История с продолжением...

"Крах грантоїдного фемінізму" … Під такою назвою на сторінках УП була оприлюднена точка зору Сергія Грабовського на історію, що розпочалась виступом Віктора Януковича, де на той час кандидат у президенти висловився щодо місця української жінки та реакцію на цей виступ українських громадських організацій.

Вважаю, що деякі тези потребують суттєвого уточнення та доповнення. Візьму на себе відповідальність говорити від імені ґендерно-чуйної громадськості України.

Отже, щодо грантової природи українського фемінізму. Не буду заперечувати наявність фінансування ініціатив з утвердження ґендерної рівності іноземними фондами, однак  не можна підміняти причини та наслідки.

Мабуть, треба почати з того, що Україна схвалила низку міжнародних документів щодо забезпечення ґендерної рівності та подолання дискримінації за ознакою статі.

Це, зокрема: "Загальна декларація прав людини", ухвалена Генасамблеєю ООН (1948), "Конвенція про політичні права жінок", прийнята Генасамблеєю ООН (1952), "Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок", прийнята Генасамблеєю ООН (1979), Пекінська Декларація та Платформа Дій, прийняті IV Всесвітньою конференцією жінок у Пекіні (1995).

Ці документи зобов’язали нашу країну робити певні кроки у напрямі до впровадження рівності прав жінок і чоловіків. Але, варто згадати, що для українських можновладців ці питання ніколи не були пріоритетними, адже достатньо пригадати скільки законопроектів з названого питання загинули в стінах Верховної Ради до 2005.

Депутати скількох скликань відверто позіхали та позапланово вирушали до буфету, тому що на порядку денному був ґендерний законопроект.

І навіть у 2005 закон "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" був прийнятий не стільки свідомо, скільки через взяті (у прагненні якнайшвидше євроінтегруватись) країною зобов’язання перед міжнародною спільнотою.

Наприкінці 2006 Кабінет Міністрів затвердив Державну програму з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року, яку підписав  Янукович, на той час прем’єр-міністр України. Але якщо поцікавитися скільки коштів було передбачено у державному бюджеті на реалізацію цієї програми, можна зробити висновок: задекларовані плани урядників не збігаються з виділеними ними ресурсами.

А ще – "грантоїдні" громадські організації дуже часто можуть зробити (і роблять) більше аніж профільне міністерство, у якого зв’язані кадровим та бюджетним голодом руки. Саме громадські організації ініціюють, розробляють і проводять численні просвітницькі програми, круглі столи, конференції, тренінги, прес-конференції та інші заходи з ґендерної тематики і тим самим впливають на зміну стереотипів, що існують у суспільній свідомості щодо соціальних ролей жінок та чоловіків.

Окреме питання про реакцію на вислів кандидата у президенти. По-перше, наголошую, що згадана заява є консолідованою позицією і творчим продуктом цілої низки (і не тільки жіночих) організацій, а узгодження єдиної позиції, погодьтеся, потребувало певного часу.

До речі, навіть начебто кінцевий варіант заяви змінювався не один раз, оскільки його автори і авторки вважали за потрібне виважити кожне слово. По-друге, серед ініціаторок та ініціаторів звернення існувала думка, що виступити проти одного з кандидатів під час передвиборчої гонки, автоматично означало б підтримку іншого, що фактично дискредитувало б весь рух, як політично заангажований.

Ми не могли собі дозволити ризикувати і втратити надбання, що були отримані впродовж не одного десятиріччя роботи.

А ще стосовно оприлюднення самої заяви.

Просто передам хронологію подій.

21 січня – виступ Віктора Федоровича з’являється у пресі.

22 січня рефлексія на цей  виступ.

26 січня заяву громадських організацій розміщено на сайті Музею історії жіноцтва, історії жіночого та ґендерного руху.

Вранці 29 січня заяву було відправлено електронною поштою у штаб кандидата у президенти Януковича, а вже увечері він в ефірі одного з найпопулярніших ток-шоу пояснював, що мав на увазі не те, що здалося всій країні. Втім Янукович визнав, що жінки відіграють значну роль у політиці, і чим більше жінок братиме участь у політичному житті, країни тим краще.

До речі, інформацію щодо заяви громадських організації передрукували більш ніж 30 видань. Багато це чи мало, вирішувати вам. Але наголошую, жоден з матеріалів не був оплаченим.

Чи необхідно було "…прориватися … на всі теле- та радіоканали, у всі Інтернет-видання, у газети та в інформагенції"? Вважаю, що якби мова йшла про використання заяви лише для звіту перед грантодавцями, то набагато ефектніше було б оплатити декілька статей та сюжетів, щоб підкласти їх до "звіту".

Однак ми у своїй діяльності намагаємося орієнтуватися, в першу чергу, на результат, а не гучний самопіар. Ми не ставили собі за мету розголосити про себе. Ми хотіли донести свою позицію (йдеться про порушення закону та реалізацію державної ґендерної політики) до джерела інциденту та спонукати його до відповідної реакції.

На мою думку, це сталося і до того ж досить оперативно. Нас влаштували пояснення, однак ми будемо спостерігати за кроками новообраного президента у сфері державної ґендерної політики, оскільки зобов’язання України ніхто не відміняв.

На сьогодні до Заяви громадських організацій продовжують приєднуватися представники та представниці ґендерно-чуйної громадськості.

І на останнє ще одна інформація. Наближається 8 Березня. Свято широко відоме в Україні як свято "весни, краси та жіночності". Феміністично налаштована громадськість вважає за потрібне заздалегідь нагадати про справжній сенс цього свята як Міжнародного дня солідарності та прав жінок.

На сайті розміщено звернення до посадовців щодо форми привітання жінок з нагоди цього свята.

Мабуть, можна ще довго дискутувати та обговорювати чи існує в Україні феміністичний і, взагалі, громадський рух, звинувачувати одне одного в якихсь недоробках.

Але мені здається, що було б набагато ефективніше, якби задля вирішення питань рівності жінок і чоловіків всі, хто згідно затвердженої Державної програми (а це і державні службовців всіх рівнів, і представники/представниці громадських організацій і ЗМІ) мають реалізовувати державну ґендерну політику, сконсолідували свої зусилля задля отримання результату, необхідного всьому суспільству.

Роботи вистачить на всіх. Приєднуйтеся!

Тетяна Ісаєва, директорка Музею історії жіноцтва, історії жіночого та гендерного руху, для УП