От оппозиции к революции

Результати виборів, формування нового уряду, останні політичні події багатьох загнали у глибоко депресивний стан. І нам знову пропонують методи боротьби з існуючим злом, які вже довели свою неспроможність і повинні бути викинуті на смітник.

Знов і знов нам малюють один і той самий шлях – ідіть за меншим злом, бо втратите все.

Як результат – ми з кожним разом втрачаємо все більше, а "менше зло" за першої ж нагоди домовляється з "великим злом" і все й надалі починається з початку.

Для того, щоб нарешті розірвати зачароване коло, треба провести безжальний соціологічний та політологічний аналіз сучасної державності та суспільного ладу, не тікаючи від правдивих формулювань та висновків.

Реальна ситуація

Отже, нинішня держава, що утворилася в 1991 році, є звичайним продовженням окупаційної адміністрації (УССР), тільки поміщеної в умови капіталізму. В Україні досі править той самий клас, який правив і до 1991 року – совєцька номенклатура.

Після 1991 року ця номенклатура здійснила приватизацію та привласнила всі основні засоби виробництва та фінансову систему, перетворившись на олігархію – велику буржуазію, що має повну політичну владу. Якщо в часи СССР ця антинаціональна адміністрація базувала свою владу на репресивному апараті, то зараз вона базує її на власності на засоби виробництва, фінансовій системі та ЗМІ.

Зміни еліт після отримання формальної незалежності не відбулося. І не треба тішити себе якимись ефемерними "новими обличчями" в політиці – ці "нові обличчя" є духовними, політичними та економічними продовженнями та частиною пануючої лжееліти, вони вигодовані та випестувані нею.

Панівний олігархічний клас є повністю антинаціональним та ідеологічно українофобським, адже як і до 1991 року, розглядає українську націю лише як об'єкт нещадної експлуатації. Він є зовнішнім, накинутим Україні, він є ворожим соціально та безумовно не є частиною української нації. Саме тому він робить усе, аби максимально розмити, дезінтегрувати українську націю.

Необхідно розуміти, що під "олігархічним класом" маються на увазі не тільки кілька десятків супер-багатіїв. До цієї соціальної групи входить політична, економічна, інтелектуальна, мистецька обслуга олігархії – всі ці люди пов'язані одним клановим інтересом та утворюють єдиний, відрізаний від решти суспільства соціальний організм.

Сьогодні саме ця верства антинаціональної олігархії повністю тримає в своїх руках усю політичну систему України. Навіть дрібні та середні підприємці, не кажучи вже про робітників, селян та інтелігенцію, не мають жодної можливості хоч якось впливати на політичний процес.

Увесь зміст політичного процесу в Україні – це конкуренція між різними олігархічними групами. Єдина мета цих груп – нещадна експлуатація та грабунок, національне нищення українців, адже тільки безнаціональну масу можна легко соціально визискувати.

Вся українська нація сьогодні є в ролі "третього стану" в дореволюційній Франції – ні на що не впливає і вірить в "доброго короля і погану аристократію", або ж в "в поганого короля та добру аристократію". До пори до часу вірить.

Більшість народу все ще схильна віддавати перевагу одній чи іншій групі олігархії, яка час від часу починає спекулювати на електорально привабливих темах. Але коріння проблеми лежить не в якійсь окремій групі лжееліти, воно полягає у всій цій системі в цілому, в усій цій панівній верстві без виключення.

Помаранчеві події 2004 року показали, що сподіватися на реальні зміни без радикального зламу системи та побудови нового ладу – це наївні мрії людей, не знайомих з основами функціонування людського суспільства. Ніяка "нова влада" нічого і ніколи не змінить.

Тотальна корупція, українофобія, продажність, відкати, кончі-заспи і межигір'я – це все нікуди не зникне без радикального очищення та зміни еліт. Це здатна здійснити тільки стрімка якісна зміна - революція.

Що робити?

Україні необхідна революція. Очевидно, що іншого шляху немає, все інше – лише самообман та корисливий компроміс. Революція – це стрімка якісна зміна суспільного життя. Але як її здійснити?

Сьогодні ми маємо формально демократичну конституцію, яка дає нам можливість боротися за владу легальним шляхом. Треба домогтися виконання першочергових кроків, без яких зміни не відбудуться.

По-перше, це політична люстрація, тотальна зміна еліт, повне усунення від державних та виборних посад усіх представників антинаціональної панівної верстви. Якщо не усунути їх від посад, це і надалі буде тасування тієї ж засаленої колоди.

По-друге, це перегляд результатів так званої "прихватизації", ліквідація економічної могутності лжееліти. Злочинне привласнення має бути переглянуте. Тільки вибивши в них з під ніг економічну базу, можна взагалі говори ти про якусь революцію. Без перерозподілу власності на корись нації революція буде лише фікцією.

По-третє, необхідно буде створити основи для нового політичного та економічного ладу, який би базувався на повновладді та вищості інтересів нації та соціальній справедливості.

Національна еліта, яка прийде на зміну нинішній лжееліті, не стане відірваною від народу кастою, а буде невід'ємною соціальною складовою нації.

Революція буде одночасно і соціальною, і національною.

Соціальною, бо знищить олігархічну систему та побудує справедливий соціальний лад без соціального паразитизму та дасть владу усім суспільно-корисним верствам.

Національною, бо змете антинаціональний режим та дасть українській нації не тільки стати повновладним господарем власної землі, але й створить першу націоналістичну державу сучасної епохи, покаже приклад усім пригніченим глобалізмом націям шлях до свободи від диктату транснаціонального капіталу та світових космополітичних центрів.

Це буде перше державне втілення націоналізму ХХІ століття.

Два види опозиції

Є два основних види опозиції.

Перший вид – це опозиція, головною метою якої є просто прихід до влади, без зміни самої системи. Така опозиція – це в наших умовах типове "менше зло". Тобто це політична група, яка належить до панівного класу і жодним чином не прагне змінити існуючий режим, бо він гарантує їй можливість реалізовувати свої кланові інтереси.

До влади така опозиція іде саме для реалізації цих інтересів, і не цурається заради цього жодних методів – часом виголошує цілком правильні гасла, "гарантує", виставляє себе захисницею національних інтересів і т.д.

Але після приходу такої опозиції до влади все лишається на своїх місцях – відкати, хабарі, українофобія, національне зрадництво та плазування перед закордонними хазяями, роздача посад та державної власності своїм акціонерам та всі інші ознаки олігархічної влади. Тасувати таку зв'язку "влада-опозиція" можна до нескінченності. І без жодного толку.

Другий вид опозиції зовсім інший. Це опозиція, яка виступає проти всього політичного та економічного ладу загалом, вважаючи його антинаціональним, несправедливим та шкідливим.

Ця опозиція не пропонує себе на місце влади без зміни системи, вона перш за все прагне змінити саму систему. Це революційна опозиція, яка одночасно бореться з усім режимом, безумовною та органічною частиною якого є і просистемна опозиція.

Ніякі шулерські вмовляння "опозиційної" частини олігархії не мають замулювати революційній опозиції очей – справжній фронт політичної боротьби пролягає не між олігархічною"владою" та олігархічною "опозицією", а між українською нацією та всією олігархічною верствою.

Революційна опозиція сьогодні може виступати лише як національна опозиція. Націоналізм виступає за гармонійне поєднання соціальної та національної справедливості, а відтак – стає основою для майбутньої революції. Націоналізм від початку свого існування, і український націоналізм особливо, є революційною ідеологією.

І сьогодні український націоналізм, звільнивши патріотичний фланг української політики від зрадницької та половинчастої націонал-демократії, отримує історичний шанс перемогти. Головне – діяти і не мати жодних ілюзій.

Андрій Іллєнко, заступник голови КМО ВО "Свобода" та координатор загальнонаціональної кампанії проти нелегальної міграції, для УП