Троянский конь европейской безопасности

Президент Росії запропонував НАТО і всьому євразійському простору проект Договору про євробезпеку. Проект складається з 14 статей і передбачає зобов'язання підписантів не здійснювати дій, що суттєво впливають на безпеку інших учасників, і скликання

Надзвичайної конференції у випадку агресії чи її загрози в будь-якій країні. Більше того, Медвєдєв - на перший погляд - пропонує перенести базовий п'ятий пункт Вашингтонського договору про НАТО на всі європейські країни: у випадку агресії учасникнового договору "вправі розглядати збройний напад на іншого учасника як збройний напад на нього самого".

В результаті вЄвропі має настати мир, спокій і благодать.

Прозорий символізм, який закладався в 14 пунктів президента РФ Медвєдєва щодо системи європейської безпеки лежить на поверхні - вони мали би бути алюзією до 14 пунктів президента США Вудро Вілсона 1918 року з яких постала Ліга Націй і вихід на міжнародну арену США як світової потуги.

Однак дата оприлюднення цих медвєдєвських пунктів (29 листопада) викликає інші алюзії. 70 років тому, 30 листопада 1938 року СРСР після відомої провокації розпочав війну проти Фінляндії. І ця агресія якраз показала неефективність системи безпеки Ліги Націй. СРСР, правда, з цієї міжнародної організації виключили, але 12 держав було проти, ще 19 - тих, що утрималися від голосування. No comments, як нині кажуть.

Нові пропозиції передбачають, що санкції Надзвичайної конференції діють, якщо на конференції будуть присутніми 80% держав підписантів, які одностайно - не враховуючи агресора - проголосують "за". І нескладні історичні паралелі показують облудність пропозиції Медвєдєва.

Яка ймовірність того, що у випадку агресії (чи то пак дій на захист соотєчєствинніков) Кремля проти України чи, скажімо, Естонії (новий договір має мати силу вищу від інших оборонних договорів, таких як НАТО) не знайдеться одного глави держави, що утримається? Події серпня минулого року показують, що мізерна.

Більше того, учасник "вправі надати Учаснику, на якого здійснено збройний напад, з його згоди, необхідну допомогу, включаючи військову, до тих пір, поки Рада Безпеки ООН не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки". Виглядає насмішкою, знаючи, що Росія є постійним членом Ради Безпеки з правом вето.

І що це значить для України? Наша держава не є учасником військових союзів (щодо НАТО - варто додати "на жаль"). І новий договір в цьому плані не денонсує наші домовленості про спільну оборону - з причини відсутності таких домовленостей.

Але безпека України формально нібито є гарантована найпотужнішими членами ядерного клубу - США, Великою Британією, Росією, а також Францією та Китаєм. 5 грудня 2009 року якраз виповнюється 15 років з дня підписання ними (Франція і КНР доєдналися дещо пізніше) Будапештського меморандуму, за яким ці країни - в обмін на нашу відмову від ядерної зброї (не лише стратегічної, яку Україна не могла експлуатувати, але й тактичної, що для підписантів було дуже важливо) гарантували Україні ненапад та допомогу в разі загрози агресії.

Тобто для України підписання пропонованого Медвєдєвим договору про європейську безпеку означає, по суті, денонсування Будапештського меморандуму.

Можна обґрунтовано критикувати цей документ. Згадаймо Тузлу - тоді була очевидна підстава для скликання передбачених Меморандумом термінових консультацій держав-гарантів. Але тодішня українська влада на чолі з Л.Кучмою не тільки не спробувала скористатися цим механізмом, але й не зробила відповідних висновків на майбутнє.

На жаль, і донині немає адекватних механізмів реалізації положень цього Меморандуму: відсутній експертний моніторинг загроз та не прописаний механізм скликання екстрених консультацій в разі загрози.

В цьому сенсі важливим є забутий сьогодні третій пункт Будапештського Меморандуму, який буде цікаво процитувати дослівно: держави гаранти "підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги".

Чи події минулого січня не підлягають повністю під визначення такого економічного тиску: цілі отримати економічні переваги не лише ставилися - вони відкрито декларувалися. Українській владі в діалозі з Росією і Європою треба чіткіше апелювати до підписаних документів, а не принизливо виправдовуватися від безглуздих звинувачень типу "хохли тырят наш газ".

Тобто, загальна картина виглядає так: спочатку країна-гарант грубо порушує офіційно взяті на себе зобов'язання, а потім пропонує нам "нову модель безпеки", сподіваючись, що хтось повірить в її добрі наміри. Воістину, сюжет з "поля чудес країни дурнів".

А якщо серйозно, то ця пропозиція завідомо непрацюючого договору, що відкриває дорогу "праву сильного", є подальшим кроком до міжнародної легітимізації Росією політики "доконаних фактів", проявленою торік її діями у Грузії і міжнародною реакцією на них.

Але дурнів нема. Це підтверджує стримано іронічна реакція євроатлантичної спільноти. На цю спробу фактичної денонсації НАТО відразу звернули увагу американські аналітики. Стівен Фленеген з вашингтонського аналітичного Центру стратегічних і міжнародних досліджень в коментарі Wall Street Journal вказує: "текст проекту містить кілька норм, закладених "із потенційно злими намірами".

Згідно з проектом, підписанти мають гарантувати, що "будь-які заходи", до яких вони вдаються на території іншої сторони договору, не повинні значно вплинути на безпеку третьої сторони. Це могло б дати Росії більший вплив, щоб заблокувати діяльність НАТО на території членів Альянсу в Центрально-Східній Європі". Коротко і по суті.

Можна, звичайно, сказати, що це їхнє бачення і їхні проблеми, які вони, як показує практика, успішно вирішують (в частині безпеки і оборони, з експансією успішність далеко менша, але це окрема історія).

Але загроза безпеці Європи напряму торкається і нас. Як і наша безпека є складовою загальноєвропейської, точніше її загроженість створює передумови вакууму безпеки. Попри спокусу декого в Європі обміняти стабільний газ на "території російського впливу", відгородитися стіною і створити буферну сіру зону і вивести до нас всі "токсичні" проблеми безпеки.

Що нам робити?

Перш за все завершити свій цивілізаційний вибір, який і лежить в основі знаменитого консенсусу НАТО. Бо наш "нейтралітет" не є нейтралітетом Швейцарії, захищений ядерною парасолькою НАТО. Наш нейтралітет є само заспокійливою назвою "сірої зони", яка, як казав незабутній професор Прєображенский, сидить в нас в голові.

Нам треба зрозуміти, що найефективнішим механізмом безпеки є п'ята стаття Вашингтонського договору Північно-атлантичного альянсу. Або вироблення інших принципово нових механізмів гарантій, якщо хтось вважає, що п'ята стаття вже не діє.

В політичній еліті (окрім хіба комуністів) розуміння цього є вже давно - від часів Кучми. Бракує відповідальності, бо одна справа говорити про це в кулуарах в приватних розмовах, інша - відверто сказати і пояснити це виборцям.

Наступне, що треба усвідомити, що в найближчому майбутньому наш вступ в НАТО є неможливим - в силу відомих внутрішніх і зовнішніх причин.

Відповідь цим викликам лежить на поверхні - Україні потрібні ефективні гарантії безпеки на перехідний період. Тобто нам треба "оживити" Будапештський Меморандум, надати декларації про благі наміри зобов'язуючих формулювань та зрозумілих механізмів безпеки включно з дипломатичними, економічними та військовими компонентами.

Перший крок вже зроблено. В Україні є люди, що мислять понадпартійними категоріями державного інтересу. Вересневе звернення інтелектуалів та громадських діячів сформулювало існуючу загрозу українській безпеці та привернуло увагу до проблеми на найвищому рівні.

Подальший крок - організація міжнародної безпекової конференції, яка сформулює для урядів та суспільств прийнятні алгоритми розв'язання безпекових проблем на теперішньому етапі, тобто стане простором осмислення актуальних принципів безпеки.

Але нашою - українською - головною метою є створення інструменту для скликання міждержавної конференції, яка встановить зовнішні гарантії безпеки України та, можливо, в ширшому контексті і країн Центрально-Східної Європи.

Успішне вирішення проблеми безпеки Україні - держави, що має потужне сучасне ракетобудування і добровільно відмовилася від ядерної зброї - може бути справжнім, а не декларативним прецедентом для шляху в безпечний без'ядерний світ. І у цьому напрямку мусимо діяти.