Газовые соглашения от Богдана Хмельницкого

До річниці газових угод від 19 січня 2009 року.

Деякі сценарії в українській історії повторюються. Наприклад - сценарій здачі національних інтересів. І якщо подивитися на посилення військової залежності України від Росії в добу Руїни - можна краще зрозуміти газове закабалення України, яке наразі триває.

Почалося все з того, що 1654 року у Переяславі козацьке посольство уклало з московським царем Олексієм Михайловичем угоду. Відповідно до неї Україна увійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, а також домовилася про військовий союз проти Польщі.

Ця угода була дуже неконкретною, оформлена у вигляді петиції до царя з 23 пунктів, і передбачала збереження основних прав і вільностей Війська Запорозького. Царські посли двічі стверджували, що цар охоронятиме всі права України, і заявляли, що "царское слово переменно не бывает".

Так само абстрактною була перша угода між урядами України і Російської Федерації про співробітництво в розвитку нафтової і газової промисловості Росії, підписана 1993 року. А всі газові права і вольності України детально розписано в угоді від початку 1994 року, яка наразі втратила чинність.

У ній було передбачено моменти, які зараз би назвали украй неринковими. Наприклад, ніхто нікому не накладав ніяких штрафів за недопостачання або недобір газу. А українські борги перед Росією планувалося погасити, побудувавши "Газпрому" житлові будинки у Росії та в Україні.

Зміни у статусі козацької держави настали уже за 5 років, коли Юрій Хмельницький пішов на принизливі "Переяславські статті", щоб задобрити росіян після поразки у Конотопській битві. У п'яти українських містах, таким чином, розквартировувались московські воєводи, кандидатура гетьмана узгоджувалася з московським царем, заборонялись будь-які дипломатичні зносини гетьмана з іншими державами.

Тут "наїзди" на Україну були ще радше символічними, демонстративними, і їх, при бажанні, можна було пояснити "здоровим прагматизмом", так само, як і нові газові угоди від 2001 року, в епоху розвиненого кучмізму та "путінських реформ".

На той час було припинено хаотичні закупівлі російського та туркменського газу багатьма посередниками, і його вільні поставки на підприємства України. Було встановлено чітку залежність від поставок "Газпрому", серйозні штрафи за відбір газу понад лімітами, при відсутності санкцій за невиконання транзиту туркменського газу.

Єдина ціна російського газу склала 80 доларів за тисячу кубометрів, окрім тих 30 тисяч, які Україна отримувала по бартеру як плату за транзит газу своєю територією.

Однак про жодну прагматику уже не йшлося, коли 1665 року обраний перед тим на "Чорній раді" гетьман Іван Брюховецький прибув з великим почтом до Москви і підписав так звані Московські статті.

Відповідно до них, українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьмана уже не обирали вільно, вибори мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів, після чого гетьман мав приїздити до Москви на затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тисяч. Податки з українців тепер мали збирати московські воєводи.

Натомість Брюховецький отримав титул боярина і земельні володіння.

Ці статті не були повністю реалізовані через численні усобиці, які розпочалися і в Лівобережній, і в Правобережній Україні, розділених за спиною українського уряду між Польщею та Росією.

Обраний 1668 року гетьманом Петро Дорошенко намагався послабити владу Московії, укладав політичні союзи з її супротивниками, і це йому частково вдалося, але ціною виснажливих воєн на території України.

Так само не було реалізовано консорціум з добудови та експлуатації української газотранспортної системи, про який домовився уряд Віктора Януковича 2004 року. Про так званий "Міжнародний консорціум з управління і розвитку газотранспортної системи України" тимчасово забули після "Помаранчевої революції", і навіть другий уряд Януковича не робив спроб відродити цей проект.

Офіційно скасування "Московських статей" відбулося 1669 року, коли, налякані політикою Петра Дорошенка, росіяни пішли на поступки своєму ставленикові Дем'яну Многогрішному і уклали нові, "Глухівські статті".

Вони ніби-то повертали частину вольностей, декларованих в угоді з Богданом Хмельницьким, але натомість забороняли зносини гетьмана з іноземними державами, а також значно обмежували перехід селян у козацтво.

Ця ситуація неймовірно нагадує україно-російський газовий конфлікт 2005-2006 року, в результаті якого на ринку з'явилися посередники - компанії "РосУкрЕнерго" та "Укргаз-Енерго".

Формальні цілі Української сторони тоді ніби-то було досягнено: дещо підвищено ставку транзиту, а ціни на імпортний газ при цьому зросли не захмарно. Однак реальна користь від посередників виявилася примарною.

"Друга газова війна" 2008-2009 року надзвичайно подібна до того, як у 1674-1976 роках російські війська двічі намагалися захопити гетьманську столицю - Чигирин. У результаті вони зробили це за допомогою гетьмана Івана Самойловича. При якому на Україну лягли непомірні податки на утримання російських військ і підпорядкування української церкви російській.

Так само Юлія Тимошенко, заради підтримки Росії, підписала у січня 2009 року такі газові контракти, що їх протягом останнього року не критикував хіба що лінивий. На захист цих контрактів вона зазвичай каже лише одне: що від грошових потоків було усунуто "корупціонера" Петра Дорошенка Дмитра Фірташа.

Потім був уже Мазепа. Спершу цілком лояльний до Москви, і зручний в управлінні газотранспортною системою. Хто буде його відповідником в сучасних українських реаліях - побачимо, коли Тимошенко набридне Путіну так само, як Іван Самойлович - Петру І.