Учимся или прогуливаем уроки, которые дает жизнь?

Нарешті настало відчуття полегшення: хвала Богові, вибори завершилися! Навіть неважливо, хто їх виграв, - добре, що вже позаду примітивна передвиборна агітація.

Не хотілося дивитися чи слухати політичні програми - людям набридли перекуплені аналітики з їх замовними висолюваннями. Україна вивертає на поверхню й безсоромно демонструє світові всі ганебні болячки, породжені непорядністю, кон'юнктурністю, жадобою влади та матеріального збагачення за будь-яку ціну тих, хто наближений до керма держави.

Це місце належить справжній еліті суспільства, але її туди не пускають (здається, подібні проблеми притаманні не лише нашій країні, просто "там" вони вміло приховуються, маскуються, або гальмуються).

Цього разу, мабуть як і в інші, ми обирали з двох зол менше. Меншим злом була Юля, але доля (чи фальсифікації?) веде нас шляхом найбільшого спротиву.

Науковці кажуть, що негативний результат - теж результат.

Віруючі люди вважають, що в усьому, що стається, є промисел Божий. Вони переконані, що суспільні проблеми не вирішити на основі діючих пріоритетів, за яких духовна складова людей підпорядковується матеріальній.

У всім світі рівень цивілізованості спільноти оцінюється, в основному, за економічними показниками. Чи то велика кількість немирних одна до одної конфесій, чи якісь інші проблеми не сприяють виведенню на передній план фактора духовності. Дійсно, як за нинішніх умов оцінювати рейтинг духовності тієї чи іншої країни?

Але саме це має стати визначальним у суспільному житті. Такому підходові повинна передувати потужна, цілеспрямована робота всіх категорій людства.

Починати ж варто з азів: кожна людина, по суті, - це тіло, своєрідний досконалий прилад, який, так би мовити, "заводиться", працює завдяки енергії душі. Без неї воно бездіяльне, мертве. З іншого боку, душі тіло потрібне для реалізації завдань по творенню власне життя. Душа має певний потенціал.

Коли людина в якийсь період життя "потрапляє в точку", в плані реалізації потенціалу, - мабуть, це і називається щастям. Коли ж, наробивши в процесі самореалізації помилок, вона заплутується, обростає баластом набутих, створених штучно проблем і втрачає відчуття перспективи, от тоді народжується відчуття нещастя, навіть відчаю.

Жодна наука не дає такого собі універсального ключика, який би відкрив ті спасенні двері зі стану важкої безвиході.

Православ'я ж усе це пояснює геніально просто: людина має жити за Божими заповідями. Здається, як зрозуміло! Чому ж тоді це так рідко реалізовується (на рівні особистості, не кажучи вже про суспільство)?

Творець насправді завжди поряд - просто слід повернутися до Нього обличчям (а не спиною, як це у нас зазвичай) та щиро попросити допомоги. Не конкретно чогось, бо люди далеко не завжди обмеженим розумом здатні усвідомити, що їм дійсно на користь, а щоби управити ситуацію на краще. Для всіх.

Тоді допомога прийде. Можливо, це стане ясно не одразу, а з часом. За такого підходу не страшні жодні проблеми, важкі ситуації чи ускладнення й гарантована спокійна впевненість.

Це знання корисне не лишень конкретній людині, керуватися ним слід всім народам, державам.

Чи не дійшла (або доходить) Україна до тієї межі, за якою без пріоритетів духовності не обійтись?

Вся історія нашого народу свідчить, що з матеріальної точки зору, нам не везло: нас поневолювали агресивніші та меткіші. Нас розділяли, грабували, поневолювали, однак глибинне духовне коріння жило попри все, а з часом на рівні підсвідомості.

Чи не наближається пора, аби те коріння проросло?

Про це подумалось у нинішній виборний час та ще з приводу ідеї введення універсального календаря.

Останнім часом поширюється інформація про те, що готується до введення новий календар, який полегшить роботу економістів, бухгалтерів, можливо ще когось, бо спростить обрахунки звітних даних, адже роки, місяці починатимуться з одного дня тижня, матимуть однакову кількість днів тощо.

Це є підтвердженням того, що людство знаходиться в пастці, де панує майже беззаперечний пріоритет матеріального над духовним. Ілюзія, що за такого підходу ми досягнемо справжнього життєвого успіху, час від часу розвінчується, однак все ще володіє умами суспільних еліт.

Деякі легенди кажуть про Золоту еру, за якої люди сприймали себе як невід'ємну частку природи й жили у злагоді між собою та зовнішнім світом.

І календар у них був інший: Новий рік співпадав з початком весни, пробудженням природи, сівбою на полях. Чи не звідти прийшли до нас щедрівки, засівання, "...щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка..."?

Різдво, як і нині в більшості країн Європи, припадало на час зимового сонцестояння, коли Сонце набирало сили, нічна частина доби починала зменшуватись, а світла - збільшуватись. Так було ще далеко до Різдва Христового. Казали ж бо: у періоди завершення і початку нових сонячних циклів Небо відкривається й "видихає" значні порції енергії.

З прадавніх часів до нас дійшли свята, які відзначаються в часи весняного й осіннього рівнодення, зимового та літнього сонцестояння.

Варто відновити той стародавній календар, пристосувавши його до сучасності - навіть і з тими новаціями, які запропоновані щодо полегшення бухгалтерської звітності.

Можливо календар став би тією спасенною ниточкою, завдяки якій вдалося б почати розплутувати клубок віками набутих проблем?

Людмила Зань, для УП