Ностальгия по Ющенко

Четверг, 25 февраля 2010, 12:18
журналист, Хмельницкий, для УП

Золотий вік правління Віктора Ющенка скінчився. Месію Майдану народ відправив на політичну пенсію, винісши вердикт його "профнепридатності".  

 Така оцінка ющенківської "ударної" п’ятирічки наштовхнула мене на певні роздуми – чи дійсно все так погано було за Президента Віктора Ющенка?

У контексті цього згадалися слова моєї мами, яка дивилася останнє політичне ток-шоу "Велика політика" за участю Віктора Андрійовича. Вона раптом зауважила: "Шкода його. Дарма не проголосувала за Ющенка у першому туру президентських виборів. Розумні речі говорить".

Свою позицію мама пояснила простою тезою. Мовляв, Кучма десять років керував Україною – і нічим особливим не запам’ятався, окрім бездарної приватизації (у народі – прихватизації) держаних об’єктів.

А його ж наступникові вдалося закласти бодай хиткі цеглини державності та відродити історичну пам’ять.

Україна зразка 2005-2009 років на геополітичній карті світу відрізняється від тієї, яка була раніше. Нині нас раді бачити у європейських політичних клубах на кшталт Світової організації торгівлі, Європейського Союзу або НАТО.

Якщо дві останні інстанції поки заморозили відносини до кращих часів, у силу різних обставин, то у першій ми повноцінні гравці. Звісно, що процес "реінкарнації" галузей української промисловості, сільського господарства, машинобудування потребує часу та чималих інвестицій.

Проте це – шанс, який дозволяє на рівні конкурувати на ринку з європейськими холдингами та трастами.

Уперше за пострадянські роки Україна зарекомендувала себе перед своїми сусідами – Росією, Молдавією, Польщею, Румунією – сформованою, з національним характером державою.

Наприклад, у спілкуванні з владою РФ Ющенко намагався відмовитися від практики, нав’язаної Кучмою "бери зараз, а розрахуєшся потім". Замість цього пропонувалися прозорі добросусідські взаємини, економічно вигідні обом країнам.

На жаль, керівництво Кремля не звикло до такого перебігу подій. Як зазначив британський журналіст Едвард Лукас: "Кремль утверджує ідеологію, яка спирається на совєтську ностальгію і ксенофобну риторику, бо почасти, а то й цілком вірить у неї".

А тому сліпий так і не розуміє глухого.

В активі Ющенка, беззаперечно, "відлига" у гуманітарній сфері та визнанні історичної справедливості.

Саме за його протекцією голодомор 1933 року в Україні багато країн Європи визнали геноцидом, тобто свідомим винищенням українців тоталітарним комуністичним режимом. Серія книг, публікацій про очевидців, які пережили голодомор, дали змогу побачити реальні масштаби "червоного терору".

Єдине, з чим не погоджуюся – це фанатичне захоплення Ющенка траурною атрибутикою. Мається на увазі встановлення по всій країні меморіальних хрестів на згадку про заморених голодом.

Так, пом’янути предків потрібно. Але кожен це повинен зробити у своїй душі, запаливши свічку. А то дійшло до того, що красиві вулиці міст перетворюються на цвинтар.

Показові президентські акції "посади кущ калини біля своєї хати" наштовхувалися на несприйняття суспільством. Хоча сама ідея – пропагувати національну символіку, традиції – хороша. Але крім цього варто займатися іншими важливими державними питаннями.

Сказавши "а", варто сказати "б".

Багато кроків Ющенко здійснив у русі, які суперечать законам не лише фізики, але й здорового глузду.

Передусім, кадрові призначення. За п’ять років він оточив себе людьми, котрі у результаті забезпечили "популярність" гаранта Конституції на рівні, даруйте, жирності кефіру.

По-друге, тактика на знищення прем’єр-міністра Тимошенко. Заздалегідь провальний варіант, оскільки налаштував проти себе помаранчевий електорат.

І на доважок – парад нагород. Під завісу президентства Ющенко влаштував справжнісінький геройленд аля Кучма: високі державні нагороди отримали люди, чиї вчинки далеко не відповідають критеріям відбору кращих із кращих.

Що стосується ностальгії за Ющенком...

Очевидно, ми відчуємо її тоді, коли будемо незгідні з політикою Януковича. Рано чи пізно це станеться, адже Віктор Федорович – людина з іншим світоглядом на розбудову країни, пріоритетами, врешті-решт, менталітетом та інтелектом.

До списку симпатиків пана Ющенка також не можу себе віднести, бо неодноразово зустрічався з гарантом та не погоджувався з його підходами.

До речі, остання зустріч відбулася торік у державній резиденції "Синьогора" в Івано-Франківській області, де він приймав делегацію ЗМІ з західних областей. У неформальній обстановці я запитав його: "Вікторе Андрійовичу, чи не видається Вам, що в державі щоразу відбуваються вибори без вибору? Суспільство спостерігає лише рокіровку керівника уряду: Тимошенко чи Януковича".

На що глава держави відповів: "В Україні, на жаль, низька культура виборця. Народ віддає свій кредит довіри за певну політичну силу, а потім нарікає, що депутати безвідповідальні. Вважаю, що вибори – це єдиний крок перезавантаження влади, і народ повинен серйозно підходити до цього питання".

Чомусь я переконаний, що українці уже втомилися від "перезавантаження", а хочуть спокою та прогнозованості.

А усім керманичам країни бракує відповідальності перед джерелом влади. Тобто – народом.

Якщо відверто, то Віктор Андрійович таки знайшов підходящу роботу.

Тепер він має прихисток після президентської каденції – призначив себе коханого на посаду голови наглядової ради Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал".

І аж ніяк, здається, не налаштований ностальгувати.

 Віталій Тараненко, журналіст, для УП.