А затворы клацнули...

Помаранчева революція закінчилася безславно. Майдан, який був полем битви між обкраденим народом і тими, хто розікрав колись загальнонародну власність, - закінчився. До влади прийшла партія людей, в чиїх руках зосереджена основна частина розкрадених загальнонаціональних багатств.

Майдан був полем битви - між тими, хто хотів будувати справді українську національну державу, і тими, хто бачив її як квазіукраїнську державу з назвою "Украина".

До влади прийшли ті, хто української мови і культури терпіть не може і буде.

До влади прийшли ті, хто "уже подготовил законопроекты, которыми будут восстановлены права русскоязычного населения" - тобто якими має бути завершено зросійщення ще недоросійщених українців.

У прихильників помаранчевої революції ще жевріла надія на її продовження у зв'язку з президентськими виборами.

Адже суспільні протиріччя, які ця революція мала розв'язати, залишилися нерозв'язаними. На цих виборах на боротьбу з Януковичем вийшла Юлія Тимошенко, яка була, власне, ініціатором Майдану і його улюбленицею.

Президентські вибори можна було розглядати як новий Майдан, і йти на них, голосуючи за Тимошенко як за носія ідей Майдану.

Проте не так сталося, як гадалося.

Віктор Ющенко під час виборчої кампанії боровся не з Януковичем як ставлеником олігархічних кланів, а з Тимошенко. У другому турі він закликав своїх прихильників голосувати проти неї. Це також стало однією з причин остаточної поразки помаранчевої революції.

Погляньмо на електоральні мапи усіх виборів часів самостійної України. Якщо пересуватися від сходу до самісінького заходу держави, переконуєшся у стабільності електоральних симпатій.

Мимоволі задаєшся питанням: невже мешканці сходу та заходу держави мають такі різні життєві проблеми? Невже їх по-різному бентежить висока ціна на бензин чи на цукор? Тоді чому ж одні регіонально-електоральні зони категорично відкидають Тимошенко і Ющенка, а інші відкидають Януковича?

Відповідь напрошується тут така: народні маси голосують не за класово-соціальними критеріями, а за національно-регіональними. Чим менше української національної свідомості і української мови в регіоні, тим більше тут за Януковича. І навпаки.

Якби усі олігархічні телеканали щохвилинно доводили, що Янукович сидів у тюрмі не двічі, а тричі, і що він вкрав не тільки шапку і державну резиденцію "Межигір'я", а й приватизував усі курорти Криму і Карпат - кількість голосів за нього ніскільки б не впала.

Якось на засіданні фракції БЮТ у своєму зверненні до Юлії Тимошенко, розвиваючи викладену вище тезу, я говорив так: "Якби Ви, Юліє Володимирівно, підготували законопроект "Про бомжів в Україні", та, втіливши його в життя, забезпечили усіх бомжів класними притонами, щоденним безплатним пайком, до якого входила б обов'язкова "бомжівська півлітра" - все одно усі бомжі Донецька обов'язково голосуватимуть за Януковича, а бомжі Львова і Луцька - за Вас".

Говорячи так, я спирався на факт, свідком якого я був перед попередніми президентськими виборами. Тиняючись базаром, що розташований перед донецьким вокзалом, я почув таку сентенцію бомжа, що торгував смітниковим барахлом: "Петька! Посидишь тут завтра вместо меня?! Послезавтра выборы. Я мотнусь в село поддержать Януковича, шоб западенцы своего не протащили!"

Підсумовуючи вище викладені думки і факти, можна означити кілька основних причин поразки помаранчевої революції.

Звичайно, серед них є й суб'єктивні.

Це ж треба, щоб Україні так не повезло! Людина, яка на Майдані проголошувала одні гасла - після Майдану жодного разу їх не згадала. Більш того, замінила в своїй команді майже усіх соратників по революції - на тих, хто з нею боровся.

Якби виборчий штаб Тимошенко, замість організації концертних турів та витрат на білборди, використав свій фінансовий ресурс на контроль за голосуванням у кількох східних областях і в Києві - доля революції могла б скластися інакше...

Але нас мають цікавити об'єктивні суспільно вагомі причини поразки Майдану.

Перше. Згадана вище електоральна мапа свідчать про те, що розпад українства як єдиного етносу на два окремі етноси завершується, а можливо, вже завершився. Українство Донбасу переходить в інший етнічний стан.

У цьому легко переконатися, пройшовшись вулицями Луцька, Львова, Єнакієво, Краматорська і Донецька.

Говорити нині лише про "українськомовних" і "російськомовних" українців недостатньо.

Українці Донбасу і значна їх частина в інших регіонах - підтримали лідера тих, кого не хвилює тотальне витіснення української мови з Донбасу та інших східних і південних областей. Вони сприймали революцію як спробу "насильственной украинизации", і не бачили її соціально-класового аспекту.

Друге. П'ять років тому комуністи підтримали не Майдан з його антиолігархічною спрямованістю, а підтримали ворогів Майдану - сучасних капіталістів. У 2006-му вони створили коаліцію з фракцією Партії Регіонів, до якої входять та яку активно підтримують майже всі фінансово-промислові олігархічні групи.

Комуністи пішли на союз з капіталістами за умови, що останні будуть активно боротися за державність російської мови, виступатимуть проти визнання голодомору геноцидом, проти вступу в НАТО, та за вступ в ЄЕП.

На цих виборах вони підтримали у другому турі не Тимошенко, з її ідеями повернення у державну власність цілої низки підприємств і галузей - а закликали голосувати за ставленика донецької олігархії.

Комуністи перестали вживати слова "марксизм-ленінізм", "революція", "експлуатація", "робітничий клас", "страйк", "класова боротьба". Вони не спромоглися дослідити класову структуру нашого суспільства для визначення своєї політичної лінії.

Ленін учив, що суть партії залежить від того, інтереси якого класу вона захищає. Нашим комуністам пасує, які б законопроекти вони не вносили про людське око, перефразоване гасло: "Під прапором ленінізму, під керівництвом Партії Регіонів - вперед до перемоги капіталізму!"

Отже, другою причиною поразки Майдану як соціального протесту - є повне виродження лівого руху.

Третє. Перемога Ющенка на виборах у 2005 році стала можливою завдяки єдності і високій активності українських національно-патріотичних сил.

Але у цих сил вистачило єдності тільки для того, щоб забезпечити обрання Ющенка президентом.

Сьогодні вони пересварені між собою через завищені амбіції, розбиті на добрий десяток партій, а часто перейняті інтересами власного бізнесу... Вони не змогли зорієнтуватися і об'єднатися перед несподіваним викликом: відходом свого президента від проголошених соціальних гасел, і його дивною кадровою та однобокою національною політикою.

Перед загрозою імпічменту президентові націонал-патріоти знову знайшли спільну мову. Вони об'єдналися і пішли на дострокові парламентські вибори-2007.

Проте після виборів вони нічого не змогли вдіяти в ситуації запеклої війни президента з прем'єром. І знову, як за Кравчука і Кучми, вони поділилися на прихильників і противників президента.

Найважливішим історичним завданням Ющенка було об'єднання усіх національно-патріотичних сил в одну могутню силу. Натомість ми отримали повну розпорошеність, розсіяність і внутрішню ворожість серед націонал-патріотів.

Ющенко та його найвірніші соратники вирішили помститися Юлії Тимошенко - приведенням до влади лютих ворогів української національної справи.

Отже, третьою причиною остаточної поразки помаранчевої революції є деградація і крах українського національно-патріотичного руху.

Перспектива нової помаранчевої революції і національного відродження в Україні є сумною.

Олігархат присвоїв загальнонародну власність. І, за обставин фактичної відсутності в Україні лівих сил, розраховуватися за неї з народом він не стане.

Найближчим часом він нав'яже Україні модель, апробовану в Донбасі та на телеканалі "Україна", на якому нічого українського не було, нема і не буде.

Масштаби нової хвилі русифікації навіть важко уявити.

Після того, що зробили націонал-патріоти з Майданом, важко повірити й в те, що національно-патріотичний рух може відродитися - як рух організований і цілеспрямований.

Упродовж вісімнадцяти років націонал-патріоти займалися самоїдством. І раптом вони порозумнішають?

Кажуть, що вони об'єднуються за п'ять хвилин до розстрілу. Це неправда: затвори вже клацнули, а вони на це не зважили.

Найпатріотичніші з них зустріли з неприхованою радістю програш Тимошенко, яка не зрадила української мови і проголошувала вірність українській справі.

А на інавгурацію Януковича, який лише останніми днями наобіцяв російським журналістам багато цікавого, - вони смирно підуть, а, може, навіть в одній коаліції.

Юрій Гнаткевич, для УП