія – яка вже, можливо, не викликатиме аж настільки сильного відчуття залежності, не позбавлятиме людини свободи вибору.

В ідеальному випадку – у людини повинна бути не одна надія, і не одна мрія. Її внутрішній світ має бути багатшим від того, що від неї вимагає життя.

Тоді вона вже в будь-якій ситуації отримуватиме певний вибір. Він полягатиме вже не стільки у виборі власної поведінки – як у виборі власної оцінки подій, у створенні різних варіантів прогнозованого розвитку ситуації.

Тоді, навіть у випадку можливої невдачі, людина все-одно отримуватиме свій необхідний досвід. Якщо їй вдасться зрозуміти, які саме дії до яких саме наслідків і призвели. Головне – коли людині вдасться поєднати отримані наслідки з результатом власних вчинків.

Коли виникає таке усвідомлення – тоді й виникає новий етап розвитку людини, а отже – і всього суспільства.

Тому в майбутньому ми отримаємо три наступних варіанти розвитку наших уявлень:

- розчарування;

- нової надії;

- осмислення.

Яким же саме шляхом піде наша країна далі – невідомо.

Але в будь-якому разі, варто відмовитися від своєї колишньої залежності від когось іншого. Особливо – тим, для кого це ще не стало нормою життя.

Тим більше, що дуже скоро, можливо всього лише за рік-два, або й швидше, ряди розчарованих у "помаранчевих ідеалах" – можуть поповнитися їхніми колегами з протилежного табору.

Добре хоча б те, що тоді вже не йтиме мова про об’єднання України – все вирішиться природнім чином.

Хоч і хотілося би швидше та ефективніше, чесно кажучи...