Из-за чего Тимошенко оказалась под конем?

Не знаю, чи підготували екс-главі уряду пані Тимошенко її аналітики висновки щодо причин поразки на минулих президентських виборах, але мій вердикт однозначний: колишній прем’єр-міністр програла перегони через мілководний медійний ресурс. Через слабу, якщо точніше, то вкрай беззубу команду комунікативного забезпечення.

Добре розумію, що прочитавши ці слова, більшість читачів ухопляться за голову. Мовляв, що він верзе? Її ж тільки всі й обвинувачували в тому, що вона без міри, що називається, "піарилася" на телеекранах, повсякчас намагалася бажане видати за дійсне.

Справді, Юлія Володимирівна часто з’являлася на екранах телевізійних каналів. Однак ефект цих виступів був не вельми високий, позаяк вітання прем’єра в кожну оселю до сніданку і до вечері, врешті-решт просто таки набридали. А з часом почало працювати і в зворотному напрямі: у людей виникала банальна зорова оскома.

Інші ж інформаційні регістри для розкручування кандидата в президенти на всеукраїнському рівні зовсім не працювали.

Другий, і надзвичайно важливий аргумент. Скажіть, чи можна було десь почитати ґрунтовну статтю, побачити серйозну телевізійну передачу, або заслухатись радіовиступом про діяльність уряду в найкритичнішу пору життя України – в час подолання надзвичайно важкої фінансово-економічної кризи, яка охопила весь світ?

Та не силкуйтесь пригадати – не було нічого подібного. Весь медіа-ресурс працював виключно на прем’єр-міністра в метелику-телекартинці.

Ще давайте не забувати, що Тимошенко доводилося працювати не за простих умов. З одного боку главу уряду осаджали представники Партії регіонів. З іншої сторони, недалекоглядний і навіть примітивний у своїх окремих діях Ющенко буквально щоденно підсипав солі на хвіст команді прем’єра, блокуючи ледь не кожне рішення, або ж постанову уряду.

Там була засліплена осоружною заздрістю пекуча помста, яка подеколи не вкладалася в межі здорового глузду.

Пояснюючи потім ці штучні нокдауни від глави держави, на які не вживалося абсолютно ніяких контрзаходів, навіть інформаційних реагувань кабмінівської прес-служби, Тимошенко з часом неодноразово повторить: "Я сказала, що не буду відповідати на всі ці нечесні випади і чесно дотримала свого слова…"

Але ж ніхто й не каже про те, що ставити на місце навіть гаранта Конституції обов’язково мала особисто прем’єр-міністр. Якщо вже з її уст і вирвалася обіцянка не опускатися до рівня нечесного чоловіка і його команди, то роль авангарду мала б, напевне, виконувати мобільна журналістська команда.

Їй, либонь, і належало інформувати суспільство про те, що конкретно несло для економіки, окремих галузей в надзвичайно скрутний для країни час те чи інше брутальне президентське "вето". А то ж виходило, що кожне блокування документів Кабінету Міністрів секретаріатом президента в народі, поміж людьми сприймалося як некваліфікована, недотепна, безграмотна роботу уряду.

Тінь начебто недолугих дій виконавчої влади, кинута Ющенком, падала персонально на Юлію Володимирівну, оскільки вона одна повсякчас знаходилася на інформаційному воєводстві.

Тут ми, як мовиться, й уперлися в головну проблему: чому на всіх напрямках, де вела інформаційну війну Тимошенко, вона, по суті, залишалася одна-однісінька? Де, нарешті, було інформаційне управління Кабінету Міністрів? Я не кажу, про так званих "піарщиків", журналістів, які входили до певних партійних служб партії "Батьківщина", і які там мозолилися, мабуть, за "зелену" плату.

Мова про інформаційно-аналітичне управління Кабміну. Адже кожен із виборців оцінював діяльність кандидата-жінки з позиції її конкретної роботи на посту прем’єр-міністра – головної господині в великому українському домі. Вони ж, мабуть, мали право знати, як кряжать під її керівництвом економічні важелі влади. Які конкретно є досягнення в подолані кризи, як реально працюють окремі галузі.

Про це й мала розповідати Україні спеціальна інформаційна служба Кабміну. Ви, можливо, скажете, що не було чим особливо хвалитися?

Неправда. А небувалий за всі роки України урожай полів в аграрному секторі? Як цього було досягнуто, що допомогло вийти на такі реалії? Так, Господь Бог багато посприяв Україні торік, але ж далеко не на всі сто відсотків.

За два надзвичайно складних роки в Мінвуглепромі не закрито жодної шахти! Жоден гірник не залишився без роботи. Кожного місяця, буквально день у день, виплачувалася заробітна плата шахтарям. У порівнянні з 2007 роком, платня підвищилася майже на 70 відсотків.

Але мене, зізнаюся, вразило не стільки мовчання щодо цього інформаційного підрозділу Кабміну, хоча всі матеріали щодо цього в них були. А інше.

На світанку раннього літа 2008 року на шахті імені Карла Маркса ДП "Орджонікідзевугілля" Донецької області стався неймовірний вибух газу метану. Це була страшенна, одна з не багатьох підземних аварій, які будь-коли траплялися на віку галузі.

Але копальня давала життя 15-тисячному шахтарському селищу. І це означало, якщо доведеться похоронити копальню, то селище з часом неодмінно вимре. Закриються школи, медичні установи. Там буде пустеля.

Усі фахівці зійшлися на думці, що відновити роботу копальні неможливо: такою потужною, руйнівною була підземна катастрофа. Тому шахту буде закрито.

Лише міністр Віктор Полтавець переконав главу уряду в тому, що шахту конче необхідно відновити. Вона видавала унікальне за якістю вугілля марки ОС, а потім була важливим містоутворюючим об’єктом. Людей не можна кидати напризволяще. У шахтарів такого не трапляється…

В результаті Кабмін виділив на відновлювальні роботи копальні імені Карла Маркса… 15 мільйонів гривень.

Тут же зазначу: щоб спорудити нову, сучасну копальню потрібно на це затратити як мінімум 20 мільярдів гривень, не менше.

Проте щоб поставити на ноги зруйновану копальню побіля Єнакієвого, Мінвуглепром мобілізував свої внутрішні сили на відновлення шахти, і, ви не повірите, лише за п'ятнадцять місяців (!) державна вугільна галузь, що називається, у складчину відновила роботу копальні імені Карла Маркса. 5 вересня 2009 року вона вже дала перше вугілля.

Головне – для людей робота. Запрацювала шахта, ожили дитячі садки, школи, медичні установи. Закипіло в селищі життя!

Про цей справжній подвиг я видав газетну полосу в газеті "Голос України". "Урядовий кур’єр", здавалося б, видання, підпорядковане Кабінету Міністрів, відбулося банальною черговою інформацією. І все, більше ні пари з уст. Начебто таких проривів у нас гать гати.

Всі мої потуги підняти на ноги інформаційну службу Кабміну, заохотити через неї до розповідей про це всеукраїнську пресу, радіо і телебачення, не увінчалися успіхом. На печерському пагорбі просто мені посміялися в обличчя. Подумаєш, якась там шахта!

Я декілька місяців намагався достукатись до спіч-райтерів прем’єра, аби вони їй для публічних виступів використали цей значущий факт із життя економіки держави – все даремне. Броньовані двері були закриті наглухо. Проникнути навіть із чудовим, виграшним фактом до виступів Юлії Володимирівни не було змоги.

У програші Тимошенко на минулих виборах суттєву роль зіграла невміло організована, незграбно поставлена робота всього інформаційного блоку Кабміну.

На моє переконання, основна помилка нинішніх лідерів полягає в тому, що свої прес-, інформаційні служби вони довіряють очолювати журналістам-телевізійникам. Я ж вважаю, що переважна частина цих людей сприймають реалії дня лише яскравою телевізійною картинкою.

Такі фахівці, на жаль, доволі часто позбавлені вміння мислити на папері, де усе видно, як на долоні: і рівень фахової підготовки, кругозір автора, і образність його письма, логіку думок, послідовність мислення.

Себто, газетна і Інтернет журналістика дають змогу аналізувати події в розвитку, в співставленні думок, гіпотез, фактів, оскільки для них головне не те, що скаже той, кому телевізійних чи радист підставить до рота мікрофон. А те, як він викладе свою професійність на чистому аркуші.

Колишній прес-секретар глави уряду Марина Сорока, вона ж і начальник інформаційного управління Кабміну в одній особі, була якраз таким "мікрофонним" телевізійником. І практично все її оточення з вулиці Грушевського в часи правління  Тимошенко, виявилося таким же - не від пера, а від мікрофона.

Ось чому в продуктах інформаційної служби минулого Кабміну ніколи й не пахло аналітикою, зваженими ґрунтовними матеріалами, які б пропонувалися для публікації ЗМІ.

Вони байдуже пропускали всі зовнішні удари по прем’єрові та уряду, хибно вважаючи, що це не їх справа реагувати на таке. І це, вважаю, виявилося найбільшим промахом діяльності управління інформації Кабміну. За два з лишком роботи не з’явилося і десятка заяв прес-служби Кабміну.

Пані Сорока, як і Тимошенко забули важливу народну мудрість, що один у полі не воїн. І он чим усе це завершилося.

Як не парадоксально, за інформаційний провал поплатилася не короткозора телевізійна братія із колишнього урядового оточення прем’єр-міністра, а насамперед мільйони людей, які пов’язували свої надії на обрання президентом саме Тимошенко.

Утім, я переконаний що іншого результату і не могло бути. Адже за всім інформаційним супроводом роботи колишнього прем’єра, і, насамперед, у період президентських перегонів, у БЮТі відповідав не хто інший, як Олександр Абдуллін.

Знаю його ще з часів роботи у завжди бляклій, невиразній "Робітничій газеті". Тоді молодий журналіст відзначився не тим, що, можливо, написав будь-коли цікаву, змістовну статтю, художнього нариса, провів важливе журналістське розслідування. За ним на моїй пам’яті подібного не спостерігалося. Він вирізнився тим, що відкрив на сторінках "Робітничій газети" так званий "Торговий дім" - полосу з продажу різноманітних речей – тракторів, авто, возів і іншого товару.

Одне слово, святою справою для пана ще з молодих нігтів було – торгувати – купив і перепродав. Із наваром, зрозуміло. Не дивно, що незабаром він став головним партнером Ігоря Бакая. Кажуть, вони були нерозлучні як брати Капранови.

У всій цій історії мене, зізнаюся, дивує інше. Призначаючи відповідальним Абдулліна за інформаційне забезпечення своєї передвиборної гонки, невже Тимошенко могла повірити в те, що брати-олігархи десь на полюванні на тигра в уссурійській тайзі, чи на носорога в Руанді, сидячи за чаркою віскі будуть обговорювати проблеми того, як краще забезпечити медійний ресурс для перемоги одного із лідерів помаранчевого майдану, котрий декому скривдив життя в Україні?

Чи неправда, свята наївність?!

Спостерігаючи за виступами колишнього екс-глави уряду, не важко було помітити, що її, так звані, домашні заготовки не завжди були граційними, потрапляли в точку. Не важко зрозуміти, що явно кульгала служба спіч-райтерів прем’єра, не завжди вміло виводили свого куратора з влучними висловами, блискучими фразами в ефір, які могли б запам’ятатися людям, стати відомими слоганами.

І лише тоді, коли Тимошенко залишалася сам на сам із аудиторією, відповідала на гострі, іноді провокаційні питання, вона ставала неперевершена у своїх образах, порівняннях, співставленнях. Це була реакція розумної, інтелігентної, добре підготовленої людини.

… Не секрет, що Кучму главою держави у 1994 році зробив начальник управління інформаційної політики Кабінету Міністрів Дмитро Табачник. Згадується він тут абсолютно не тому, що нині цей бородатий чоловічок на слуху у всіх зі своїм лубочним українофобством у святому домі науки й освіти, а як абсолютна противага в своїй напористості, агресивності тим безвольним, убогим людям, на яких чомусь поклалася в своїй роботі, а особливо ж на минулих президентських виборах Тимошенко.

Так ось, тоді Табачник до невидимих величин роздув штат цієї служби – до 114 працівників! Але кожен із тих функціонерів у поті чола відпрацьовував кожен свій робочий день, і це, як знаємо, принесло разючий результат.

І хоч основна частина тих інформаційних прийомів, медійних новацій була протиправною, одначе примітивний і по тій порі зовсім таки кустарний Кучма зійшов на престол аж на десять календарних літ.

Я переконаний, що інформаційне управління Кабміну часів Тимошенко, своєю бідарською, примітивною інформполітикою тільки зашкодило в перемозі свого кандидата в президенти. Але поїзд, як мовиться, уже пішов, і його ніколи не наздогнати…

Олександр Горобець, журналіст, письменник