Хлеб или свобода?

У передмові до книги Володимира Яворівського "Що ж ми за народ такий?..." є дуже справедливі і доречні слова: "Якщо домагаєшся лише шматка хліба- не матимеш його, бо залишишся рабом. Якщо ж борешся за хліб і свободу- здобудеш лише хліб. Якщо ж борешся тільки за свободу- матимеш і хліб, і свободу, бо свобода дає людині найголовніше- вона створює умови для того, у щоб у людей було все, якщо вони, звичайно, мають розум і снагу до життя та роботи".

Тому не відразу й повірилося, коли прочитав нещодавно інші думки того ж таки письменника і депутата: "Можливо, президенту Ющенку не треба було так жорстко оцінювати події, які були в Грузії, підтримуючи грузинську сторону. Адже Україна залежить від Росії".

Ніхто, звісно, не вимагає від політиків незаперечної підтримки позиції президента стосовно російсько-грузинської війни - багатьох, мабуть, здивував сам факт наявності у Віктора Андрійовича чіткої і рішучої позиції та здатність її відстоювання. Проте й погодитися із тим, що заради низької ціни на газ, маємо втрачати власну гідність, теж, навряд чи, можна.

Та й висловлював президент, як на мене, підтримку не лише Михайлу Саакашвілі, а й усьому грузинському народу. Бо, хто б що не казав, а маємо приклад окупації Росією частини суверенної держави.

Запитання, безумовно, є і до пана Саакашвілі, який замість встановлення контролю над країною, фактично втратив частину її території. Але ці питання перед своїм президентом мають ставитись вже грузинським народом.

Мене, як українця, більше цікавить позиція вітчизняних політиків, які публічно демонструють свою рабську психологію.

Боляче читати, що ми залежимо від Росії і тому не маємо права на жорсткі оцінки її дій.

Виходить, що і фактичну окупацію ми теж маємо називати "прінуждєнієм до міра". А ще мовчки, опустивши голову, погоджуватися з відвертими антиукраїнськими випадами сусідньої держави.

Невже заради низької ціни на газ ми готові бути німими й безправними рабами?

У всі часи поважали й надалі поважатимуть лише сильних. Тому не плачі політиків про залежність від Росії чи кого б то не було ми маємо слухати. Політики мають озвучити і реалізувати хоча б один (перший за всю свою новітню історію) чіткий план ліквідації чи зведення до мінімуму енергетичної залежності.

Але, на жаль, цього ми не чуємо і не бачимо. Державна політика в енергетичній сфері зводиться, в основному, до торгів за ціну на газ та залучення на газовий ринок наближених посередників.

Наша країна має не використаний потенціал електроенергетики. Адже сучасні технології дозволяють ефективно використовувати електроенергію, значно зменшуючи використання газу. Реформування житлово-комунального господарства, використання альтернативних джерел енергії, а не лише розмови про них, теж сприяли б зменшенню споживання газу і, відповідно, залежності, про яку всі говорять.

Але для цього потрібно вкладати кошти у господарство - в широкому розумінні - країни, а не класти їх на рахунки закордонних банків, стимулювати науку і виробництво, а не торгівлю та імпорт, впроваджувати сучасні технології та наукові методи керівництва, а не управляти економікою методами базарів і "розборок" початку 90-х років.

Адже не один кризовий чи антикризовий менеджер сучасності саме там формував свої економічні знання. А подальші кандидатські дисертації чи навіть професорські звання змогли змінити світогляд не всіх "економістів" і "банкірів".

Політика дії, а не балачок і проливання сліз, можуть зробити нашу країну сильною і по-справжньою незалежною.

Але для цього нам потрібні сильні (розумом і духом) і ґонорові (а не пихаті та самозакохані) політики, що борються за свободу, а не за хліб.

Політики, що залишаються УКРАЇНЦЯМИ, а не рабами! За будь-яких політичних і економічних умов.

Юрій Драч