Идея государства и украинская ментальность

В попередній статті я вже розповідав про те, як сприймають ідею української державності наші політики. Ніяк, тобто. Вони - безідейні люди, що вірять тільки в гроші і не вміють аналізувати навіть власні помилки. Для них українська держава - лише дійна корова.

І подібними до себе вони намагаються зробити, а багато в чому вже і зробили, і усіх нас. Цілком природно, що це викликає лише відразу. Дивишся на усю цю нашу недолугу українську політику і пригадуєш слова Макіавеллі.

Той стверджував, що народ в масі своїй завжди розумніший за своїх правителів.

Так у нас і є. Проте й з себе відповідальність знімати теж не хочеться. Бо є в ментальності нашого народу декілька важливих речей, які дуже добре можуть пояснити те, що з нами усіма відбувається.

По-перше, всі українці добрі і справедливі до тих пір, поки самі не стають начальниками. Хоча б найменшими. А тоді вже немає для нас нічого приємнішого, ніж почати гнобити своїх колишніх друзів і товаришів.

Про це знає кожен, кому по віку ще "пощастило" служити в радянській армії - не було нічого гіршого, ніж потрапити в підлеглі до свого ж земляка-українця.

Росіяни в цьому плані не такі - чого-чого, а щирості і відвертості душі в них таки не відбереш. Не кажучи, правда, про те, чим саме така щирість може іноді закінчитися на державному рівні - але це питання вже зовсім іншої розмови.

По-друге, не все так просто. Не було б такого зверхнього ставлення у наших начальників, якби ми самі не потурали б їм у цьому. Ба, навіть більше того - якби саме за це їх і не любили.

Вже скільки помилок і дурниць наробив Віктор Ющенко за часи свого президентства - а ще й досі знаю людей, готових за нього голову покласти. Тому що вірять - так і треба!

Тому що надіються, що за такої системи влади і їм самим теж рано чи пізно пощастить хоч кудись викараскатися. А тоді вже вони, як отой нещасний "дєд" - сержант радянської армії, за все своє приниження і помстяться.

От і терплять недолугих начальників, от і прагнуть самі до приниження, сподіваючись, що за нього їм колись сторицею "воздасться". Так і виникають ті комплекси, від яких ми усі, здається, вже який рік невиліковно страждаємо.

Подивіться, для прикладу, що твориться в Інтернеті. Ні один чех, поляк чи німець ніколи не скаже на свій народ "бидло". А наші можуть, наші повторюють - так ніби той, хто це повторює, сам чимось кращий за інших.

Та що там німець - зайдіть на російські форуми. Навіть наші "браття", з якими у нас спільне минуле, і то такого собі не дозволяють - так обзивати власний народ. А заодно - і себе, як його частину.

А українці - вони не такі, вони інакші. Їм можна! Одні - це ті політтехнологи, які запустили це слово в маси в 2004-му році. А інші - решта, яка радісно його підхопила і вже який рік носиться з ним по усіх усюдах, щосили себе ним обзиваючи. Ну чи не дурні?

І по-третє, що стосується вже не так поведінки, як суджень - того, що їй передує і чим вона й визначається. Марк Аврелій вважав категоричність суджень одним з найбільших недоліків людини. Не кажучи вже про політиків, хоча ті, в принципі, мали би бути взірцем для свого народу, а не навпаки - відображати найгірші його риси.

Кажу про нас з вами. В нас це стало нормою. Якщо не сказати більше - ознакою особливої доблесті. Здається чим більш категоричніше ти висловишся, чим більш вдало висмикнеш чи перекрутиш якусь фразу з чужих висловлювань - тим більш гідною людиною зможеш себе вважати. Але чи дійсно це так? А чи може таки навпаки?

***

Ну а щодо ідеї держави? Так тут фактично і так все зрозуміло. Голосували в 1991-му на референдумі за:

- здатність впливати на своє життя (створення демократичних механізмів впливу народу на владу);

- створення можливостей для власного вільного розвитку (захисту прав громадянина, і, в першу чергу, - забезпечення його права на вільний економічний розвиток, права самому заробляти на своє життя, не чекаючи милостей від держави);

- побудову незалежної держави, здатну забезпечити виконання усіх цих вимог. Держави, яка могла би зберегти все те, що вже було створене тоді, але яка могла й надати йому нового імпульсу розвитку.

Натомість отримали: маніпулятивну демократію, втрату навіть декларативного народовладдя, поглинання практично усіх ресурсів держави фінансово-промисловими корпораціями, обмеження розвитку простих громадян - без родича, кума чи свата нікуди ти не проб'єшся.

Ось це (перше) і мало би бути ідеєю держави, а не оте (друге), яке ми маємо зараз. Не закликаю проте до революційної боротьби - просто так усе відкинути навряд чи вдасться. Тим більше, що таке "відкидання" ми вже проходили у 1918-1922 роках - і ні до чого доброго воно так і не призвело.

Не закликаю знищувати усе без розбору, бо все-одно неможливо жити без минулого - і відкидаючи одне з нього, ми завжди натомість отримаємо інше.

Так сталося і з радянською владою - зневаживши і відкинувши своє християнське минуле, знищивши царську владу, ліквідувавши інтелігенцію, вона натомість отримала минуле єгипетське, китайське, язичеське і ще чорт зна яке (можливо, навіть й в прямому значенні цього слова).

Так і з'явилися в історії нашої попередньої держави язичеські ідоли, що ще й досі стоять по всій країні (однотипні пам'ятники Леніну), п'ятиконечні зірки (символ поклоніння людині, а чи таки Люциперу?), монументальні будови й пам'ятники, що мали перевершити велич єгипетських пірамід, червоні полотнища і тисячі й мільйони ув'язнених по всій країні, по суті - просто рабів.

Були навіть й своєрідні криваві людські жертвоприношення, як в давньому Вавилоні - масові страти і публічні судилища.

Так і у нашому випадку - відкидаючи одне своє минуле (комуністичне), або інше (вже майже 20-ти років незалежності) ми ризикуємо відродити все нові і нові комплекси підсвідомих уявлень, які можуть принести нам ще невідомо що.

Тому й кажу, що не треба нічого відкидати, не треба нікого принижувати і не треба принижуватися самому, не треба мислити категорично, а треба просто жити і мислити.

Треба вміти відділяти істинне від хибного, треба бути мудрим - іншого не дано. Знаю - це важко, бо надто довго ми жили не думаючи, надто довго були іграшкою незалежних від себе сил, надто сильно звикли до ролі тростинки, що коливається вітром.

Але вірю - можемо. Інші держави пройшли цей шлях - зможемо й ми... Не вчора ж народилися, мабуть, все-таки...

Ігор Лубківський, Тернопіль, для УП