От нового поколения патриотов

По-моєму, Михайло Дубинянський – один із найкращих російськомовних публіцистів України. Це сказано не для компліменту, а ось для чого: будь-який публіцист у будь-якому протистоянні завжди стоїть лише на одній стороні. Без цього він уже не публіцист, а автор довідника для середніх та старших класів – це у кращому разі.

У дискусіях людей, що стоять на протилежних позиціях, далеко не завжди народжується істина. Я б навіть сказав, що це трапляється украй нечасто.

Проте важливість таких дискусій в іншому: якщо люди стоять на протилежних позиціях, але все ж таки примудряються дискутувати, а не кидатись в опонента лайном, вони як мінімум збагачують одне одного.

Мені приємно зізнатись, що я знайомий із Михайлом Дубинянським – хоч, на жаль, спілкувалися ми дуже небагато. Мені також приємно зізнатись, що зі спілкування з цим автором "УП" у мне склалось ось яке враження: якби ми зустрілися зараз, і я говорив українською (як я й говорю), а він – російською (як він і говорить), жодних непорозумінь між нами не виникло б.

А тепер – про неприємне. Неприємне полягає в тому, що рафінована "росінтелігентність" Михайла викликає нападки (якщо не напади), з боку деяких нібито рафінованих "питомих патріотів".

І це буває достоту так само, як буває, коли моя не найвишуканіша, проте все ж таки літературна, українська, викликає прояви хамства з боку так званих "ісконнорусскіх". Що трапляється навіть у Києві - хвалити Бога, нечасто: за останні 5 років таке було, наприклад, лише двічі.

Тут лежить ключ до розуміння тієї проблеми, що її пан Михайло підіймає в своєму тексті. Насправді ця проблема дуже проста, але Михайло підходить до неї не з того боку.

Пан Михайло каже, що вся проблема в занадто несамовитих патріотах. Моє виправлення подвійне: по-перше, річ не в патріотах, а в ідіотах. По-друге – з обох боків.

Текст Михайла Дубинянського не написаний про українських патріотів. Ба навіть, він не написаний про "українських націоналістів". Більшість українських націоналістів, з якими знайомий особисто автор цих рядків – дуже гречні і дуже-дуже освічені люди. Булгакова вони цитують із тією ж легкістю, що й Підмогильного; Іосіфа Бродського – не менше за Василя Стуса.

Я вже мовчу про англомовні твори – а, зізнаймось, англомовна література незрівнянна ані з російською, ані з українською. Принаймні, будь-який анголомовний шовініст має максимум можливостей твердити, що з його точки зору російська література "не існує" ще більшою мірою, аніж "не існує" українська з точки зору російського шовініста.

Найважливіше ж – інше. Михайло Дубинянський говорить про те, що "национал-патриотическая братия предпочла испытанные методы a la sovok".

Я радий повідомити йому та всім читачам, що ця "братія" нічого не важила навіть за президентства Ющенка. Тим більше, не важитиме зараз.

Я зі ще більшою радістю доводжу до відома широкого загалу, що "український націонал-патріот" сьогодні – це тридцятирічна людина з вищою освітою, а нерідко – з кількома. Людина, що без проблем переключається між українською, російською та англійською, а нерідко – і ще кількома, але в побуті воліє говорити українською, бо це ПРИНЦИПОВО.

Людина, що свідомо стала патріотом саме цієї Вітчизни, маючи свого часу можливість обрати іншу.

Ім’я нам – легіон. Ми просто чекаємо, доки підуть ті, хто не уявляє іншого способу роботи на благо країни й нації, аніж згаданий Михайлом спосіб "a la sovok". І нам чекати вже недовго.

Ні, безумовно, їхні заслуги безсумнівні. Але вони – плоть від плоті тієї Системи, котра якнайкраще використовувала їх у її, Системи, власних цілях. Вони не могли і ніколи не зможуть мислити не "по-совковому", бо коли відбувалося їхнє становлення як особистостей, іншої Системи під рукою в принципі не було.

Вони так і не навчились грати за новими правилами. Власне, вони їх так і не зрозуміли, та що там – навіть не помітили. Ці правила для них написано незрозумілими ієрогліфами, і справа тут далеко не в чистоті мови. Швидше – у незашореності мислення.

Може, вони не так уже й винні в тому, що так багато було у їхньому вченні фарисейства, а в їхній практиці – фаріонства. Але ступінь їхньої провини нас не цікавить. Нас цікавить, що робити НАМ.

Напередодні помаранчевої революції журналіст Андрій Шевченко написав на сторінках "УП": "Ми повертаємо країну собі". На жаль, процес затягнувся.

Проте він триває. І для цього процесу – наголошую – край необхідні дубинянські, однак йому (процесові) край шкодять фаріони. А головне – і це наголосимо теж – ідеться про фаріони з обох боків.

І все це так. Є лише одна тверда умова: "ні" нацизму, звідки б він не йшов.

Маячня про те, що український школяр не може зватись "Мішею", повинна, і буде дорівнювати маячні про "недієздатність" української мови. Чи про те, що якісь міфічні "галичани" нібито чимось відрізняються від якихось міфічних "малоросів" з решти території країни.

І те, й інше підпадає під одну статтю КК – а отже, і під одностайний осуд громадськості. Так має бути, і так буде. Нацисти на кшталт Вітренко, Чалєнка чи Табачніка нам так само не потрібні, як їхні, по суті, однодумці на кшталт Тягнибока чи Фаріон.

Це вимагає великої роботи. Я б навіть сказав, величезної. А будь-яка велика робота потребує розробленого плану.

Щоб не обмежуватись констатацією фактів – бо в цій царині всі ми великі мудрагелі – автор цих рядків готовий запропонувати своє скромне бачення способів об’єднання зусиль з обох боків.

Ні, не тут, бо це тема для окремого матеріалу. Проте цей матеріал не забариться.

Поки ж зазначимо лише кілька моментів.

Наприклад, неприємний факт для "ура-патріотів" полягає в тому, що саме їм доведеться докласти до порятунку України максимуму зусиль. Але якщо вони – тобто не зусилля, а патріоти – не подужають цю, в принципі, не таку вже й тяжку працю, їх із радістю замінить нове покоління патріотів, чиє ім’я – Майбутнє.

Звісно, ми ще і ще раз перечитуватимемо живих (наразі) класиків. Але будемо з біса раді, коли вони врешті-решт відійдуть від політики та повернуться до своїх (перед)пенсійних справ.

Бо ще від часів Дарвіна ніхто не вірить, щоби вид - переможець шкодував із приводу вимирання неконкурентоздатних життєвих форм.

І не кажіть мені, що це цинічно.

По-перше, ніхто не збирається нікого вбивати.

А по-друге, той чи інший варіант дарвінівського відбору – це, що не кажіть, альфа і омега ліберально-національного варіанту становлення усе ще недорозвиненої держави. Інших успішних варіантів європейська історія нам практично не дає. І тут слід зауважити, що це – саме той варіант, від якого ми так далеко відійшли за "ліберала" та "націоналіста" Ющенка.

Причому, боюсь, навіть історія, не кажучи вже про спецслужби, так і не встановить: сталося це з доброї волі нашого екс-керманича, унаслідок свідомої зради, чи по дурості…

Зрештою, наразі це, як я сказав вище, не принципово. А принципово те, що ліберальний спосіб усталення нації – і держави! – по-моєму, не викликає заперечень ні у вашого автора, ні у Михайла Дубинянського, ні у жорстокого пересічного контролера президентів, українського чумака Микити Мазайла.

P.S. Автор навмисне готував 7 191 знак – як у статті Михайла. Але знадобився постскриптум :)