"Первенство чести" и "первенство силы"
Події, що відбулися в Києві під час святкування 1020-ліття Хрещення Русі, важко адекватно зрозуміти без врахування загального історичного контексту взаємин між "Новим" (Константинополь) та "Третім" (Москва) Римами.
Протягом останніх ста років між ними, з перемінним успіхом, триває боротьба за першість у Православному світі і "українське питання" завжди було в ній важливим елементом.
Обидва Патріархи на торжествах згадали лише про ключову подію в цих відносинах – перепідпорядкування у 1686 році Київської митрополії Московським патріархам.
Варфоломій І та Алєксій ІІ діаметрально протилежно оцінили факт зміни юрисдикції Київської митрополії у XVII столітті. Перший назвав це "анексією", другий заявив, що з боку тодішнього Константинопольського патріарха Діонісія було зроблено "мудрий крок".
Зрозуміло, кожен з них вважає, що "історична правда" є на його боці. Адже в сучасному протистоянні ефективно може бути використана тільки однозначна, "чорно-біла" візія минулого. Але чи дійсно історія може дати тверде підгрунття для тих чи інших дій та заяв двох Патріархів?
З одного боку, не викликає сумніву, що дійсно мав місце факт виплати 1686 року Патріархові Діонісію IV московськими послами двохсот червінців та тридцяти соболів в обмін на підписання ним "відпускних" грамот для Київської митрополії.
Формально уже одного цього достатньо, щоб вважати ці грамоти недійсними. Проте 1924 року польський уряд також заплатив дванадцять тисяч фунтів стерлінгів за підписання Патріархом Григорієм VII Томосу про автокефалію Православної Церкви у Польщі – документу, в якому Константинополь офіційно підтверджував неканонічність переходу Київської митрополії до Московських Патріархів.
На перший погляд, речники РПЦ мають рацію, коли заявляють, що у 1685-1686 роках проблему було закрито, а якщо хтось і ставить під сумнів легітимність здійснених тоді кроків, то вже давно сплили передбачені канонами "строки давності" (30 років) для їхнього оскарження.
Проте в дійсності Москва ніколи не дотримувалася вимог, якими була обумовлена зміна підпорядкування Київських митрополитів (наприклад, збереження за ними прав обласних митрополитів) і, в принципі, сама на початку ХХ століття визнала це.
У 1910 році архієпископ Волинський Антоній (Храповицький) домігся від Константинопольського Патріарха Іоакима ІІІ повноважень екзарха Вселенського Патріарха для православних в Галичині, обґрунтувавши своє прохання згадкою про те, що у 1686 році було передбачено збереження за Київськими митрополитами згаданих прав (екзархів Константинополя), однак, де-факто, Київські митрополити не виконували цих функцій, оскільки їхню юрисдикцію ще у XVIII столітті обмежили однією Київською єпархією, а не територією старовинної Київської митрополії.
Отже, і привід, і причини "схрещувати списи" щодо подій 320-річної давнини у Патріархів дійсно є. Але загальна "хроніка бойових дій" між Москвою та Фанаром не вичерпується цією історією, тоді як "апетити" сторін сягали і сягають куди далі, аніж утвердження юрисдикції над Києвом.
Основним "козирем" Константинополя є "першість честі" (формальне лідерство) серед православних престолів (Москва є лише п’ятою у згаданій "ієрархії честі").
Перевагою Москви була і залишається "першість сили", а саме підтримка з боку Російської держави.
До початку ХХ століття Константинополь був вкрай слабким і не міг реально конвертувати свою канонічну "першість за честю" в ту чи іншу форму адміністративної зверхності, однак не випадав з поля зору РПЦ як потенційний конкурент у цій сфері.
Свідченням цьому є плани підпорядкування Константинопольських патріархів Росії, які розроблялися у Святішому Синоді підчас І Світової війни.
Згідно з ними, після гаданої окупації російською армією Константинополя, система управління Вселенського патріархату мала бути кардинально змінена, Патріархи мали б обов’язково приймати російське громадянство, а реальне керівництво здійснював би призначуваний з Петрограда єпископ.
У такий спосіб найбільш потужна Православна Церква отримувала би першість у Православному світі і де-факто, і де-юре.
Дані плани пояснюють, чому російський уряд не скористався цілком легітимною можливістю проведення православної місіонерської роботи в окупованій Галичині 1914-1915 років, віддавши місію під керівництво екзарха Храповицького, чи "згадавши" про давні права Київського митрополичого престолу, а створив сумної пам’яті управління під керівництвом архієпископа Євлогія (Георгієвського).
Навряд-чи про подібні "прожекти" було відомо Фанару, однак, у свою чергу, на початку 1920-х років він також поспішив скористатися слабкістю Російської Церкви, з одного боку, фактично визнавши обновленців (про що не втомлюються нагадувати сучасні російські історики Церкви), а з іншого – вирішуючи на свій розсуд спірні юрисдикційні питання на теренах, на яких до того домінувала РПЦ.
Одним із цих питань і стало підпорядкування Київської митрополії, яке несподівано виявилося тим ключем, за допомогою якого можна було задовольнити вимоги урядів держав, утворених на уламках Російської імперії.
Природно, що ці країни (в тому числі – ІІ Річ Посполита) намагалися врегулювати статус православних єпархій на своїй території, вивівши їх з-під московської юрисдикції. У цьому напрямку намагався діяти й уряд Української Народної Республіки.
І хоча на успіх місії посла УНР в Туреччині Олександра Лотоцького, який фактично репрезентував державу без сталої території, годі було й сподіватись, проте його переговори з чільниками Константинопольського патріархату в 1919-1920-тих роках засвідчили: "другий Рим" цілком налаштований на діалог з українською владою, навіть якщо на це негативно реагуватиме РПЦ.
Було б наївним вважати, що Константинополь діяв у той час виключно з міркувань відновлення історичної справедливості (у вузькому сенсі слова), чи просто намагався "підживитися" різного роду дарунками від зацікавлених урядів.
Наприклад, польські дипломати, котрі вели переговори з приводу надання автокефалії, були одностайні у своїх оцінках: Фанар йде на зустріч їхнім проханням не для отримання матеріальної вигоди (хоча й не відмовляється від цього), а задля утвердження першості Константинополя у Православному світі, перетворення Вселенських Патріархів на таких собі "Православних Пап".
Після Другої світової війни Москва й Константинополь знову помінялися ролями.
Реанімувавши 1943 року Московський патріархат, Йосип Сталін намагався перетворити Москву на своєрідний "Православний Ватикан". Задля реалізації цього проекту було організовано масштабні святкування 500-ліття автокефалії РПЦ (1948), на які було запрошено представників усіх Православних Церков.
Однак хоча б у силу того, що, як і після Першої світової, омріяні Босфор та Дарданелли залишилися поза досяжністю імперії, цей план не вдалося повністю реалізувати. Втім, починаючи з цього часу й аж до початку 1990-х, Константинополю довелося зайняти позицію оборони.
Москва уневажила більшість санкціонованих Вселенським Патріархатом протягом 1920-1930-тих років адміністративних змін. Зокрема, Польська Православна церква відмовилася від дарованої 1924 року автокефалії, натомість отримавши її 1948 року вже з рук Москви.
Окрім того, РПЦ дала автокефалію Православній Церкві Чехословаччини (1951) та Американській Православній Церкві (1970) (правомочність усіх цих дій Константинополь не визнає).
Після розпаду Радянського Союзу у Константинополя з’явилася можливість для реваншу. У січні 1991 року Патріарх Димитрій І у листі до Московського Патріарха Алексія ІІ в черговий раз підтвердив, що Константинополь визнає канонічну територію РПЦ лише в межах 1593 року, а через п’ять років реалізував на практиці це положення, відновивши свою юрисдикцію на території Естонії.
В українському питанні Фанар також здійснив принципово важливий крок – прийняв у 1995 році під свій омофор більшість українських православних в діаспорі. "Ударом" по Москві став не стільки сам факт підпорядкування закордонної УАПЦ Константинопольському патріархові, скільки те, що єпископат цієї церкви був прийнятий у "сущому сані".
Тобто, РПЦ, стиснувши зуби, довелося визнати постфактум чинність архієрейських хіротоній, здійснених в Україні ієрархами Православної церкви в Польщі в період Другої світової війни.
Понад півстоліття до того Москва не визнавала сан ієрархів, чиї хіротонії походили від єпископів УАПЦ формації 1942 року.
І в питанні про дві юрисдикції в Естонії, і щодо прийняття архієреїв колишньої УАПЦ в склад єпископату Константинопольської церкви, Москві довелося поступитися. Однак, на відміну від ситуації 1920-х-1930-х років, в 1990-х роках Москва виявилася не настільки слабкою і зуміла організувати досить потужний опір.
У "піковий" момент протистояння РПЦ навіть розірвала євхаристійне єднання з Константинополем. Хочеш-не хочеш, конкуруючі Патріархати змушені були досягнути хиткого перемир’я, важливими віхами якого стало принципове визнання двох юрисдикцій у Естонії та проведення спільних консультацій з українського питання.
Навряд чи Фанар і Свято-Данилів монастир серйозно ставились до ефективності вищезгаданих консультацій (що, у підсумку, закінчились тихо й безрезультатно). Йшлося лише про певну відстрочку.
Москва сподівалась, що проблема в якийсь спосіб "розсмокчеться", тоді як Константинополь очікував, що вона "визріє". Після подій 2004 року стало очевидним, що вірогідність того, що РПЦ вдасться відкласти вирішення питання про статус УПЦ до "довгої шухляди", стрімко зменшується.
Однак виявилось, що необхідно майже чотири роки для того, щоб візит Патріарх Варфоломія до України таки відбувся.
Таким чином, з київських торжеств можна починати відлік чергового етапу загострення протистояння між двома "Римами". Поза будь-яким сумнівом воно буде тривалим та важким.
Попри "шапкозакидательські" заяви радикалів про те, що невдовзі Константинополь відновить свою юрисдикцію над Україною, а потім оперативно надасть УПЦ автокефалію, Вселенський Патріарх, найвірогідніше, утримуватиметься від поспішних кроків.
Адже (і це було продемонстровано напередодні святкування 1020-ліття Хрещення Русі) і у Московської патріархії, і у російської державної влади залишається широкий спектр можливостей для впливу і на Київ, і на Константинополь (Стамбул).
Та як би не закінчилась ця "битва", Константинопольський патріарх так і залишиться "першим за честю". Натомість патріархи Московські серйозно ризикують своєю "першістю за силою" в православному світі...
Андрій Стародуб, для УП
