Для них – це спосіб виживання. Кожна життєва ситуація аналізується ними виключно з позиції власної вигоди. Відповідно приймаються й рішення. Перешкоди долають затяжною облогою, або напролом, уживаючи всіх можливих та ефективних засобів.

Діапазон дій вельми широкий: від зловживання керівним становищем, якщо таке є, – до відвертої ницості й плазування. Принципи їх унікальні, бо мають цікаву властивість змінюватися під кожну конкретну ситуацію.

Жодні моральні бар’єри для них не існують. Вони – пристосуванці.

Таїнство шлюбу сприймають дуже умовно, тому сімейне життя для них – перш за все надійний тил, офіційне прикриття, ілюзія добропорядності. За спиною партнера живуть, як у Бога за дверима.

Улесливими словами, благаннями, ниттям чи погрозами змушують "кохану" людину всебічно любити себе, улюбленого. Турботу про дітей, домашнє вогнище, дрібний побут, зварений обід та чисту сорочку залюбки перекладають на іншого.

День, коли приносять додому зарплату чи купують щось коштовне, неодмінно стає величезним святом. Ця подія супроводжується пиятикою, возвеличенням та вихвалянням себе, розумного й талановитого, здатного вміло крутитися, або докорами своїй половині за відсутність такого необхідного вміння в сучасному складному світі.

Але вони поводяться з точністю до навпаки, якщо самі живуть на чужу зарплатню, що дуже полюбляють.

Собі залишають право покерувати – і то не завжди, бо це відповідальність, – але лише перед друзями, гостями тощо. Або – зробити вигляд домашнього керівника.

Упевнені й переконані, що так і повинно бути. Бо вони – пристосуванці.

Справа догоджання своїй шкурі є вагомішою, ніж подружня вірність. Якщо дуже хочеться – значить, "так треба". Зраду, яку не вдалося приховати, ніколи не визнають зрадою, а лише черговою пригодою, якою потім можна похвалитися. І в якій, до того ж, вони ніколи принципово не винні: винна горілка, погане життя, тривала розлука, випадок, спокуса – але не вони, порядні й чесні.

Задля безтурботного існування без зайвих роздумів і докорів сумління, а сумління в них досить "специфічне", – здатні тулитися до ситого, теплого, грошовитого чужого гнізда. Навіть якщо заради цього треба розбити чиюсь сім’ю чи стати безсоромною худобиною. Сидять там доти, допоки отримують усе те, заради чого й підклали свої яйця в чужий кошик.

Бо вони – пристосуванці.

Із гріхом не борються, якщо треба обмежувати себе, або якщо за це не передбачено вигідних дивідендів – вони пристосовуються до гріха й живуть поруч із ним.

На кожен свій проступок перед Богом і батьківщиною завжди знаходять надзвичайно правдоподібне виправдання. Користуються універсальною, на їхній погляд, формулою: "у мене не було виходу". Знають, що безвихідних ситуацій не буває. Тому завжди обирають або легший, або такий, який минеться їм із найменшими втратами.

Бо вони – пристосуванці.

Активна участь у громадському житті – лише одна з можливостей пристосуватися. Якщо вони керівники, то їхній принцип: я начальник – ти дурень. Якщо підлеглі, то навпаки: ти начальник – я дурень.

Владу люблять, поки вона дає їм хоч якісь привілеї. Вступають у ті партії, які перебувають при владі, або знаходяться найближче до неї. Навіть якщо останні обіцяють робити зовсім не те, що хотілося б – хіба це має значення? Працюють там і вихваляють її тільки доти, доки мають конкретний зиск.

Якщо кон’юнктура змінюється, наввипередки розлазяться до інших партій, що мають кращі шанси на найближче майбутнє.

Думка в них має властивість змінюватися на протилежну в найкоротші строки. Причому кожного разу вони абсолютно впевнені у своїй правоті: усе зневажене вчора, може бути ретельно вилизане вже сьогодні. І навпаки.

Далекі перспективи, яких можна й не дочекатися в цьому житті, зовсім не приваблюють. Тому їхня присутність у ідеологічних об’єднаннях надзвичайно рідкісна й завжди випадкова.

Коли в більш-менш популярних партіях чи кланах для них не залишилося чільного, або поплатного місця – то йдуть у інші "табори", навіть якщо вони відверто ворожі до національної справи. Аби довести решті свою благородну "винятковість", давно зрозумілу та очевидну, але чомусь лише їм самим, і добре заробити.

Якщо для цього плювок громади в обличчя треба буде перейменувати на дрібний дощ – зуміють. Бо вони – пристосуванці.

Батьківщина для них – поняття умовне. Якщо доля закидає їх на чужину, до дотепер ними ж клятих світів, і дає змогу задовольнити свої фізичні світські потреби, – вони радо забувають своє, рідне. Й дуже швидко стають палкими прихильниками джерела чи запоруки теперішнього існування.

Якщо для самозбереження треба топтати свої святині – роблять це, не замислюючись. Зневажають тих, хто залишився, аби в добрі чи біді будувати свою країну.

За більшу винагороду можуть зробити практично все, якщо це не пошкодить особисто їм. Стоять на найкоротшій дорозі до яничарства.

Бо вони – пристосуванці.

Їхній кумир – Попандопало. Символ – флюгер. Філософія – хочеш жити, умій крутитись.

За деякими свідченнями, вони ставлять свічки одночасно Богові й чортові. При виконані державного гімну "Ще не вмерла Україна" – міцно тримають у пам’яті слова "Союз нерушимий", "Боже, царя храни", та деякі інші тексти іноземними мовами. На випадок, якщо несподівано зміниться мелодія.

Бо вони – пристосуванці.

Не мають ні честі, ні гідності. Не знають сорому, не бояться осуду, зневаги, навіть пекла. Бо й там пристосуються. Вони ж – пристосуванці…

Іван Кілик, науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова, для УП