Хроники одного суда людского

Антифашисти затамували подих. В Мюнхені проходить судове слухання справи нацистського злочинця українського походження Івана Дем'янюка, котрий у роки Другої світової війни "працював" у таборах смертників Треблінка, Собібор і Майданек.

Дем'янюку інкримінують участь у масових убивствах в'язнів концентраційних таборів, загалом - 29,000 ув'язнених євреїв. Здійснення правосуддя й саме покарання підсудного можна було б назвати формальністю, адже сам Дем'янюк смертельно хворий і навряд чи ще довго протримається за таких умов.

Але всім зрозуміло, що цей суд формальністю бути не може. Як говорять свідки справи, вони приїхали не судити Дем'янюка, а повідати світові правду Голокосту, особливо сьогодні, коли дехто, як вони наголошують, сам факт винищення єврейства заперечує. Активізація у самій Німеччині пронацистських угрупувань напередодні засідання суду слугує яскравим цьому прикладом.

Але що ж так турбує пересічного українця у гучній справі Дем'янюка?

Нещодавно деякі українські патріотично налаштовані громадські організації провели акцію на підтримку "українського бранця", і навіть вимагали його звільнення. Логіку їхньої аргументації зрозуміти не складно: із темряви перегорнутої історії з'являється моторний українець, який втік від покарання і на кого, чи не єдиного, ще можна тикнути пальцем за злочини нацизму!

Чому не білорус, росіянин, поляк, той же німець? Зрештою, німецький суд судить українця! В кінці-кінців, чому справа Дем'янюка набула такого розголосу саме сьогодні, при тому що тягнеться вона добрих тридцять років?

Декого така позиція дратує, особливо тих, кому довелося звільняти країну від жорстокого ворога, а тоді ще й на прикладі цієї героїчної боротьби виховувати нащадків. Нове покоління виросло, і подібно своїм батькам не сприймає будь-яких "виправдань" фашизму. І правильно робить.

Але як зазвичай трапляється в Україні, обидві точки зору мають свою рацію, і ніхто не візьметься сказати, яка ж із цих двох позицій повинна взяти гору.

Перш за все, треба пам'ятати одне уточнення: судять не Івана Дем'янюка, а "Івана Грозного". Останній виділявся особливою жорстокістю і його вчинки потрапляють під дію закону про злочини проти людяності, які терміну давності не мають. Суд повинен установити, чи справді Дем'янюк був отим самим "Іваном Грозним", який наводив жах своїм звірством на в'язнів концтаборів.

Чому згадане уточнення таке важливе?

Справа у тому, що суд над Дем'янюком містить у собі деякі протиріччя. Як слушно зауважив Аскольд Лозинський, колишній президент Українського Світового Конгресу, "парадоксом у цій справі є те, що нацистська Німеччина взяла в полон Івана Дем'янюка, радянського солдата та, за власним твердженням сьогоднішньої Німеччини, примусила його служити вартовим".

У Німеччині ж особи, які після війни фактично попадали в категорію воєнних злочинців, отримали у 1968 амністію. Адже за логікою сучасного права, концтабірних катів не може бути, бо самі концтабори незаконні!

Натомість якщо із всім завзяттям почати судити воєнних злочинців, то довелося б пересадити половину із тих, кому випало у часи Третього Рейху заробляти на хліб в установах, які загалом гуманністю не відзначалися.

Щоправда, амністія 1968 стосувалася виключно німців, але якщо в суді прозвучить цей аргумент, він зробить німецькій Феміді мало честі.

Загалом же, справа Дем'янюка викликає жвавий інтерес ще й тому, що торкається предмету виживання людини в умовах тоталітарної системи. Якщо говорити ширше, то наскільки виправдано в мирний час міряти ідеалами гуманізму обставини воєнних літ або умови існування в тоталітарній державі, де саме право людини розглядається як музейних експонат?

Цілком зрозуміло, що дати відповідь на таку дилему не вдасться без "зальотів" у сферу моралі. Дозволю собі проілюструвати цю думку кількома фактами.

23 лютого 1943 в невеликому селищі Срібне, що на Чернігівщині, німецькі війська разом із місцевими загонами поліцаїв зігнали з усього району в Срібнянську школу близько сімсот людей. Частину із них розстріляли в селищному парку, решту ж - спалили в школі. Всього у полум'ї загинули 682 людини, з них 177 дитини віком до 15 років.

Місцевою управою керував Вільгельм Карл Кампманн, який став ініціатором масового убивства. Не є секретом, що німецька влада, за наказом фюрера, цілеспрямовано знищувала на окупованих територіях комуністичних активістів, і всю відповідальність, в тому числі й за Срібнянську трагедію, понесло вище керівництво Третього Рейху після Нюрнберзького трибуналу.

Але за особливе ставлення й звірство до ненависних унтерменшів-слов'ян (безрозбірливе вбивство 8 дітей тільки до 1 року (!), невинних жінок, стариків) не меншу моральну провину несе і Кампманн. Доводиться говорити тільки про моральну винуватість Карла Кампмпнна, адже у 1980-тих роках земельний суд Дортмунда люблячого батька двох дітей, світлини яких він тримав у себе на робочому столі в Срібному, визнав невинним у воєнних злочинах.

Втім, щоб уникнути звинувачень у навмисному створені відповідного емоційного фону "під судовий процес" над українцем, наведу інший приклад. Нам він ближчий головне тим, що Україна так само є посттоталітарною країною.

Американська дослідниця Енн Епплбом у науково-публіцистичній книзі "Історія ГУЛАГу" розглядає історію виправно-трудових таборів, в тому числі їх ролі як місця заслання ворожих радянській владі елементів.

У книзі розміщена світлина, на якій зображені чотири табірні начальники. На фотокартці донька одного із закатованих в'язнів написала власний вирок "Убийцы!". Неважко зрозуміти, що вона мала на увазі - недаремно ж у фахових історичних дослідженнях постійно дискутується проблема подібності радянських трудових і німецьких концентраційних таборів.

Але чи поставало коли-небудь в нас питання засудження отих чотирьох бравих солдат, над якими гнітюче нависає "Убийцы!"?

Очевидно, що ні. І, зрештою, чи доцільно це робити, адже добре відомо, яка доля чекала табірних керівників, якщо за ними помітять ліберальне ставлення до в'язнів. Дуже скоро вони самі потрапляли за дріт, і щоб уникнути долі, яку їм доводилося готувати іншим, самі мали забути про людяність.

Та все ж відсутність навіть елементарної поваги до ув'язнених (а були серед них не тільки безжальні кримінальники, але й вільнолюбна професура) полишає на цих людях ганебну пляму.

Отже, наскільки правомірно говорити про юридичну відповідальність осіб, які, виконуючи злочинні накази, таким способом зберігали власне життя? І в якій мірі ті люди повинні розділити моральну відповідальність за свідомі злочини із їхніми натхненниками?

Другими словами, яку відповідальність за злочини, приміром, Сталіна несе Хрущов, коли під час розгляду питання "О культе личности" через записку із залу йому спробували дорікнути за мовчазне потурання ще живому Сталіну?

Хрущов миттєво відреагував, спитавши автора записки, на що відповіді не отримав. "Через те й мовчав", - додав Хрущов. Утім як при Сталіні, так і після нього всі добре розуміли, який соціалізм, і з яким людським обличчям вони будують.

Очевидно, що амністія для другорядних фігур в системі тоталітарної машини політиками може бути виправдана. А оскільки суд не може визначати міру моральної відповідальності, тому часто маємо виправдальний вирок особам, які відрізнялися "особливим" ставленням до підлеглих.

Із тією ж дилемою зустрілося й німецьке правосуддя. Засудити Івана Дем'янюка, простого вартового, за участь в масових убивствах воно не може. Адже як тоді бути із тими сотнями інших вартових, у тому числі й німців, які також брали участь в убивствах?

З іншого боку, судити "Івана Грозного", який за жорстокістю рівнявся нацистам із гучним ім'ям, цілком реально. Справа тільки за доказовою базою.

Але навіть після всього сказаного лишається декілька таємниць. По-перше, чому суд над Дем'янюком відбувається в Німеччині? Формальною причиною стала знахідка баварськими прокурорами в ізраїльських архівах посвідчення, виданого вартовому Іванові Дем'янюку, яке підтверджує його участь у масових убивствах. До речі, прокуратура має покази одного із колишніх ув'язнених концтабору, який впізнав у Дем'янюку "Грозного".

Утім вже згадуваний Аскольд Лозинський вважає, що справжньою причиною суду на німецькій території стали... гроші. Справа у тому, що Німеччина на вимогу Ізраїлю розпочала переговори про додаткове відшкодування ФРН жертвам Голокосту.

Лозинський вважає, що Німеччина вирішила поділитися виною за Голокост з іншими національностями, а відтак і розділити фінансову відповідальність.

Важко сказати, наскільки правий Лозинський у своїх міркуваннях, адже й сам визнає, що за жодним із звинувачень німецький суд Дем'янюка засудити не зможе. Але вже сьогодні зрозуміло, що судовий процес над "Іваном Грозним" виглядає дещо дивним.

Як відомо, згадане посвідчення Дем'янюка разом із свідченням одного із в'язнів концтабору становлять всю доказову базу вини підсудного. Здоровий глузд, який говорить про, м'яко кажучи, слабенькі докази вини Дем'янюка, мусив би підштовхнути німецьких правоохоронців до більш енергійних дій.

Натомість бачимо, що слідство і надалі мляво наполягає на достатності зібраних доказів. Не дивно, що цій справі пророкують ганебний кінець, подібний до того, що вже мав місце в Ізраїлі у 1981.

Другою таємницею суду є небажання прокуратури долучити до матеріалів справи низку фактів, які за таких умов єдині могли б поставити остаточну крапку в гучній справі. Мова йде про нащадків "Івана Грозного", які проживають у Польщі. Слідству має бути відомо, що під час "роботи" в концтаборі "Іван Грозний", ласий до самогону та жінок, частенько заходив до польського села Понятово. Невдовзі одна з місцевих красунь - Ядзя Кухарек - завагітніла від "Грозного", який зіграв із Ядзею показний шлюб на смітнику.

У Ядзі народився син, Владек, від якого всі настирливо ховали таємницю його народження. А коли Владек уже мав власну сім'ю, якось дізнався правду про свого батька, після чого почав тяжко пити, і це звело його в могилу.

Про ці факти дізнаємося із статті польських журналістів у "Газеті Виборчій". Як стверджують автори, генетична експертиза ДНК внуків "Івана Грозного" й Івана Дем'янюка могла б поставити остаточну крапку в ідентифікації останнього.

Натомість дивує бездіяльність німецької сторони. Залишається припустити, що сім'я Владека не дала дозволу на експертизу, або ж німецька прокуратура впевнена у вбивчості зібраних доказів. Хоча наскільки безапеляційними можуть бути свідчення особи, яка береться впізнати ката після стількох років?

А може не помиляється Аскольд Лозинський, й встановлення істини нікому не потрібне?

Як би там не було, але німецький суд повинен дати відповіді не тільки на питання міри винуватості Івана Дем'янюка. В будь-якому випадку, суспільний резонанс цій справі гарантовано. І схоже на те, що судді добре усвідомлюють ту межу, за якою кінчається суд й починається злощасна політика. Відтак німецькій Феміді тільки залишається побажати спокійної роботи й менше тиску - з якої б не було сторони.

Віталій Сліпко, для УП