Сольная партия регионалов началась

Віктору Януковичу таки вдалося сформувати свою парламентську більшість у Верховній Раді.

Четвер, 11 березня, взагалі видався щедрим на політичні події. Окрім нової коаліції країна отримала й новий уряд на чолі з прем’єром, очікує на призначення губернаторів й складання присяги новими депутатами, що мають заповнити квоти народних обранців, які змінили депутатські мандати на урядові портфелі.

Ключем до завершення переговорного процесу стало прийняття змін до регламенту Верховної Ради, відповідно до яких до складу коаліції можуть входити не лише депутатські фракції, але й окремі депутати.

За відповідний закон, що цікаво, проголосувало 235 народних обранців – саме стільки, скільки й увійшло вже у четвер до новосформованої коаліції.

Прийняття нового формату утворення парламентської більшості є не лише неконституційним, але й суперечить рішенню Конституційного Суду, який ще у 2008 році, відповідно до основного закону, постановив, що до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію.

Тобто саме фракції народних депутатів, а не самі нардепи, є первинним і єдиним джерелом формування коаліції.

Партія регіонів, безумовно, про це прекрасно знала, однак очікувала, що до такого сценарію конструювання коаліції вдаватися не доведеться. Це був радше тактичний крок, який, в разі невходження НУНСу, міг перетворитися на стратегічний хід й уможливити нову коаліцію.

Зміни до регламенту були спробою тиску на НУНС, шантажем й змушуванням до союзу, адже регіонали лякали тим, що в крайньому разі сформують більшість і без їх фракції, а за допомогою так званих "тушок".

Це слово вже стало найпопулярнішим у країні й обіцяє, з огляду на події четверга, залишатися ним ще довгий час.

До Конституційного Суду з приводу неконституційності змін до регламенту звернувся Яценюк, планує оскаржити їх і Тимошенко.

(Представляти останню в суді планується довірити Швецю, а не Портнову, з яким Тимошенко "побила горшки" після фактично програного бою щодо оскарження результатів президентських виборів. Свого часу Швець брав активну участь у процесі визволення Юлії Володимирівни із слідчого ізолятора).

Подання позову Тимошенко є черговою спробою показати всім, що саме Вона, а не Яценюк має очолювати опозицію. Позиції Тимошенко значно ускладнює те, що вона, на відміну від Яценюка, наразі не є народним депутатом, не може здійснювати парламентську діяльність, брати участь у голосуванні й, що головне – вона позбавлена депутатської недоторканості.

Натомість, очоливши опозицію, у ЮВТ буде прекрасна нагода, у випадку тиску на неї з боку нової влади (хоча такі дії регіоналів є малоочікуваними найближчим часом, невигідними їм й це прекрасно розуміють у самій Партії регіонів), звинуватити їх у вчиненні політичних репресій й перетворити це у черговий електоральний бонус.

В разі визнання Конституційним Судом прийнятих змін до регламенту неконституційними, сформована відповідно до них коаліція автоматично перетвориться на нелегітимну. А це – шлях до нового переговорного процесу або, що більш очікувано – до розпуску Верховної Ради і нових парламентських виборів.

В будь-якому разі – протягом цього періоду вся повнота влада в країні належатиме ПР – уряд буде здійснювати управлінську діяльність із приставкою "в.о.", а на місцях влада знаходитиметься в руках новопризначених, лояльних до регіоналів голів облдержадміністрацій.

Таким чином, в будь-якому разі визиск Партії регіонів буде більшим, ніж втрати, в тому числі, й електоральні, адже йти на вибори, володіючи усім адміністративним ресурсом, набагато комфортніше, аніж у статусі опозиційної політичної сили.

До нової коаліції ввійшли Партія регіонів (172 депутати), Блок Литвина (27) та КПУ (20), а також 16 перебіжчиків, так званих "тушок".

Безумовно, 235 краще, аніж 226, достатніх для більшості. Однак і така більшість не обіцяє бути стабільною й довготривалою, адже можливість входження до коаліції індивідуальних депутатів відкриває прямий шлях до її постійної ротації й нестабільності.

Це, у свою чергу, породить постійні розмови про продажність депутатів й відіб’ється на легітимності як самої коаліції, так і Верховної Ради в цілому.

Деякі депутати вже встигли охрестити новосформовану коаліцію терміном "КЛОАКА", а не "Стабільність і реформи", як було оголошено. Офіційна назва більшості є дещо дивною, адже необхідність проведення системних реформ практично неможливо поєднати із стабільністю.

Стабільність можлива хіба що політична, однак не всі партії й депутати будуть готовими віддавати свої голоси за прийняття болючих для суспільства рішень й законів, постійно маючи на увазі можливість призначення позачергових виборів.

Невходження в коаліцію фракції НУНС практично розвіяло сумніви стосовно кандидата на пост прем’єра. За Азарова проголосувало у підсумку 242 народних обранці – усі представники нової коаліції плюс ще 7 так званих "опозиціонерів".

Микола Янович – особа, яка в політиці вже давно, однак посада прем’єр-міністра є поки що його найвищим досягненням у професійній кар’єрі.

Уродженець Російської Федерації, який закінчив Московський університет, двічі працював в уряді Януковича, виконуючи обов’язки першого віце-прем'єра й міністра фінансів.

Азаров асоціюється в суспільстві в першу чергу із негативним терміном "азаровщина". Втім, професіоналізм Азарова не викликає сумніву. Саме він найбільш аргументовано виступав із критикою економічної діяльності Тимошенко під час її перебування на посаді прем’єра.

Його кандидатура була чи не найбільш бажаною й для Януковича. Призначення прем’єром Яценюка, Тігіпка, чи когось іншого автоматично б означало для президента появу прямого конкурента за пост глави держави у майбутньому.

Сильний й перспективний прем’єр за наявної політичної системи надзвичайно невигідний президенту. Азаров наразі не очолює жодної політичної сили, не має, на відміну від інших, президентських амбіцій. Миколі Яновичу доведеться переживати, в першу чергу, за рейтинг Партії регіонів, а не за свій власний.

В підсумку ці три чинники, а також партійна тотожність й відсутність розбіжностей з Януковичем, можуть стати підставами для доволі успішної діяльності нового прем’єр-міністра й проведення хоча б якихось реформ.

Головним завданням для Азарова на даний час є прийняття бюджету, стабілізація ситуації в економіці й, як сказав сам політик, реформування ЖКГ, судової системи й недопущення корупції.

Якщо з виконанням першого завдання проблем виникнути, в принципі, не мало б, то з проведенням реформ не все так однозначно. Тут багато залежатиме від політичної волі не лише Миколи Яновича, але й його соратників, їх готовності віддати електоральний рейтинг на користь розвитку країни у майбутньому.

Проведення реформ вимагає наявності відповідних програм їх проведення, чіткого бачення шляхів реформування. На даний момент ні одного, ні іншого немає, а створені Януковичем комітети здійснюють поки більшою мірою номінативну, ніж конструктивну функції.

Януковичу відносно швидко вдалося привести до влади свою команду, за невеликим виключенням посад в уряді, що дісталися комуністам і блоку Литвина. Після призначення нових голів обласних державних адміністрацій практично вся вертикаль влади буде знаходитися в руках Партії регіонів.

Після більше ніж п’яти років (щоправда із невеликою перервою) перебування в опозиції до управління країною повертаються у багатьох випадках старі кадри.

Чи довго вони протримаються при владі й яку політику здійснюватимуть, покаже час, як і те, чого вони навчилися під час опозиційної діяльності. Партія регіонів отримала шанс і водночас повну відповідальність за ситуацію в державі.

Звинувачувати один одного у тому, що комусь хтось заважає, як це було за Ющенка та Тимошенко, не є можливим, адже наразі всі карти знаходяться лише у одного гравця.

Ігор Дебенко,політолог, Івано-Франківськ, для УП