Сколько стоит стадион для людей?

У закинутому парку мого мікрорайону є стадіон. Замість так і невстановлених трибун біля бігової доріжки - прості кучугури, гравій давно втоптався у землю і в дощ місцями біжиш просто по калюжах і багнюці. Вдень тут гуляють з возиками мами, інколи граються матчі чемпіонатів районних команд.

Поруч є ще один - шкільний стадіон. Він, окрім двох нестандартних футбольних і баскетбольного майданчиків, має турніки. Однак дуже зрідка на цих двох стадіонах та їх бігових доріжках можна побачити людину, якій небайдуже власне здоров'я. Постійні відвідувачі - дві компанії баскетболістів та футболістів, остання з яких збирається лише на вихідних.

Така ситуація знайома усім мешканцям великих і маленьких міст. В Україні, попри усі показові зусилля Григорія Суркіса із малозрозумілим "уроком футболу", практично зник дворовий футбол, з якого вийшли усі легендарні українські футболісти. І попри всі позитивні меседжі міністра спорту Юрія Павленка, юнаки вечорами практично не займаються спортом.

Навіть під час "катастрофічних" дев'яностих моєї юності у всіх дворах спальних районів міста хлопці на турніках змагалися у "сходинки", крутили "сонечко", щодня ганяли м'яч утоптаним полем із чотирма цеглинами, ходили у ледь пристосовані до спорту підвали на бокс, кікбоксинг, карате, тренажери.

Це і є той спорт, а точніше фізкультура, яка якраз і слугує пафосній меті всіх наших спортивних керманичів - здоров'ю нації.

Зараз широке поняття "спорт" набуло іншого змісту - професійного. У комерціалізації спорту і перетворенні його на бізнес немає нічого поганого, якщо цим видом спорту не підмінювати спорт масовий.

Андрій Шевченко, брати Клички, Яна Клочкова - ці люди безсумнівно роблять ім'я Україні і популяризують спорт. Однак куди підуть діти грати у футбол, якщо замість горбатого поля височить нова висотка, а у старому спортзалі відкрили більярд? Не кажучи вже про басейни.

Фактично, через відсутність інфраструктури масового спорту усі зусилля з його популяризації обертаються дивідендами лише в кишеню спорту професійного. Люди більше платять за квитки, більше дивляться телетрансляції, купують розкручену символіку - це безпосередні, хоча поки і не такі великі як в США чи Європі, заробітки Суркісів, Коломойського, Ахметова, Кличків та інших профі.

Якщо з метою функціонерів від спорту все зрозуміло - вони переймаються переважно отриманням прибутку (хоч поки приміром у футболі це більше інвестиції в майбутнє), то що робить держава - незрозуміло.

З одного боку на фінансових вагах Мінспорту є спорт масовий, з іншого - професійний. Перший слугує українцям безпосередньо, другий - опосередковано у вигляді іміджу країни.

Бідні але горді

При порівняння. Бельгія посіла на Олімпійських Іграх у Пекіні лише 46 місце, виборовши лише одну золоту і одну срібну медалі. Чехія стала 24-тою з трьома золотими і трьома срібними.

Натомість Україна, набравши 27 нагород, впритул наблизилася до чільної десятки. Вище - лише надрозвинуті країни світу та Росія з Китаєм, для яких питання спорту є ідеологічним.

Порівнювати рівень життя в Україні та Бельгії з Чехією українцям не потрібно. Все і так зрозуміло. Але не зрозуміло, чому наші з вами гроші, віддані державі у вигляді податків, витрачені на професійний спорт, а не на наші нагальніші потреби?

Хоча б на той же спорт масовий. На те, щоб наші діти мали біля будинку можливість після школи піти в басейн, на художню гімнастику, на бокс. Чому знищується київський велотрек, а держава виплачує усім олімпійцям захмарні суми у 700 000 гривень за золото Пекіну, чого не можуть собі дозволити навіть США?

Цілком у цій же площині перебуває питання, чому наші владоможці так вхопилися за ідею проведення Євро-2012 в нашій країні. Зараз, за два роки до проведення чемпіонату, в Україну так і не прийшов жоден відомий іноземний інвестор - приміром, львівський та київський стадіони будуються державними коштами.

Немає жодної відремонтованої дороги чи побудованого автобану - значить їх будуть "по-нашому" латати перед самим чемпіонатом і з якістю на термін його проведення (Київ-Чоп і Київ-Варшава почали реконструюватися задовго до появи самої ідеї Євро-2012). Так само не поспішають знижувати до рівня європейських ціни готелі - власники як і раніше орієнтовані на заможних, а не на "нормальних".

Ці факти - показові. Причиною самого рішення проводити чемпіонат та готуватися до нього з наших кишень є бажання чиновників від спорту заробити собі ім'я на бізнес-проекті УЄФА "Євро-2012".

Більшість прибутків отримає саме ця іноземна комерційна організація, а всі збитки - Україна, тобто ми з вами. Адже нічого не заважало нам реконструювати свої спортивні споруди самим, але так, щоб не надривати держказну. Це так само не заважало Рінату Ахметову чи Ігорю Коломойському почати побудувати сучасні стадіони задовго до Євро.

До речі, щодо останнього. Старий дніпропетровський "Металург" мав бігові доріжки, і був пристосованим для проведення легкоатлетичних змагань. В ущерб масовому спорту на "Дніпро Арені" ці доріжки відсутні - стадіон став суто футбольним.

Нічого не заважало чиновникам за наші гроші і без Євро-2012 будувати злітні смуги, дороги, аеровокзали. Зараз держава поспіхом витрачає мільярди гривень на бізнес іноземців, замість того, щоб поступово вкладати ці гроші з акцентом на масовий і дитячий спорт.

(Припущу, що міжнародний імідж України будується не завдяки Євро-2012, а здебільшого п'яним міністром у Німеччині та президентом, який плутає країни і поетів.)

Проте жодні витрати на імідж не компенсують очевидних економічних диспропорцій та нашої з вами бідності. Чи не краще замість того, щоб бути бідними, але гордими, стати багатими і теж гордими?

Ця ситуація нагадує нещодавній соціальний проект кількох дуже відомих українських спортсменів. Пару десятків спортсменів-мільйонерів вирішили зібрати кошти з інших співгромадян для того, щоб видати одну єдину дитячу книжечку. І ту - про себе-улюблених,  під назвою "Зіркові історії успіху".

Припущу, що для стимулювання дітей з дитбудинків, щоб вони ставали новими клочковими. Звісно, книжечка розповість і як зробити у кожному дитбудинку басейн та дати дитині нормальне харчування.

Кожен піарник одразу скаже - соціальної відповідальності тут на копійку, реклами самих себе - на сто гривень. Так само і з Євро-2012 - мінімум відповідальності перед соціумом і максимум реклами.

Перед ухваленням рішень, якими витрачатимуться мільярди гривень з кишень українців, нашим політикам треба було засвоїти одну просту істину - дорога до стадіону починається і завершується біля власного під'їзду.

Поки біля наших під'їздів можна лише ламати ноги, а на наших дорогах - відривати колеса.

Андрій Клименко, для УП