Путем неторопливой переписки

  С уваженьем, дата, подпись
Отвечайте, а не то...
Если вы не отзоветесь,
Мы напишем в Спортлото.
Володимир Висоцький

От вже майже тиждень, як в моєму ПК поселилась якась вірусоподібна хрінуза, котра перекривши доступ до Word та Opera, не дає можливості дописати пару-трійку давно задуманих статей. 

А от до електронки через старий добрий Explorer доступ на диво зберігся. І, в очікуванні швидкої допомоги у вигляді хоч якого-небудь хвельшера-системника, я вирішив навести такий сякий лад у своїх поштових скриньках. В першу чергу, давши відповідь на деякі листи, що там накопичились останнім часом. 

Та занурившись в глибини епістолярного жанру, я зрозумів, що саме раніше мені заважало дати швидку відповідь на певну категорію листів. Це те роздратування, котре вони в мене викликали або ж своєю менторською повчальністю, або ж якимось безпорадним суспільним, в моїх власних означеннях, "потребл...ством". 

До речі, такі ж самі не дуже приємні почуття в мене викликають і подібного роду коментарі моїх статей на УП та інших інетівських ресурсах. Тільки коменти, на відміну від прямого листування, ще й коктейлізовані в значній мірі неадекватною та полюцерною творчістю читацьких мас. 

Невеличке зауваження. Я не відношу себе до таких собі авторів-снобів, котрі вважають не лише нижче своєї гідності перейматися листуванням чи вступати в коментну полеміку із читачами, але й взагалі заявляють, мовляв, "коментів не читаю".

По-перше, не вірю, що категорично не читають. Бо тоді, по-друге, виникає питання: "А для кого ви, власне, панове, пишете, якщо думка читачів вас не цікавить?". Мене, наприклад, думка читачів цікавить. І коли є вільний час та таке-сяке натхнення я й посперечатися в коментах можу. 

Але ж дурні-неадеквати чи "вчителі-наставники", різноманітні безпорадники, а особливо полюцери цьому творчому епістолярному процесу часто-густо дуже заважають. 

Тому маючи певний досвід спілкування із згаданою читацькою публікою, вирішив поділитися його часткою. Мо кому із колег згодиться, а декому із читачів стане зрозумілішим, чому подеколи автор або ж не відповідає на чиєсь, як йому здається, волання душі, або ж відповідає дещо різкувато. 

Втім, аби вже зовсім не уподібнюватися одному класичному герою, котрий використовуючи "увесь сарказм дарований йому від Бога" тільки й спромігся, що мовити: "Сам ти дурень!", я вирішив деякій категорії читачів скласти таку-сяку універсалізовану відповідь, аби потім у листуванні більш не розтікатися "мысью по древу", а використовувати лише посилання на цю статтю. От і вийшов такий собі симбіоз інструкції-відповіді. 

Легше всього ідентифікувати та ставити на належне їм місце неадекватів та інших персонажів дурбецильного штибу. 

Ну, коли тобі спочатку заявляють, що ти не маєш права йменуватися журналістом, бо не обзавівся відповідною ксивою чи не є штатним працівником якоїсь із редакцій, а потому починають повчати, як коми в текстах розставляти. 

Або ж, плутаючи Платона з Плутархом, чи Шміттера з якимось невідомим мені Шнітцером, Донелла з Далем, намагаються вчити азам політології чи демократії, а то й закидають звинувачення в "ліберастії" через те, що відшукали в тексті посилання на Карлейля, то авжеж в мене виникають певні підозри в адекватності чи в належному інтелектуальному рівні підготовки моїх опонентів. 

А коли, шляхом уточнень чи додаткових запитань діагноз - "неадекват" - підтверджується, то тут все просто. Бо, як кажуть, "краще із розумним втратити, ніж із дурнем знайти". В приватному листуванні мною такі дописувачі або ж відправляються до чорного списку, або ж помічаються як спам, а в коментарях відправляються в ігнор. 

Складніше із полюцерами. Для того аби цю гидоту вирахувати потрібен певний досвід, час та деякі технічні можливості. А ще в приватному листуванні вас ця публіка не потурбує, бо в неї дещо інше завдання: публічно "мочити" опонентів або ідею, яку ті сповідують, і, навпаки - "розкручувати" (формувати позитивний імідж) того, на кого працюють. 

А от в коментах достатньо витратити годину-другу на аналіз адрес, стилістики й типових прийомів цієї "творчості": словесні штампи, своєрідна лексика та "вуха", які періодично вилазять з таких "моментів", безпомилково вказують, хто цим переймається. 

Серед них навіть трапляються так звані інтелектуали. В коментній полеміці хто-небудь із них може навіть Хайєка чи Маркса, Тофлера чи Арендт зацитувати. 

Але коли із комента в комент під різними статями такий персонаж переймається виключно темою, наприклад, нездатності "нацюків-хахлів" засвоїти елементарні демократичні цінності, стверджуючи при цьому що сам він щирий патріот із Харкова, а ти пробивши його IP з'ясовуєш, що сигнал надходить десь із Лондона, то кого б із великих він не цитував, висновок один - ти маєш справу з pollution. 

Як свідчить мій особистий досвід простіше та ефективніше усього боротися із цією пошестю (як, до речі, і з найбільш запеклими неадекватами) радикальними карантинними методами. На тих ресурсах, де авторам чи блогерам адміністрація сайту дозволяє самостійно банити тих чи інших коментаторів (або на їх прохання це роблять модератори), віртуальне життя набагато комфортніше. 

Так, наприклад, на одному досить юному і принаймні відверто не заангажованому, надзвичайно цікавому і перспективному політично-соціальному ресурсі уся його перспективність заледве не полетіла коту під хвоста, коли через дебільне хамство та полюцерні атаки його почали полишати досить поважні і відомі користувачі. 

І тоді адміністрація сайту, після достатньо тривалого обговорення проблеми із користувачами, дозволила кожному блогеру мати свій власний список персон нон грата, котрим заборонені коментні розваги на суверенній авторській території першого. Сам же автор перед тим, як застосувати чорний список, мусить оприлюднити принципи, за котрими він той компут складає.

Мої системні критерії до формування "чорного списку" такі:

1.   Концептуальна брехня.

2.   Тричі проголошений кретинізм під ніком (десь3/4 користувачів сайту не є анонімами).

3.   Образа моїх близьких, рідних чи мене особисто, яка тягне як мінімум на ляпас фізичного контакту. Через неможливість цього зробити у вірті - бан, якщо ж, звичайно, опонент не принесе вибачень. Причому тут бан з першого разу. 

4.   Заперечення очевидних речей, котрі є наругою над пам'яттю мого народу взагалі, чи паплюженням пам'яті моїх рідних зокрема. Особливо це стосується теми Голодомору або ж другої світової війни.

5.  Явний полюцеризм

Причому пункти 1,3та 4 часто-густо співпадають із 5.

Звичайно ж при таких підходах можуть виникнути ризики, що в якості "нашої відсічі Чемберлену" який-небудь неадекват під власними матеріалами почне банити усіх наліво і направо, або щось полюцероподібне у власному блозі буде розважатися, як йому побажається.

Але, як показала практика, рейтинги відвідувань та оцінок матеріалів таких персонажів надзвичайно низькі і їх вплив на формування "погоди" сайту став дорівнювати нулю.

Ну, а що робити на ресурсах, де такого розгулу демократії не спостерігається.

Перше, що приходить на думку - це звичайно ж ігнор. Але, подібний підхід, як на мене, є безвідповідальним по відношенню до своєї ж інтелектуальної власності.

Скажіть мені будь ласка, що ви станете робити, якщо на ваших очах які-небудь вандали почнуть трощити ваше майно? І не разово, а періодично. Правильно, ви або ж звернетесь до міліції, або, якщо та не допоможе, спробуєте дати відсіч негідникам самотужки чи за допомогою друзів.

Теж саме і з полюцерами. Ігнор від них - не ті ліки. Бо головним завданням цієї публіки є не стільки паплюження автора, скільки максимально відволікти увагу читачів від головної теми чи ідеї авторського матеріалу. Тобто зіпсувати ваше інтелектуальне майно. І дати по рукам таким вандалам сам Бог велів.

Можна звичайно ж звернутися до модератора. Але часто-густо модератори, як і наші міліціянти, не дуже поспішають скривдженому на допомогу. Тому й діяти доводиться по-партизанськи. А на війні, як на війні, тим паче на партизанській...

Тут все годяще. Наприклад, диверсії. Якщо ви вирахували полюцерного ворога, то можна час від часу в коментах повідомляти публіку про його наявність, вказуючи відповідні ворожі ніки.

Одночасно, особливо якщо проти вас діє ціла бригада,пропонуючи тим, кому піднята вами в статті тема цікава, поспілкуватися через електронку чи в чаті. Одна порада - для цього створіть окрему електронну адресу.

Метода годяща, але не дуже дієва. Бо, по-перше, пасивна. По-друге, бажаючих вести розлогі приватні високоінтелехтуальні розмови із автором, не так вже й багато. Більшість віддає перевагу реактивному публічному обговоренню проблеми.

Можна затіяти свою особисту війнушку, але це потребує досить багато часу, певного вміння вести бойові партизанські інтелектуальні війни, швидкої реакції, снайперської влучності, володіння гострим, часто-густо на межі фолу, гострим слівцем ну і відповідного настрою, а то й навіть натхнення. Ну, а ще треба бути бійцем.

Якщо ви таким ресурсом володієте, і його вам, замість написання свого чергового геніального шедевру, не шкода витратити для боротьби із ворогом - то спробуйте. Результату не гарантую, але розважитесь.

Але найефективніше діє несподівана масована партизанська атака. Якщо ви маєте декількох друзів чи знайомих, котрі більш-менш вправно володіють індивідуальними методами віртуальних партизанських боїв, то, як показує практика, ви спроможетесь дати гідну відсіч полюцерам.

Правда, в запалі як індивідуального так і колективного бою не забувайте, а задля чого, власне, ви це все затіяли. Тобто бій ведіть не стільки на знищення ворога, скільки задля повернення уваги публіки до головної ідеї вашої статті.

Окрім того, повне знищення такого ворога не можливе та й не доцільне. Бо правильно проведений партизанський бій такого роду лише підвищить коментний рейтинг вашої ж статті

Хтось скаже, робити автору нічого, як перейматися подібними дурницями. Краще б витрачав час на написання чергових опусів. Можливо воно й так, аби не одне але...

Багато-яких авторських текстів якраз і є наслідком отаких віртуальних партизанських боїв. Принаймні, ця так точно.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП