В защиту Тягнибока

Передусім заявляю спеціально для штатних Інтернет-матюкачів, що мені цей матеріал ніхто не замовляв, нічого за нього не платив і, вочевидь, не заплатить - ні Тягнибок, ні Альона Притула, ні, тим більше Юля, Ющенко чи Янукович.

Але з якого це доброго дива Тягнибока треба захищати?

З почуття справедливості.

Наша преса-радіо-телебачення старанно замовчує об'єднання "Свобода", згадуючи хіба п'ятирічної давності виступ його лідера на горі Яворина - за браком ліпшого компромату.

А це не об'єктивно і нечесно.

Бо "Свобода" безперечно заслуговує на більшу увагу суспільства. Хоча б тому, що не є черговою нашвидкуруч зліпленою партійкою "під себе". І об'єднує вона не пундючних "олігархів", ще донедавна звичайних шахраїв і рекетирів, і не пристаркуватих політповій з компартійного інкубатора, готових рідній мамі горлянку перегризти за доступ до державного корита.

Члени об'єднання "Свобода" здебільшого молоді і щирі, Україна для них - вітчизна, а не джерело наживи. Суть не в лідері, хоча Тягнибок лідер вочевидь не найгірший.

Просто таке об'єднання - явище природне, отож рано чи пізно мусило з'явитися. Партії і рухи національного спрямування, легально чи ні, існують у світі всюди. Без них не обходяться навіть панівні імперські нації Росії, Китаю чи Сполучених Штатів. Причина проста: будь-яка державна конструкція вимагає твердого підґрунтя.

Без добре організованої когорти ідеалістів, готових до самовідданої праці й жертовної боротьби за свою землю і свій народ, країна приречена на руїну й загибель,

Потреба в людях чесних і чистих об'єктивна: на моральній гнилизні, на злодіях, циніках, ненависниках корінної нації міцну державу не поставиш, здорове суспільство не виростиш.

Навіть совєтську "імперію зла" творили люди, які свято вірили у "світле майбутнє", і впала супердержава тоді, коли таких людей не стало.

Україна - не виняток. Маємо досить громадян, які це розуміють. Саме тому, попри майже загальну протидію офіційних і неофіційних ЗМІ, "Свобода" крок за кроком, спокійно, без штучних піар-провокацій, завойовує все більше прихильників.

Рано чи пізно вона буде у Верховній Раді.

Чому?

Тому що, знов-таки, в цьому є об'єктивна потреба.

Нинішнє депутатське представництво ненародне і неприродне. Без хоча б однієї фракції, яка репрезентує насамперед інтереси державотворчої нації, наш парламент і далі хворобливо заноситиме в бік промосковського "інтернаціоналізму".

Тобто, він лишатиметься потенційно здатним освятити "демократичний" поділ країни чи й повну відмову від незалежності - як колись відмову від ядерної зброї. Це не перебільшення: сєверодонецькі пахани-розкрійники зразка 2004 року нині поголовно в народних депутатах.

Виходить, що верховний законодавчий орган національної держави аж кишить її відвертими ворогами, але не має жодної групи, яка б так само рішуче відстоювала державу і націю, що її створила.

Бува й таке. От тільки чи довго протягне держава-сама-собі-ворог?..

Звісно, перекривлену парламентську фізію навряд чи виправлять компреси від Тягнибока. Тут потрібна хірургія. "Свобода" ж ставить перед собою дещо інші завдання.

Якщо відкинути лайки, ярлики і поцікавитися суттю, то головна мета об'єднання проста і логічна: надолужити бездарно втрачене сором'язливими рухівськими гуманітаріями в 90-тих і помаранчевими святенниками в 2000-тих.

Здійснити як мінімум те, що майже автоматично здійснила уся посткомуністична Європа: розчистити місце від смердючих совєтських відходів і закласти підвалини дійсно справедливої національної держави, яка має власну гідність.

Перший крок до цього - люстрація, себто, згідно із запропонованим "Свободою" принципом трьох "к", усунення на кілька років з державних посад комуністів, кагебістів, кучмістів.

Ніхто нині не обзиває Європу фашистською - не чіпають навіть країни Балтії з їхньою твердою національною політикою. Зате щодо Тягнибока, який, власне, пропонує не більше ніж майже стандартний європейський порядок, це просто-таки улюблений епітет. Тож кого так лякає люстрація? Кому заважає порядок?

Мікроскопа тут не треба. Ясно, що бояться усунення від влади ті, кого можуть усунути, тобто згадані три "к" - а це підтвердження, що при владі таки вони.

Ясно, що порядок не влаштовує персон, які наживають мільярди завдяки безладу й корупції. І вже жодна ясність-прозорість не потрібна тим, кого тіпачка тіпає від самої згадки про державу Україна.

Добре, нехай, скажете ви. Та чому я маю голосувати за непрохідного кандидата? Голос же пропаде!

Бо ми не повинні зважати на рейтинги. Насправді наші голоси пропадають - і безповоротно! - не тоді, коли ми віддаємо їх "непрохідному", а коли голосуємо нечесно.

Чи морально, всупереч власним переконанням, надавати владу негіднику, власними ж руками віднімаючи її в людини порядної, "щоб не пропав голос"?

Чесно це чи ні? При цьому суспільство ніколи вже не дізнається, кого насправді ви хотіли бачити своїм депутатом чи президентом.

І таких виборців, що не спромоглися на правдиве волевиявлення, в країні сотні тисяч, а то й мільйони - людей, заморочених лукавою статистикою і диявольською політичною демагогією.

Але якщо вибори не відображають справжньої волі громадян і справжньої суспільної ваги кандидатів, то скажіть, будь ласка, який сенс у такій "демократії"?

Накидання тавра "непрохідних" є давнім як світ способом маніпулювання виборцями без порушення карного кодексу, способом особливо небезпечним за сучасних інформаційних технологій.

А оскільки українські ЗМІ давно поділено між олігархами й говорити про якусь об'єктивність тут просто смішно, у нас таке зомбування здатне до абсурду викривити картину виборчих симпатій.

Зрозуміло, що в накиданні іншим ярлика "непрохідних" найбільше зацікавлені "прохідні" претенденти. Тут вони, навіть якщо ненавидять одне одного, завжди будуть зворушливо єдині.

Наразі, за висловом одного з політичних оглядачів, "у нас це просто масовий психоз - тільки Тимошенко або Янукович".

Втім, конкретні виборчі перегони - не головне. Біда в тому, що, піддаючись мас-медійному гіпнозу "не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно", голосуючи не за совістю, а за "прохідністю", наші люди просто приречені обирати "не тих", а відтак, надаючи підстави для брехливих рейтингів, приречені бути маріонетками і в майбутньому.

Навіть за дотримання всіх демократичних процедур.

Бо жодна статистика в світі не здатна вгадати, котрому з кандидатів надав би перевагу виборець Петренко у випадку, якби не кривив душею, голосуючи за нав'язаного телевізором "прохідного".

Сумно. Але не безнадійно. Просто намагаймося не брехати. Навіть самим собі. Навіть на виборах. Будьмо чесними, і все в нас буде добре.

Валерій Павлов, для УП