Делясь впечатлениями от революционных тезисов

Ознайомившись із революційними тезами, я щиро втішився: по-перше, прудкості та розумності нашого молодняка, а по-друге, я зрадів тому, що Толкачов звільнив мене від марудної та невеселої справи написання давно обіцяного реферату програми революційних дій, тобто тих же самих тез.

Звичайно їх можна було би ще й причесати, аби не так лякати революційною риторикою європейський загал, та й тут, надавши тезам респектабельної зачіски, розстарався Сергій Грабовський.

Так що мені залишились більш приємні клопоти: зробити до тез певні незначні критичні зауваження, додати дещицю власного бачення, та й плавно перевести тему у більш практичну площину.

Але спочатку я хотів би заявити про припинення будь-яких дискусій із забамбуленими еволюціонерами та псевдопросвітниками, як абсолютно безперспективних , в силу їхньої патологічної, неадекватності. Все що я хотів сказати на їхню адресу, я сказав минулого разу.

А думка будь-яких неадекватних персонажів мені не цікава. Бо чи можна назвати повносправними людців, котрі теоретизуючи про ницість нинішньої влади та про її усунення через просвітництво мас шляхом раптового (треба розуміти еволюційного) зникнення, тут таки ж вимагають від тієї ж "злочинної влади" "власть употребить" по відношенню до своїх опонентів.

Що стосується повносправної та не догматичної публіки будь-яких поглядів, я завжди готовий прислухатися до їх думок.

Хто бажає крові?

Часто-густо від критиків необхідності революційних змін можна почути закиди: від обережних застережень ризику трансформації організованих протестних заходів у неконтрольований соціальний вибух (як варіант провокація такого люмпенського вибуху нинішнім політбомондом) і до прямих звинувачень автора та інших послідовників нагальних системних перетворень у закликах до "кривавої сокири" чи в таємній змові та підготовці якогось антидержавного заколоту з метою впровадження все тих же таки змін у "нееволюційний силовий спосіб" (читай: піночетизація).

Змушений у відповідь на подібні закиди останній раз повторитися щодо моєї позиції з цього приводу.

По-перше, я не є апологетом ні маловірогідної "олігархічної революції", ні ще менш вірогідної "олігархічної контрреволюції", ні такого ж далекого від реального втілення заколоту військовиків, або ж абсолютно неймовірної узурпації влади однією із нині діючих політичних сил чи президентом.

Я лише у фантасмагоричній чи аналітичній формі розглядав можливість таких сценаріїв розв’язання внутрішньої української кризи.

По-друге, в жодній моїй статті чи висловлюванні ви не знайдете закликів до збройного повстання, кровопролиття або якоїсь іншої масової сокири. (Окрема мова, щодо моїх думок з приводу захисту від будь-чиїх незаконних посягань на життя, здоров"я, безпеку, майно та житло кожного громадянина та його близьких або ж оточуючих).

Я лише намагався подеколи передати настрої щодо пануючої політверстви значної частини нашого народонаселення, або ж якісь власні емоції з цього приводу. Але попри емоції я був і є прибічником ненасильницького, але жорсткого тиску на всю сутню панівну верству задля її тотального відправлення у політичне небуття.

Методи ж такого тиску можуть бути найрізноманітнішими: від майданних мітингів протесту та масового блокування органів влади і до маршів протесту із одночасним загальнополітичним страйком та застосування інших форм прямої демократії.

І все це мусить відбуватися в межах діючої Конституції України, яка, як відомо, є Основним законом прямої дії. І якщо ми, застосувавши статті 3, 5, 8, 27, 36 Конституції не доб’ємося бажаного результату, то змушені будемо вдатися до статей 39 та 44.

А в крайньому випадку, коли панівна верства своїми бездумними діями поставить під загрозу суверенітет, територіальну цілісність та національну безпеку України, змушені будемо застосувати статті 17 та 65 Конституції, та статтю 9 закону про основи нацбезпеки України, де згідно статті 65 Конституції такі дії з усунення цієї верстви є вже не правом, а святим обов’язком кожного громадянина України.

По-третє, що стосується ризиків неконтрольованого чи спровокованого люмпен-соціального вибуху. Як свідчить остання соціологія, а також провал регіонального фарсового протестного дійства від Бріоні та Луї Вітона та абсолютне фіаско провокаційних спроб під машкарою якогось незрозумілого страйку влаштувати погроми зусиллями "Усіх геть!" та Ко, ризики ці поки що незначні.

Та й власне в Україні сьогодні немає тих політичних сил, котрі попри волю їх господарів змогли би кинути в люмпенські маси єдине об’єднуюче цей загал і вбивче для тих же господарів гасло "Експропріації експропріаторів".

І коли я чую з боку опонентів, на мою чи моїх однодумців адресу, звинувачення, мовляв, ви зі своєю пропагандою нагальних революційних змін граєтесь із сірниками на сіннику, мені так і хочеться гаркнути: "Роззуйте очі та подивіться навкруги. Хто саме гарцює зі смолоскипами по пороховому арсеналу у агонічних намаганнях чи то через дострокові президентські, чи то дострокові парламентські вибори, усунувши конкурентів, наостанку покерувати тим, що вже давно ними не керується. Чи не наш політбомонд, бува?".

А наше ж нагальне завдання відібрати в них оті смолоскипи та й витурити їх геть з арсеналу на ім’я Україна. Здійснивши, згідно Толкачовських тез, те, чому в тих тезах так і не було дано означення: Антисовкову Громадянську Революцію.

Минулого разу я вже зазначав, що для її здійснення необхідно створення потужної суспільно-політичної організації, пошуки лідера та проведення тотальної політичної люстрації.

Так от, про люстрацію мова буде окрема, створення СПО знаходиться в активній фазі формування і про це най ведуть мову її ініціатори, а про лідера в мене мається одне зауваження в контексті вже згадуваних революційних тез.

"Громадські об’єднання", що ставлять собі за мету таке складне завдання, як ініціацію впровадження системних змін через усунення від влади постсовкової панівної верстви, не можуть бути безлідерними за означенням.

Як показує практика, колективне управління будь-якими громадсько-політичними організаціями – це в українських реаліях стартовий гаплик таких утворень. Тим паче, як свідчить соціологія, український загал більш схиляється до необхідності мати в країні національного лідера.

Тому наостанку ми сьогодні поговоримо про

Велике вітчизняне цабе

То якого ж ми хочемо лідера? От що з цього приводу свідчить концентрована народна думка:

"Звичайно, він мусить бути великий і могутній, щоби коли йшов, то здригалася земля та спрацьовувала автомобільна сигналізація.

Він мусить бути привабливим, щоби від нього не можна було відвести очей. І щоби виникало бажання вішати його портрети геть в усіх помешканнях, навіть у ту ... Ні, там не треба.

Він має бути суворим, бо треба ж, щоби у світі побоювалися хоча б когось із українців. Навіть багаторазові чемпіони у боксі брати Клички виглядають аж надто мирно.

Доходить до смішного – Віталій не в змозі нажахати якогось шмендрика, що працює на побігеньках у київського мера. Цей комікс крутили по телебаченню, і уся Вкраїна заходилася від гомеричного сміху.

Що тоді казати про лютих ворогів , які зазіхають на нашу лагідну державу? Хто захищатиме наші чорноземи, газову трубу  і вигідне географічне розташування? Хто буде лякати супостатів ?

Лідер нації має бути розумний. Але не обов’язково генієм . Йому ж не прийдеться "в чєрєпє сотнєй губерній ворочать", бо в нас стільки губерній нема.

З іншого боку, він не має бути дебільною горою м’язів, бо "сон розуму народжує страхіть".

Нехай буде або простий академік, щонайбільше – декількох академій наук, або молодий, освічений, розумний і совком не пришиблений. (В цьому питанні концентрована народна думка розділилась рівно навпіл – В.С.). Тоді лідерові до снаги розібратися зі складними державними проблемами, які не вирішуються 18 років поспіль.

Нема такої галузі у промисловості чи у сільському господарстві, яка не потребувала би кардинальних швидких перетворень.

Нема такої сфери у державному управлінні, бухгалтерському, податковому, статистичному обліку, медицині, освіті тощо, яка б не волала про негайні радикальні зміни.

Поспитайте у перехожих – хто повинен усім цим займатися? І почуєте очікувану відповідь – лідер нації.

А якщо лідер не може впоратися з проблемами власноручно, то хай призначає відповідальних осіб, і через короткий термін питає в них – чи вдалося їм виконати його мудрі настанови.

За невиконання – негайна кара, що супроводжується безперервним пошуком нових кадрів, здатних не лише чуйно ставиться до власної кишені, але й робити державні справи. Причому, робити якісно.

Лідер мусить увесь час міняти помічників, проводити ротації. Не давати їм засиджуватися та жиріти. Хай постійно руйнує канали їхнього особистого збагачення. Хай саджає найбільш злодійкуватих ...

А ще лідер нації мусить бути гіпнотизером. Та й взагалі він має володіти силою-силенною чеснот. Навіть його вади повинні грати на руку йому, а, відповідно, й усім нам.

Інша річ –  де ви серед діючої політичної еліти таке "хароше" бачили? Дивишся та слухаєш нинішніх "лідерів нації" і чомусь не приходять на згадку Ганнібал, Атіла, Жанна д’Арк, Черчілль, Рузвельт, де Голь та навіть жоден з Бушів. Натомість, згадуються або ж Хлєстаков, або ж троянський кінь".

Відразу ж хочу дати відповідь критикам, котрі прочитавши вищевикладений курсив, тут таки уп’ються в автора із приблизно такими саркастичними закидами: і ти з отаким народом, що прагне бачити в очільникам нації чи то освіченого гетьмана-батька, чи то мудрого генсека, або ж жорсткого, але справедливого диктатора хочеш розпочинати системні зміни та вести його до громадянського суспільства?

Відповідаю.

По-перше, це лише недиференційована за соціальними прошарками нашого суспільства компіляція низки соціологічних досліджень бачення лідера нації всім українським загалом – від домогосподарок і слюсарів-водопровідників і до офісних менеджерів чи підприємців.

І аби таке дослідження було проведене в середовищі середнього та протосереднього класу, то я впевнений, що ця рушійна сила майбутніх системних змін усього лише, вибираючи поміж парламентською та президентською формами управління, віддала би перевагу останній, принаймні на перехідний період від українського совка до демократії.

І тому одночасно із скликанням згідно тез Конституційних Зборів, необхідно провести референдум, аби з’ясувати під яку форму правління президентську чи парламентську ті збори будуть нову Конституцію готувати.

І, можливо, саме на той же референдум другим питанням винести пропозицію про тотальне і безстрокове усунення від подальшого керівництва державою усього сутнього політбомонду з усіма їхніми партіями та партійками. Тобто методами прямої демократії започаткувати системну мирну Антисовкову Революцію.

А її лідер, і, можливо, лідер нації чи, якщо бажаєте, майбутній президент і мусить з’явитися саме в середовищі отих самих ГО, які нині формуються. Нам лише залишається підтримати ці сили, уважніше придивлятися до їх лідерів та обрати серед них найдостойнішого.

Як повчають мене опоненти – демократія називається...

 

Валерій Семиволос, Харків, для УП

За формулювання концентрованої народної думки автор щиро вдячний Михайлові Павленкові