Украинский язык: завтра может быть слишком поздно

Зміна влади та плани змін у мовному законодавстві привернули увагу до проблем української мови в Україні. Зразу ж стало очевидно, що країна замало просунулася у розв'язанні цих проблем в останні 18, ба навіть у п'ять "помаранчевих" років.

З боку держави скоординованої політики у цьому напрямку не було, громадянське суспільство також не виконало свою роль.

За п'ять останніх років влада зробила кілька несистематичних кроків: перейшов на українську мову кінопрокат, розширилося використання української мови на телебаченні та радіо, українська музика завоювала досить значну частку ефіру FM станцій та музичних телеканалів, реклама стала переважно україномовною.

Щодо діяльності власне громади, то найбільш примітними були ініціативи Олега Скрипки, акція "Не Будь Байдужим!", з'явилося більше україномовних книжок та журналів, більше етно-фестивалів та нових етнографічних музеїв під відкритим небом.

І це - все. Головна проблема в тому, що будь-якої системної політики, яка би мала чіткі і досяжні цілі, не проводилося. Натомість стан української мови залишається загрозливим. Покращення останніх років зачепило лише верхи суспільства - свідому україномовну частину, якій просто стало комфортніше жити у власній країні.

В той же час носій безперервної та живої традиції мови у центральній та східній Україні - селянство - як відмовлялося від рідної мови по переїзді до міста або навіть до райцентру, так і відмовляється. А якщо і не відмовляється, то це робить наступне покоління.

Це відбувається великою мірою через те, що сфера вжитку української мови у містах центральної та східної України, навіть у Києві, залишається вкрай обмеженою. Українська мова дуже мало присутня у діловому спілкуванні, яке займає більшу частку життя сучасної людини, частково і вища освіта лишається фактично російськомовною, тощо.

Як результат, русифікована територія просувається на захід. Ще 15 років тому, наприклад, міста сходу Кіровоградської області на 60%-70% були україномовними, зараз нове покоління зменшило цю частку до 30%-40%.

Ще через 15 років ця частка впаде до 10%, а тенденція піде далі на захід. Вже зараз на вулицях галицьких міст підлітки копіюють мову персонажів російських серіалів. Поки що з жахливим галицьким акцентом, але їм є з кого брати приклад - київські однолітки вже перейшли з м'якого київського акценту російської мови на московський, який вони чують з тих же серіалів та FM станцій.

А скільки пройде часу, коли русифікація дійде до полтавських та черкаських сіл? Можна сперечатися про терміни, але безперечно одне - це буде кінець української мови, принаймні, у центральній та східній Україні.

Головне - саме безперервна традиція - свідома частина соціуму здатна повертатися до рідної мови і через покоління і навіть через два. А от коли помре селянська колиска мови, міські інтелігентські україномовні анклави втратять підтримку рідної землі і теж зникнуть.

Висока імовірність та часова наближеність такого сценарію стають зрозумілими, якщо замислитися про приклади Донбасу або Білорусії - там все розвивалося саме так.

В той же час будь-яке покращення стану української мови не зачепило і не зачепить права та комфорт російськомовних українців: сфера вжитку російської мови в Україні є і буде залишатися широкою.

З іншого боку, реальність мовної ситуації говорить про нагальну необхідність проведення позитивної дискримінації щодо української мови. Крім того, саме розширення вжитку української мови може стати об'єднуючим фактором для країни.

Альтернативою такій позитивній дискримінації, на жаль, буде зникнення української мови, яке також спроможне об'єднати країну. Але на всіх нас лежить відповідальність не допустити до такого трагічного розвитку.

Тому єдиним шляхом об'єднання України є розширення вжитку української мови, подальшого призвичаєння до неї широких верств населення, за якого ця мова вже не буде викликати негативних емоцій частини населення сходу та півдня.

В той же час плани офіційного закріплення офіційного статусу російської мови, принаймні у окремих регіонах, перекреслюють таку перспективу. По-перше, відкат від політики розвитку української мови на сході та півдні поставить хрест на українській мові в цих регіонах.

Вона там навіть і не почала ще відживати і абсолютно очевидно, що зараз україномовні жителі сіл Донеччини, яких досі багато навіть у передмістях Донецька, втратять будь-яку мотивацію зберігати материнську мову.

Оскільки основною ідеєю зараз є регіоналізація мовної політики, теоретично можна було би розраховувати на підтримку української мови в україномовних регіонах.

На те, що не в усіх областях школи та університети будуть остаточно переведені на російську мову, що хоч у Києві та на заході в FM діапазоні будуть лунати українські пісні, а в кінотеатрах фільми будуть дублюватися українською мовою.

Але, по-перше, вплив сильної російської мови та культури з російськомовних регіонів швидко перейде на інші через дію ринкових законів. А по-друге, знаючи нашу дійсність, мало віриться, що в реальності політика двомовності взагалі буде впроваджуватися, а не залишиться просто красивою обгорткою русифікації.

Найгірше те, що справа у часі - чим далі буде заходити русифікація, тим примарнішими будуть шанси відвернути мовну та культурну катастрофу.

Таким чином, зараз, навіть більше ніж у помаранчевий період, потрібна насамперед активна дія громадськості під гаслами продовження політики поширення української мови в усіх сферах життя, або хоча б відвернення ініціатив двомовності.

Юрій Белінський для УП