Президента выбрали. А что дальше?

Думала витримаю і не напишу стільки голої правди, але, пробачте, наболіло. Соромно за Україну і соромно за українців.

Перший день після виборів - "спостереження з півдня"

Окружні виборчі комісії (ОВК) напружено працюють, проводячи безперервні засідання з прийняття протоколів дільничних (ДВК). Яким макаром - за такої погоди і не тільки - до них потрапляють протоколи, і чи справді ті, що виїхали з конкретної ДВК, таки "неушкодженими" доїхали до місця призначення? Це питання-загадка для нас. Але відповідь на нього точно знають ті, хто протоколи віз.

То там, то сям в Інтернет просторі з'являлася інформація про зрив засідання на певних ОВК, зумисне затягування передання електронних протоколів до ЦВК і т.п. У принципі нічого в цьому нового, бувало й не таке.

Другий день після виборів - "Київ окупований"

Так склалося, що в новому році працюю на Печерську, і дорога від метро до моєї роботи займає близько 7-10 хвилин. Рано-вранці зустрілася з прихильниками ПР біля ЦВК. І все б нічого, ну, приїхали люди грошей трохи заробити, та й нехай. Якби не одне але, і якби ж то одне!

Напишу про одне - це "чисті" узбіччя доріг, де повно пустих пляшок від пива, горілки, численного побутового сміття. Питання: в Україні діє закон про заборону вживання алкогольних напоїв у громадських місцях? Чи в нас є певні території, які громадськими місцями у певний період часу не вважаються, бо комусь так потрібно?!

Йдучи далі, ненароком почула - як одна з перехожих, розмовляючи по телефону, мабуть, з подругою, сказала: "Донецкие привалили. Киев в осаде! Все, капец!".

Далі за день просто кілька інформаційних посилів.

Один з моїх друзів похвастався, що купив словничок фєні (жаргонної мови) і скинув посилання на новину про захоплення книгарні "Сяйво". Що промовисто свідчить, ну-от, почалося...

Ще надіслали інформацію про те, що запрацювала в Україні філія міжнародної організації по боротьбі з корупцією, яку очолила дівчина українського походження, яка в Італії в цій організації працювала. Проте офіційно, поки що, про це ніде і нічого не чути.

День третій - "зустріч з п'яними донецькими"

Ранок пройшов досить вдало. По дорозі зі мною навіть привіталися донецькі хлопці зі словами "Здрасьтє, Києву!", правда з єхидною посмішкою. У відповідь я лише усміхнулась з виразом жалю на обличчі.

З п'яним зустрілася вже ввечері, по дорозі додому в метро. Коли я чекала у черзі за жетоном і читала роздруковані матеріали по роботі, до мене ззаду непомітно підкрався явно нетверезий хлопець з мітингуючих. Дякую своїй інтуїції та спостережливості за  те, що вчасно запримітила його і не дала можливості "відчути його палкі обійми", а те, що, здається, він поцупив 10 грн. з карману, то нехай буде на похмілля вранці.

Закінчилося все мирно і без слів. Мабуть, таки його вразив мій погляд під прицілом. І хвала Богу, що зі мною був колега по роботі.

День четвертий - "сльози на очах"

Ви думали корки в Києві бувають лише на дорогах?! Мушу вас розчарувати, корки бувають і в метро, при виході з Печерської, коли яблуку ніде впасти в час-пік.

Це ще нічого, можна витерпіти прохід 5 метрів за 5 хвилин, якби не лайки з матами...Поряд зі мною йшла жіночка, на вигляд років 40, не втрималась і сказала: "Задолбали они, эти митингующие!".

На виході - нарешті свіже повітря! - голосно, мало не кричучи, представник Партії регіонів чи то власною персоною, чи то запис (переді мною було електронне табло, сцену не бачила за натовпом) закликав прихильників скандувати "Тимошенко - ні!", "Янукович - наш президент".

І, якщо "Тимошенко - ні!" підхопили люди на ура, то "Янукович - наш президент" не скандував ніхто, крім людини з мікрофоном і, мабуть, тих, хто стояв біля сцени. Принаймні з боків, де стоять палатки по вулиці Московській, точно ніхто не підтримав цей заклик.

А ще голос з екрану розповідав, як нам жахливо всім живеться, в якому стані економіка, що сталося з заводами, хто в цьому всьому винний. Так що, якщо є бажання дізнатись, яка жахлива Україна і впасти у повну депресію, завітайте на Печерськ перед будівлею ЦВК. "Гарний" настрій гарантовано!

Від такого "гарного" настрою в мене  на очах виступили сльози... Спіймала себе на двох думках: "Україна в небезпеці" і "За державу соромно!".

Далі буде...

Спочатку про те, чого не буде точно. Нового Майдану не буде, хіба що за гроші й то малоймовірно. Суспільство змінилося за 5 років, і розчарування після "помаранчевої революції" залишиться надовго, що й унеможливлює новий майдан. Так само як і відсутність фінансування з резервних запасів.

Фальсифікації були. І ні для кого не секрет, що вони - прямий підкуп виборців, вкидання додаткових бюлетенів, ручки з чорнилами, що зникають, незаконна агітація в день вибрів, провокації з замінуванням, насильне підвезення виборців, залякування і т.п. - в однаковій мірі були притаманні обидвом штабам.

Як правило,  були вони на тих самих дільницях, і ті ж самі члени комісій їх вже вкотре здійснювали. Принаймні точно знаю про такі в одній з південних областей.

Але - все-таки їхня кількість не суттєво вплинула на результат виборів. Тому ми матимемо вперше в історії України президента меншості, за якого проголосувала третина виборців.

Для прикладу, за Кравчука у 1991 році проголосувало 62%, за Кучму у 1994 році - 52%, а у 1999 році - 56%, за Ющенка у 2004 році - 52%.

А взагалі суть в тому, що не кількість сфальшованих результатів важлива, а те, що в наших політиків ВІДСУТНЯ ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ НА ЧЕСНЕ ЗМАГАННЯ! Прикро і соромно...

Розрив непереконливий, попереду суди. Про порушення заявляють не лише політики, а й експерти. Інше питання - чи всі вони запротокольовані та мають фактичне підтвердження, що можуть стати реальними аргументами в судах.

Але суди потрібні! Хоча сподіватись на справедливу судову систему в нашій державі не доводиться, та важливо інше: людина, яка скоїла злочин, повинна за нього понести покарання!

Регіональні вподобання на президентських виборах не змінилися. Ніхто іншого й не прогнозував. Політичної свідомості в нас ще нема, як і політичної культури.

Ще один факт. Проти всіх 7 лютого голосувало б більше, якби це хоч щось реально значило, а так переможцем може стати той, хто набере хоч би на 1 голос більше за суперника. Наразі маємо найвищий показник тих, хто не підтримав жодного кандидата.

Для прикладу, у 1999 році це 970 181 або 3,44% виборців, у 2004 - 680 214 або 2.34 %, у 2010 - 1 111 517 або 4,36 %.

Так от, наостанок. Той, хто складе присягу на вірність українському народу, постане перед надзвичайно складними проблемами і життєво важливими питаннями для країни, які вирішити самотужки не зможе.

Це факт. А впоратися з ними зможе лише той, хто, по-перше, отримає сприяння у цьому, а по-друге, заслуговує на звання "Лідер Нації".

Висновки робіть далі самі!

З вірою в Україну!

Людмила Бойченко, для УП, політолог