Коалиционные страсти

Створення коаліції в Україні щоразу перетворюється на фарс з елементами трагедії. Фарс ллється на екрани, трагедія розгортається. Країна п’ятий рік живе в постійних виборах, перевиборах, змінах урядів, а на додачу ще й без бюджету.

Останні п’ять років ця гра в коаліціаду розігрується з перманентним успіхом в тій самій тусовці, тільки головні герої час від часу міняються місцями. Найцікавіше, що незмінною залишається роль для депутатів від НУНСу.

Вже третій тиждень Партія регіонів робить усе, щоб довершити перемогу Віктора Януковича ще більшою перемогою – створенням коаліції в парламенті.

Без цього регіонали не можуть ані призначити свій уряд, ані призначити своїх губернаторів. І, таким чином, остаточно закріпити свою перемогу по всій вертикалі влади. Тож влада Віктора Януковича поки залишається більше номінальною, ніж реальною.

Перші два тижні перемовин з НУНС показали, що нахрапом гордих демократів не візьмеш. Навіть попри те, що у гру активно включився спікер Литвин.

За цей час на його рахунку кілька перемог: ювелірне ухвалення регламенту як закону та ультиматум демократичній коаліції "підписи 226 депутатів на стіл, інакше коаліція не дійсна".

Не будемо вдаватися в деталі того, що ця вимога має кілька юридичних заковик. (Скажімо, поки бютівці подаватимуть до Конституційного суду, поки він розглядатиме це рішення, можна буде не тільки визнати коаліцію недійсною, а й довести парламент до розпуску).

Одним словом Литвину вдалося зменшити час на роздуми та підняти ставки.

Таким чином, весь депутатський корпус опинився в ситуації, коли час починає грати проти нардепів. Поки що вибори не посміхаються нікому. Регіонали та бютівці ще не оговталися після останніх фінансових втрат.

Для Литвина, комуністів та нунсівців нові вибори це гра в російську рулетку. Ба більше, на електоральному полі з’явилися ще троє потенційних гравців – політсили Яценюка, Тігіпка і Тягнибока.

Зайшовши в парламент, вони відберуть голоси у вже існуючих фракцій і повністю змінять картину політичних впливів. З ними теж доведеться рахуватися.

Отже теперішнім лідерам фракцій бажано домовлятися між своїми.

Утворити коаліцію з БЮТ регіоналам жодного разу так і не вдалося. Та й Тимошенко, як поранена тигриця, зараз більше ладна вкусити, аніж домовлятися. Отож на манежі ті самі – Литвин, НУНС та комуністи.

За Конституцією, коаліцію можуть утворювати лише фракції. Об’єднавшись з комуністами та литвинівцями регіоналам до більшості у 226 голосів не вистачає 8 багнетів. Тому без НУНСу ніяк. Тут і починається найцікавіше.

Майбутнє держави опинилася в руках 71 депутата з НУНС.

Ця третя за чисельністю фракція має цікаву історію в політиці. Багато хто з депутатів фракції починав свою політичну кар’єру на хвилі демократичного піднесення після розпаду Радянського Союзу. Проте жодного разу їм так і не вдалося надовго закріпитися при владі і інвестувати свої електоральні перемоги в суттєві здобутки.

У 2002 році на виборах "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" взяв 23,57% й отримав 70 депутатських мандатів.

Напередодні виборів 2006 року в блоці залишилися лише 41 депутат.

На виборах 2006 кількість прихильників націонал-демократів скоротилася майже вдвічі. "Наша Україна" набрали майже 14%, а це трохи більше трьох з половиною мільйонів (проти шести в 2002 році) і зайняла 80 депутатських крісел.

У 2007 році їм не вдалося зберегти свої попередні результати на виборах. Нашоукраїнці зайшли у парламент вже з самооборонцями в кількості 72 осіб.

Українські націонал-демократи як ніхто інший підтверджують старовинну українську приказку – де два українці – там три гетьмани. Це невміння поступатися своїм гонором та принципами заради спільної мети, вже не один раз скидало їх з політичного олімпу.

Вони не вміють домовлятися ні з іншими, ні між собою. "Наша Україна" тримає пальму першості серед решти політичних партій по кількості розколів, скандалів та непорозумінь.

І зараз на 71 депутата 9 депутатських груп. Для того, щоб підписати коаліційну угоду з фракцією потрібно хоча б 37 "за". А це означає, що потрібно домовитися з 4 чи 5 групами. А єдиного чи хоча б двох авторитетів, які б могли вплинути на загальне рішення, просто не існує. Там кожен сам собі авторитет.

Ще один нюанс – вони надзвичайно хворобливо реагують на політичні заяви союзників і опонентів, хоча так само нестримно висловлюються самі.

Зазвичай саме балачки стають каменем спотикання в домовленостях з ними. Проблема бачити в оці іншого друзку, а в своєму не помічати поліно, загалом традиційна для українського політикуму.

Тільки в НУНС вона особливо яскраво виражена. Ось, наприклад, нещодавно, Юлія Тимошенко не продемонструвала достатньої поваги до учасників гордої фракції, а відверто почала підкуповувати їх, і втратила ще кількох прихильників старої коаліції.

В теперішній ситуації, коли час летить нестримно, банальна вартість голосів нашоукраїнців для створення коаліції щодень зростає. Це розуміють усі учасники переговорного процесу.

Тільки у самій "Нашій Україна – Народній Самообороні" нічого не змінюється.

Щоб вони тепер погодилися на коаліцію, доведеться пообіцяти не лише матеріальні блага, а й українську як єдину державну, євроінтеграцію, як пріоритетний напрямок держави, та ще й посаду прем’єра та кілька інших не менш важливих портфелів.

Регіоналам на прем’єрській посаді хотілося б побачити свого. Але в цій ситуації вже не до принциповості. Тому й вибирають з тих кандидатур, що є в наявності.

Віктора Ющенко, попри його частину голосів у фракції, вже мало хто розглядає як реального претендента. Залишаються Тігіпко і Яценюк. Тігіпко не влаштовує регіоналів, бо він працює на їхньому електоральному полі

А от Яценюк розглядається як реальна кандидатура на посаду.

Для ефектного завершення бліцкригу, Партії регіонів доведеться погоджуватися на всі забаганки нашоукраїнців.

Втім "маленькі" нюанси з історії буття обох політсил навряд чи дозволять такій коаліції проіснувати довго.

Це попередня історія взаємодії цих політичних сил – вони вже створювали коаліцію, яка не проіснувала більше року.

А ще справжнє урвище між світоглядами людей, які входять до цих політичних сил. Регіонали з бізнесовими минулим і поняттям живуть за принципами – заплатив, тобі винні, не хочуть робити – треба змусити.

А нашоукраїнці звикли до розмов, балачок, довгих вмовлянь. Тут як на базарі – головне не результат, а процес, з великою кількістю розмов, заяв та піару.

Тому переговірникам від Партії регіонів доведеться або звикати до нового і не притаманного для них підходу у політиці, або готуватися до виборів. Адже їм так хочеться влади. І побільше.

Тетяна Кухоцька, для УП