Самоорганизация граждан

В дворі нашого будинку вирішили побудувати дім. Місця було мало - почали пиляти дерева. Навантаження на комунальні інфраструктури і так завелике (опалення слабеньке, гаряча вода на останніх поверхах не завжди була гарячою), але і це забудовників не зупиняло. Тому будівництво зупинили самі мешканці.

Самоорганізувалася ініціативна група, зорганізували декілька пікетів, повідомили в пресу, а, головне, перекрили в'їзд до майданчику і цілодобово пікетували. Врешті-решт, ми перемогли і лише залишки спиляних дерев нагадують про загрозу і перемогу.

Такі випадки є доволі частими і сценарій завжди один і той самий. Держава (обладміністрація, мерія...) дають (за хабара) офіційний дозвіл на те, що є незаконним і бізнес починає будувати жахливу реальність. Тобто з тріади держава-бізнес-суспільство два перших виступають агресорами проти власних співгромадян.

Бізнес, що за теоріями неолібералів має стати головним інструментом побудови кращої України, виступає ініціатором непривабливих і брудних речей. А держава, що має бути головним арбітром і стражем законності, повністю йому сприяє. І лише самоорганізовані громадяни (власне те, що і є суспільством) інколи такій агресії кладуть край.

Неправильна теорія...

Більшість теорій держави і права стверджують, що держава має монополію на дві речі: на встановлення правил та на застосування насильства. Це, начебто, вберігає нас від хаосу, від війни всіх проти всіх, зупиняє сильних і захищає слабких. Теза, відверто кажучи, сумнівна. Ще римляни казали, що "закони - це павутина: слабкі мухи, потрапивши в її тенета гинуть, а сильні жуки її розривають".

Монополію держави на насильство підтримували всі. Навіть комуністи виступали за сильну державу, сила якої має бути нічим не обмеженою.

Але необмежена сила держави, будь-якої держави, - одноосібного деспота, парламенту на зразок французького Конвенту часів терору, чи диктатури пролетаріату - річ не тільки жахлива, але і неефективна. Влада держави не обмежена суспільством - річ аморальна. Що і доводить мій приклад і особистий досвід.

...і практика, яка не збігається з теорією

Спроби обмежити владу держави робилися постійно. Найчастіше на це претендувала церква, але вона не була поодинока в таких прагненнях. Під час французької революції 1968 року теоретик лівих радикалів Фуко виголосив тезу: "На барикади! Позбавимо державу монополії на насильство!".

Більше того, держава часто сама позбавляє себе монополії на право застосування сили. Наприклад, серед привілеїв, що надала англійська королева Єлизавета у 1600 році новоутвореній Остіндській кампанії, було право на утворення власної армії. До речі, нещодавно навіть в такій заорганізованій країні, як Росія парламент дозволив великим корпораціям утворювати власні армії. Яка вже тут "монополія"?!

І не тільки бізнес виривав у держави визнання свого права на насильство. Найбільш ефективними були приклади, коли своє слово казало суспільство. Коли під час французької чи американської революцій громадяни самоорганізовувались у Національну Гвардію. Яка, до речі, існує досьогодні і у Франції, і в США. Або озброєні гвинтівками робітничі батальйони, які після розвалу Австро-Угорської імперії у 1918 році зупинили хвилю бандитизму і хаосу в Австрії.

Теорія соціалізації

Першу спробу віднайти спосіб взяти під контроль суспільні зсуви зробив молодий Карл Маркс у своїй праці "Економічно-філософські рукописи 1844 року", назвавши її "відчуженням праці від капіталу".

За півтора сторіччя було запропоновано лише два шляхи подолання відчуження: ліквідація приватної власності на засоби виробництва та соціалізація. Шлях подолання відчуження через ліквідацію приватної власності на засоби виробництва був реалізований в СРСР. Приватної власності на засоби виробництва в СРСР не було. Але подолати відчуження так і не вдалося.

Другим віднайденим інструментом подолання відчуження стала соціалізація. Наприклад, в економіці - участь працівника в прийнятті економічних рішень на рівні свого верстату, цеху, заводу, корпорації, галузі та економіки в цілому.

Першими його застосували японці, потім шведи, німці... Чверть сторіччя тому методи соціалізації були запроваджені (до речі, за ініціативою не трудівників, а дирекції) в корпорації "Дженерал Моторс".

Але соціалізація виявилась інструментом здатним вирішувати не тільки соціально-економічні протиріччя. Не менш ефективною виявилася соціалізація і для вирішення суспільно-політичних проблем. Коли держава почала делегувати здійснення частини своїх функцій не бюрократичним структурам, типу міністерств чи муніципалітетів, а самоорганізованим громадським організаціям.

Наприклад, контроль за юристами, видачу та позбавлення ліцензій на юридичну практику в США здійснює не Міністерство юстиції, а громадська організація - Асоціація юристів. Американські юристи самі себе контролюють і ця система працює краще державних структур. Хабарників там немає.

І в нашому випадку там, де бізнес показав себе хижаком, а держава - слухняним інструментом в його руках, тільки самоорганізовані громадяни, тільки самовиниклі суспільні структури змогли вирішити проблему. І такі випадки не поодинокі, а стають все частішими.

Висновок з цього можна зробити лише один: стрімкий суспільний розвиток України виводить її до такого стану, коли нарешті запрацюють механізми демократії. І головними серед них є не парламентаризм.

Слово "депутат" у нас стало лайкою через те, що він виборців може і представляє, але волю виражає не народну. Головним механізмом демократії є різні інструменти реалізації волі народу. І, як показує досвід розвинених демократій і американського, і європейського, і японського зразка, найпершим інструментом реалізації волі народу є самоорганізовані об'єднання громадян - соціалізація.

Чергові завдання українського суспільства

Справа не в тому, що українське суспільство поки не має інструменти контролю і впливу на державу і бізнес. Сьогодні в Україні бізнес і держава на повну маніпулюють суспільною думкою через піар технології, підконтрольні ЗМІ, фальшиві майдани та інше. Українське суспільство повинно мати і отримає інструменти контролю і за бізнесом, і за державою.

Наша головна проблема та, що ініціатива громадян не має ані загальнонаціональної мети, ані загальнонаціональної координації. Тільки спільна мета може об'єднати людей. Тільки спільна мета із поодиноких сплесків самоорганізації породить громадянське суспільство, а ще краще його найвищу фазу - соціалізоване суспільство.

Хто дасть суспільству мету і об'єднає його? Політики мовчать. Ми маємо купу конкуруючих між собою політиків, але жоден не назвав загальнонаціональної мети. Вже не кажучи про засоби її досягнення. (Штампи "незалежна", "демократична", "європейська" - прохання не називати).

Я бачу мету України. Сто років тому світ був поділений на колонії і метрополії, сьогодні - на "бананові республіки" і "золотий мільярд". Україна сьогодні - "бананова республіка". Завдання України - це прорив до "золотого мільярду".

Але це моє бачення! Де суспільна полеміка? Коли народжувалися Сполучені Штати "батьки-засновники" (Джеферсон, Гамільтон та інші) під спільним псевдонімом Федераліст розгорнули публічну полеміку про те, якою державою мають стати колишні англійські колонії.

Наших кандидатів у президенти такі дрібниці не цікавлять. Тому дороговкази майбутнього для України доведеться робити НЕ політикам. А громадським лідерам.

До речі, з приводу шляху досягнення поки лише МОЄЇ мети. Країни "золотого мільярду" відрізняються від "бананових республік" не рівнем економічних і політичних свобод і не технологічністю промисловості. Тайвань чи Корея, які випускають мікропроцесори залишаються "банановими республіками".

Головна відмінність - де ви продаєте власну продукцію. "Бананові республіки" 80% продають за кордон. Україна - "бананова республіка", де банани називаються сталлю (до кризи із 40 мільйонів тон, 34 (85%) ми продавали за кордон), а Росія - "бананова республіка", де банани називаються нафта і газ.

І оскільки споживач знаходиться за кордоном, то в "бананових республіках" завжди низькі зарплати. Немає сенсу платити навіть не багато, а те, що заробили. Тому при ціні на сталь у 750 доларів, українським робітникам з кожної тонни віддавали 5 доларів.

А в країнах "золотого мільярду" споживач внутрішній і 80% виробленої продукції продають всередині країни. Тому у людей мають бути гроші. І робітник-металург з тонни сталі там отримує 100 доларів.

Тому, щоб Україна прорвалася в "золотий мільярд" нам треба за рахунок надприбутків дуже небагатьох (при тому, що в Україні біля мільйона підприємців 3\1 всіх прибутків отримує 151 особа) збільшити зарплати дуже багатьох (недоотримані зарплати 20 мільйонів зайнятих і пенсії 14 мільйонів пенсіонерів, вимиті в надприбутки вже згаданих "небагатьох" складають біля 50 мільярдів доларів на рік).

Чим, нарешті, створити попит на наше молоко, яке так не хоче пускати на свої ринки Росія.

Але, повторюся, я назвав своє бачення мети України. Але поки ця чи якась інша мета не стала загальною для всієї України. І поки такої мети не буде, громадянське суспільство не народиться.

Хто ж може стати ініціатором такої загальнонаціональної полеміки? Важко сказати. В середині жовтня я був на Волині, де за ініціативою обласної федерації профспілок зібралися лідери різних (неполітичних) громадських організацій. Розмова точилася дуже широка - від страйку тролейбусників до загальнонаціональних викликів. І я подумав: а може це невипадково, що ініціатором цієї розмови стала найбільша громадська організація України?

Юрій Буздуган, для УП