Публичность – лучшее лекарство от политических болезней

Хто стверджує, що політика – брудна справа, той помиляється: брудною вона стає лише під впливом політиків. У будь-якому разі, політика не може бути бруднішою, ніж політики, які використовують її у своїх цілях.

Це зауваження виявиться доволі доречним під час аналізу теперішньої політичної ситуації в Україні, в якій політична боротьба набула настільки викривлених ознак, що ще трохи – й деякі політичні персонажі переступлять точку повернення до здорового глузду і національних інтересів.

Безперечно, кожен політичний процес вимагає підпорядкування своїм пріоритетам значної частки того, що відбувається в суспільно-політичній сфері. Але в країнах розвиненої політичної культури і сильного громадянського суспільства варіанти розвитку політичних процесів мають дужі чіткі обмеження і заборони: наприклад, не можна шкодити національним інтересам, переступати межі міжособистісного етикету, діяти підступно, і т.п.

Якщо ж суспільство не засвоїло таких правил політичного процесу, то йому важко претендувати на звання розвиненої демократії. Прикро, але доводиться констатувати: сучасній Україні ще дуже далеко як до оптимального рівня політичної культури, так і до відповідального громадянського суспільства.

Втім, розвиток ситуації у бажаному напрямку можна й треба прискорювати – і перш за все за рахунок надання політичним процесам прозорих і максимально публічних ознак. Адже ще древньогрецькі мислителі зауважили, що публічність – найкращі ліки від будь-якої політичної хвороби.

А хвороб в українській політиці, на жаль, накопичилось чимало. Хіба це не хвороба – розпродати і скупити 78% державного майна за 17,9 млрд. гривень, а після продажу за майже 25 млрд. гривень "Криворіжсталі", частка якої в державних активах складала лише 0,7%, стверджувати про невигідність Україні цього приватизаційного кроку.

Хіба це не хвороба – напередодні виборів лаяти попередніх власників підприємства і стверджувати, що "злодії не лише не отримають ні копійки компенсації, а й віддадуть державі весь незаконно отриманий прибуток", а після виборів з легким серцем віддати тим же злодіям $800 млн.

Припускаю, що існують причини такої "забудькуватості", але народу від цього не легше. Народу також не легше від того, що держбюджетом на 2008 рік передбачено отримання близько 10 млрд. гривень від приватизації, а секретаріат президента робить все можливе й неможливе, аби зазначена стаття бюджету залишилася з нулем у графі надходжень.

У цій ситуації найбільше розчаровує і непокоїть нещирість опонентів Уряду: до яких тільки аргументів клерки з Банкової не вдавалися під час боротьби з урядовою програмою приватизації – громадську думку залякували падінням фондових ринків, наполягали на недоцільності продажу стратегічних підприємств і т.д. і т.п., але люди так і не почули жодного слова правди, яка полягала в блокуванні роботи уряду за будь-яку ціну, у брутальних спробах зірвати бюджетний процес, аби потім звинуватити прем’єр-міністра в усіх смертних гріхах.

Коли ж в умовах шаленого спротиву, інтриганства й саботажу уряду вдалося не лише виконати, а й перевиконати дохідну частину бюджету, то секретаріат президента і в цьому випадку не розгубився, відкривши сезон відвертих ультиматумів на адресу Кабінету Міністрів з однією метою – "правильно розподілити" більше 30 млрд. гривень додаткових надходжень до держбюджету. Такий підхід до справи можна було б визнати цілком прийнятним і навіть благородним, якби не декілька "але".

По-перше, за логікою речей і елементарними нормами людської порядності перед тим, як плодити ідеї щодо витрачання грошей треба було б ці гроші самому заробити або хоча б підказати уряду, за рахунок чого це можна зробити – наприклад, здійснивши дооцінку підприємств тих олігархів, які час від часу кидають мільйон-півтора на якийсь Батурин чи іншу забаганку президента, а натомість отримують мандат недоторканості вилучених на свою користь мільярдних активів держави.

По-друге, президенту і главі його секретаріату варто було б хоч деколи зазирати в Конституцію та в інші закони, які регламентують бюджетний процес. У цьому випадку вони дізналися б, що пріоритети скерування коштів за тими чи іншими напрямками є прерогативою уряду – і лише уряду!

Президент у бюджетному процесі має чимало повноважень, але серед них не значиться внесення власного проекту держбюджету або поправок до нього.

По-третє, не зовсім зрозуміла та патетика і психологічний надрив, з якими озвучуються президентські пріоритети: чому півроку тому на момент прийняття Закону про держбюджет 2008 року Банкову все влаштовувало, а тепер раптом з’ясовується, що українське військо і сільськогосподарська галузь мають "критичний рівень недофінансування"?

Що є критерієм такого "критичного недофінансування"? Це питання не випадкове і зовсім не з порожньої цікавості, адже якщо на нього не сформулювати вичерпну відповідь, то ніхто не дасть гарантій, що через місяць-другий з’являться інші сфери й галузі, які викликатимуть аналогічну істерію: рятуйте – критичне недофінансування!

По-четверте, бюджетні пріоритети Банкової провокують чимало запитань по суті. Наприклад, чи справді потреба в додаткових коштах для армії і флоту є більшою, ніж необхідність запуску інфраструктурних програм, утримання сиріт та безпритульних, оснащення життєво необхідними приладами лікарень та пологових будинків?

Вважаю, що секретаріату президента варто добряче потренуватися, відповідаючи на це запитання, бо в громадській думці може закрастися підозра, що бюджетні наполягання Банкової пов’язані виключно зі спробами привласнення бюджетних коштів або не дуже прихованою корупцією.

Варто визнати, що окремі пропозиції президента є цілком слушними в принципі, однак на сьогоднішній день вони мають істотні управлінські й законодавчі вади. Це робить вибір на їхню користь недоцільним і неприйнятним доти, доки недоліки не будуть усунені.

Взяти хоча б сферу ЖКГ: ніхто не заперечує, що вона потребує докорінної модернізації, яка неможлива за відсутності значних капіталовкладень. Однак фахівці добре знають, що за відсутності ефективної управлінської моделі та її законодавчої підтримки житлово-комунальний комплекс не наблизиться до сучасних світових нормативів ні на крок – незалежно від того, підуть туди мільйони, мільярди чи трильйони.

Поки немає надійної системи господарювання, будь-які видатки виявляються безглуздими, безвідповідальними і навіть злочинними, оскільки вони не лише не приносять державі ніякої користі, а ще й додатково розбещують галузевих "баронів", посилюють їхні бюджетні апетити.

Зрештою, це правило спрацьовує і на вужчому прикладному рівні: чому, наприклад, на утримання секретаріату президента в бюджеті передбачені втричі більші видатки, ніж на Кабінет Міністрів? І це при тому, що за чисельністю співробітників урядові підрозділи в декілька разів перевищують штат секретаріату президента.

А з президентом та його оточенням склалася взагалі абсурдна ситуація: їх утримання обходиться українському бюджету значно дорожче, ніж королівської сім’ї – бюджету Великобританії.

Втім, британська королева усвідомлює неоднозначність свого суспільного статусу, тому й виділила декілька днів на місяць для платних відвідин своїх покоїв екскурсантами. Вона могла б цього і не робити, бо оскільки їй не загрожує перспектива виборів, то цілком можна було б уникнути й спроб піару.

Але вся річ у тім, що в англійському випадку ми маємо справу не з піаром, а з відповідальним кроком людини, яка попри свій високий статус є плоттю від плоті свого народу.

У нас, на жаль, ситуація діаметрально протилежна: президент навіть не припускається думки, що не братиме участі в наступних виборах. Але при цьому він не вважає за доцільне ні зменшувати видатки на свій секретаріат, ні реалізовувати на практиці ідею платних екскурсій своїми апартаментами, бо все ще вірить в свою богообраність, а месію – на його тверде переконання – обирають не за ефективну діяльність на тій чи іншій посаді і навіть не за вдалий піар, а лише за те, що він – месія.

З уявленнями президента ще можна було б сяк-так погодитися за умови, якби той, хто претендує на звання месії, хоч трохи відповідав критеріальним ознакам цього унікального явища.

Але втім і біда, що Ющенко вже давно й безнадійно не лише не має нічого спільного з месією, а й "примудряється" розміняти щире золото людяності й моралі на мідяки примітивного інтриганства і цинічної політичної кон’юнктури.

На жаль, результат такого особистісного падіння фатальним чином позначається на всіх і вся, з ким і чим він має справу. Причому, зазначені симптоми настільки очевидні, що вже знайшли своє відображення в анекдотах, один з яких стверджує: якщо треба "завалити" якусь тему, доручіть її Ющенку.

Це було б доволі смішно, якби не було сумно так з приводу того, що президент має необережність звертатися до багатьох по-справжньому значущих проблем і перспектив, які після його "уваги" неухильно набувають безнадійних проблемних аспектів. НАТО, помісна церква, українська мова і культура – ось далеко не повний перелік тих резонансних тем, які після незграбних дій і негативного реноме Ющенка втратили шанси бути розв’язаними в найближчому майбутньому.

Легенди багатьох народів послуговуються одним і тим ж сюжетом: жив-був цар, пророк філософ чи месія, який перетворював на золото, все, до чого доторкався.

Натомість українці мають усі підстави для того, щоб оповідати бувальщину про правителя, який перетворював на черепки все, до чого доторкнеться.

Проблема полягає в тому, що його дотики ніким не регламентуються – іншими словами, не виключено, що він може доторкнутися й до України…

 

Віталій Чудновський, народний депутат України, радник прем’єр-міністра України