Страна, которую мы можем потерять

Я належу до того покоління початку 90-х, що боролося за українську незалежність.

Я не належу до жодної політичної партії чи громадської організації, а взятися за перо змушує ситуація повної безвіри, апатії, розчарування і поганих передчуттів, що охопила українське суспільство після президентських виборів.

Ми часто досі згадуємо про Майдан 2004 року, бо багато хто з нас був на тому Майдані.

Ми часто звинувачуємо політиків у зраді ідеалів помаранчевої революції, але не хочемо розуміти, що люди на Майдані були об’єднані спільним протестом, а ідеали у кожного були свої.

Ми просто не хотіли жити по-старому але виявились не готові жити по-новому. Ми виявились не готові зформулювати політичним лідерам чіткі цілі і завдання а вони виявились не готовими до такої реакції народу і такого національного пробудження.

В принципі, це стара як світ ситуація, коли революцію завжди починають романтики, а її плодами найчастіше користаються негідники.

Я не знаю, яким президентом, кращим чи гіршим, була б Тимошенко, бо зрештою ця дискусія вже не має ніякого значення.

Але я знаю які політичні цілі декларувала команда Януковича, і зважуючи – чи дійсно краще двомовність, газопровід в обхід України, довічний статус Чорноморського флоту, новий союз з Росією і зрештою, втрата незалежності, життя по правилам зони, освячення президента патріархом сусідньої держави - водночас оцінюю, яку країну ми втрачаємо.

Країну, де кримінальна практика влади довела до вимирання цілі регіони, де кращі інтелектуали вже виїхали за кордон, де парламент збирається тільки щоб поділити бюджет, де судді потрібно дати хабар для прийняття рішення по закону, де всі громадяни рівні, але ті що з мандатами чи посвідченнями трохи рівніші за інших, де десятки тисяч кинутих дітей, де нормою стали рейдерські захоплення підприємств, де мера за неприбраний сніг не можливо спитати (бо він на постійному зв'язку з космосом).

Країну, де національною ідеєю стало вкрасти з бюджету, захопити шматок держвласності, перевести гроші в офшори і з кількома паспортами чекати часу наближення до котеджів на Кіпрі. Тільки нації, як мені здається, в такої національної ідеї немає, як немає і майбутнього.

Є фундаментальні принципи що не можуть бути змінені в жодному разі, такі як незалежність, територіальна цілісність, державний статус української мови чи перебування іноземних військ (Чорноморського флоту РФ) на нашій території.

Ці речі закріплені в Конституції, на вірність принципам якої президент Янукович присягнув.

Здається він ще не достатньо вивчив текст цього документу.

Але ми мали і іншу країну.

Ми мали країну національного романтизму початку 90-х, коли мільйони вірили в ідеали, а студенти протестували не лише за гроші.

Ми мали країну, де нашими національними символами ставали чемпіонські титули Кличків, перемога Руслани на "Євробаченні", дуже рідкісні перемоги національної збірної по футболу, здобуття Кубку УЕФА донецьким "Шахтарем" тощо.

Ми мали країну, якою ми могли гордитися навіть за такі мізерні, здавалось би речі, як набагато більшу ніж у сусідів свободу слова і приїжджі москвичі нам із заздрістю говорили – ого, у вас можна по вулицях ходити без паспорта і менти на вокзалах не в’яжуть всіх підряд.

Ми мали країну, де всі неблаговидні вчинки наших політиків хоча б діставали розголосу.

Ми мали країну, котру мріяли перетворити на міцну європейську державу з таким же рівнем життя.

Ми мали країну, де навіть з формальними атрибутами нашої незалежності за 19 років виросло ціле покоління. Це була країна нашої віри, мрій і сподівань.

Я звичайний мешканець Києва, представник малого бізнесу. Здавалося б, і втрачати нема чого. Але чомусь згадується Василь Симоненко: "Можеш все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину".

Сьогодні вічні дискусії націоналістів і демократів про пріоритетність національної ідеї чи демократичних інститутів громадянського суспільства перед реальною загрозою потоптання демократичних принципів і втрати національної державності теж втрачають сенс.

Я вважаю, що за країну, яку ми можемо втратити, варто поборотися. І саме за цю країну варто жити і варто помирати - якщо не для себе, то хоч для наших дітей.

І якщо кримінальна банда, що оточує нового президента не знає, як цю країну звати, бо схоже на те, то ми їм повинні нагадати.

Україна – це ми, і саме ми, а не вони є джерелом влади в цій країні.

Олег Вітович, для УП