Десять претензій до влади та опозиції в Україні на тлі газової кризи

У травні 2005 року в статті "Все висить на волосині" було зроблено прогноз щодо двох наступних криз української влади — кризи авторитарності та кризи стратегічної неадекватності.

Криза авторитарності, як ви пам’ятаєте, відбувалася протягом вересня-жовтня 2005 року. Кризу стратегічної неадекватності ми переживаємо зараз.

Ця криза виявиться тим глибша, чим більше переможних заяв про успіх України щодо вирішення газової кризи ми прочитаємо. Оскільки розуміння стратегічної поразки поки що не видно ні в українській владі, ні в середовищі так званої нинішньої опозиції, тому ми викладемо свої міркування у вигляді десяти претензій до української еліти.

Претензія перша — українська влада, а здебільшого і опозиція, в принципі не розуміють стратегічної гри Росії, що відбувалася протягом газової кризи. Риторика різних посадових осіб та політичних опозиціонерів вказує на це недвозначно — "газова криза", "економічний тиск" і т.д.

Смішно читати, що 95 доларів за тисячу кубометрів газу і контракт з Газпромом — це успіх України.

Смішно не з ціни чи контракту, смішно з людей, що, приймаючи рішення на такому рівні, навіть не розуміють правил гри. Якщо ви думаєте, що Росія шляхом нинішньої газової кризи хотіла отримати 250 доларів за тисячу кубометрів газу, а вам вдалося домовитися про 95, то це безумовно успіх.

Якщо ви думаєте, що через 4 мільярди доларів, які Росія хотіла отримати від України додатково за газ, вона йшла на погіршення свого міжнародного реноме у сфері енергетичної світової безпеки, то ви зовсім нічого не розумієте в стратегії Росії. І коли ви не розумієте, в чому гра, виграти неможливо.

Мета Росії не гроші за газ, не економічний тиск, не підтримка української опозиції на виборах. Її мета — повернути Україну в сферу свого впливу, навіть якщо б довелося повернути тільки дві частини — Східну та Крим.

Операційні цілі — перехопити зовнішнє управління Україною, яке останнім часом значно перейшло до США; економічною нестабільністю в Україні та демонстрацією її залежності від Росії продемонструвати США та Європі, що Україна не може самостійно, принаймні раніше за Росію, ввійти в СОТ, ЄС, НАТО.

Як би не вирішилася "газова криза", Росія цих цілей досягла. Отже стратегічну гру з Україною вона виграла.

Нестратегічні оперативні дії України під час газової кризи дуже просто побачити, проаналізувавши пропозиції Росії щодо ціни на газ. У Росії були не тільки стратегічні цілі, про які ми досі не маємо уявлення, але і публічні компромісні цілі стратегічного характеру — тобто так звані компромісні альтернативи.

Мається на увазі, що Росія хотіла отримати частку в нашій газотранспортній системі в обмін на збереження відносно невисокої ціни на газ. А Україна? Чому у України не було своїх компромісних альтернатив?

Наприклад, можна було б запропонувати як компроміс — Україна готова платити і 300 доларів за тисячу кубометрів газу, але щоб Росія дала нам можливість через пакети акцій управляти тією частиною газопроводу, по якій ведеться транспортування газу з Туркменістану чи/і пакети акцій Північноєвропейського газопроводу, які б дозволили Україні впливати на стратегічну важливу для неї інфраструктуру.

Чи є взагалі у України стратегічні інтереси інфраструктурної експансії? Хто зобов’язаний їх пропонувати: РНБО, уряд, секретаріат президента?

Претензія друга — газова криза здебільшого розглядається як одна, окрема, як така, що якщо її урегулювати, то все буде з Росією, як раніше. Тобто жодного разу у відносинах з Росією не ставилося питання про перегляд принципів економічних відносин.

Більше того, в Україні нема центру прийняття рішень, який би розглядав всі відносини з Росією як систему — на відміну від Росії, де є з десяток такого роду інститутів, які зокрема працювали на президента Росії впродовж газової кризи. Росія і надалі, принаймні в наступні три-шість місяців, створюватиме для України ряд криз, що матимуть стратегічний характер.

Тобто кризи повторюватимуться, і так само прогнозовано діятиме українська еліта: влада стратегічно програватиме, а опозиція, говорячи інші дурниці, критикуватиме її.

Така ситуація, повторюючись, рано чи пізно, призведе до повної втрати українською владою навіть позірного управління країною, тобто зовнішнє управління Україною стане не опосередкованим українською владою та опозицією, яким воно є зараз, а прямим зовнішнім управлінням з боку США, Росії і в останню чергу — Європи.

І питання не в тому, що Україна залежна від Росії по багатьох напрямках. Питання у відсутності елементарної інвентаризації відносин з Росією. Завдання інвентаризації щодо флоту у Севастополі спромоглися поставити, бо це лежить на поверхні. А завдання щодо інвентаризації всієї системи відносин з Росією поставити не спромоглися, бо наступну кризу Росія ще не почала.

Претензія третя — відсутність розуміння української влади, на якому рівні мають прийматися стратегічні рішення, як наприклад, в сфері закупівлі газу. Це Росія може собі дозволити робити вигляд, що Газпром самостійний в прийнятті рішень державного рівня, бо там російська влада і Газпром — близнюки-брати.

А Україна повинна діяти інакше — стратегічні рішення приймаються тільки на державному рівні і ніякі українські корпорації — державні, дуже крупні чи навіть уповноважені підтримувати контрактні стосунки з іншими країнами — не мають права одноосібно заключати контракти стратегічного характеру.

Коли представники Росії заявляють, що не знають, з ким в Україні мати справу, то це означає, що центр прийняття стратегічних рішень в Україні відсутній по факту, незалежно від того, що з цього приводу думає українська влада.

Претензія четверта — закритий і непублічний характер відносин у газовій сфері. Якщо все виглядає так просто, як розповідають ЗМІ про досягнення домовленостей України з Росією 4 січня, то чому ж раніше ми не могли домовитися? Нема довіри до української влади. Вочевидь домовленість України з Росією складається з таємних угод.

Що це за угоди? Газова криза змушує громадськість України вимагати публікації всієї інформації про контракти та діяльність всіх без винятку українських корпорації приватних та державних у газовій сфері. Скільки газу хто купує і куди продає.

Те, що на вимогу Росії Україна змушена була погодитися вести справи з Росією не напряму, а через компанію "РосУкрЕнерго", наштовхує на підозри про капітуляцію української влади перед оновленими корупційними, тіньовими схемами торгівлі газом. Як буде змішуватися газ, який саме, в якій пропорції, якої ціни та якості газ буде поступати в Україну — все це тепер Україна не контролюватиме.

Претензія п’ята — нема єдиної системи моніторингу транспортування газу на всіх етапах. Коли представник Росії в ситуації газової кризи говорить, що Україна краде газ, а представник України каже, що Україна цього не робить, і вони обоє праві, то це означає, що єдиної системи моніторингу за транспортуванням газу нема.

І системи загального підрахунку балансу газу, як виявляється, не вистачає саме для України. Коли Росія може собі це дозволити, бо газу в неї багато, і бардак у системі обрахунків їй на користь, бо завжди створює можливість для звинувачення інших країн у крадіжці, то Україна собі такого дозволити не може.

І те, що у нас досі немає єдиної системи моніторингу, яка би кожній зі сторін дозволяла бачити, скільки газу звідки прийшло і куди пішло, — це ганьба українській владі, яка до такої ситуації довела.

Претензія шоста — відпущення на самоплин ситуації інформаційної війни в Росії та поширення русофобських настроїв в Україні. Україна програла інформаційну війну Росії під час газової кризи.

По-перше, ніхто з українських політиків не спромігся довести позицію України в інформаційному просторі Росії. По-друге, ми допустили ескалацію русофобських настроїв в Україні не тільки в ЗМІ, але і в громадянському суспільстві.

Дозволю собі процитувати текст SMS-ок, які очевидно отримував не тільки я: "Пам’ятай про газ, Тузлу, голодомор, терор НКВД, знищену Січ! Не купуй російського! Якщо ти українець – відправ SMS своїм друзям".

По-третє, інформаційної стратегії на час газової кризи українська влада не заявила і не дотримувалась її, тобто інформаційна війна між країнами йшла шляхом ескалації без жодного управляючого впливу української влади.

Претензія сьома — відсутня платформа єдності України. Росія в зовнішніх відносинах єдина, тобто заодно виступають як еліта, так і росіяни, а українці взагалі не мають єдності в питаннях відносин з Росією.

Мало того, представники української влади замість того, щоб формувати платформу єдності в країні, дозволяють собі публічні виступи, що навпаки ще далі розмежовують країну.

Газова криза показала, що відсутність платформи єдності в країні — загроза для цілісності України більша, ніж припинення поставок газу. Платформа єдності — це те, на випрацювання чого нинішня влада так і не спромоглася. Нічого кращого, ніж набридлий національний проект влада так і не запропонувала.

Претензія восьма — прийняття рішень стратегічного характеру в Україні, як в оточенні президента, так і в уряді відбувається: 1) стратегічно неадекватно — без залучення стратегічних консультантів; 2) авторитарно — через особистий вплив на особу прийняття рішення шляхом "доступу до тіла" крізь систему фільтрів довірених осіб; 3) "кулуарно" — без залучення широкого кола галузевих експертів на засадах відкритої експертизи.

Досі продовжується шалений опір уже нової, так званої помаранчевої, влади зміні системи прийняття рішень. Газова криза в тому, як вона виникала і розвивалася — наслідок зокрема і неадекватної системи прийняття рішень.

Претензія дев’ята — неспроможність і небажання української влади позитивно використати кризу в газовій сфері. Мова йде про те, що газова криза засвідчила кінець геополітики як такої. Принаймні ця криза продемонструвала, що геополітичні ресурси, перевага яких у Росії, співмірні з геоеконічними або інфраструктурними, перевага яких у України. Україна, маючи розвинуту інфраструктуру, може не рівних говорити з Росією.

Водночас питання про створення в Україні Інституту розвитку інфраструктури досі не поставлено. Завдання про перехід до інфраструктурного управління як нового типу управління в Уряді не стоїть.

Україна має займатися випереджаючим розвитком транспортної інфраструктури на своїй території і переконувати Росію у вигідності транспортування енергоносіїв через свою територію. Стратагема проста — якщо вже так сталося, що Україна залежна від Росії, то Росія теж має бути так само залежна від України, щоб нікому було не вигідно створювати кризи.

Претензія десята — відсутність системи стратегування в Україні.

Створення системи стратегування має дуже далеке відношення до наявності документу з надписом "Стратегія" — приблизно таке ж, як існування авіакосмічної галузі до іграшкового літачка в руках дитини.

Радує невимовно, що українська влада та опозиція навчилися вимовляти слово "стр-р-р-атегія". Причому більшість навіть думають, ніби розуміють, що таке стратегія, оскільки різниці між стратегією та системою стратегування просто не знають.

Створення системи стратегування має призвести до зміни системи влади в Україні та до суттєвої зміни уявлень представників української влади і, скоріше за все, до серйозних кадрових змін в самій владі.

Наявність системи стратегування це не питання політичної доцільності, це не питання "на часі чи не на часі", це не питання збереження уряду чи президента — це питання збереження територіальної цілісності країни та її виходу з ситуації зовнішнього управління країною.

Висновки.

1. Росія намагається грати стратегічно, навіть втрачаючи гроші та міжнародне реноме, щоб повернути Україну в сферу свого зовнішнього управління, заблокувавши процес її руху в ЕС, СОТ, НАТО. При цьому Україна грає тактично, сприймає свою стратегічну поразку на міжнародному рівні як виграш, наприклад, в торгівлі газом.

2. Інфраполітика стала домінуючим світовим трендом, змінивши геополітику як домінуючий спосіб політики. Разом з тим Україна не використовує домінування інфраполітики в світі ні для створення власного Інституту розвитку інфраструктури, ні для створення нового типу інфраструктурного управління всередині виконавчої влади та в менеджменті інфраструктурних корпорацій.

3. Щоб реалізувати свої переваги, уберегтися від несподіваних криз, розробити цілу низку програм розвитку, тим самим зберегти територіальну цілісність, а в перспективі вийти з ситуації зовнішнього управління, Україна має створити систему стратегування у владі.

4. Якщо нинішня влада цього не зрозуміє, то серія відставок українських урядів чи навіть імпічмент президента — це лише питання часу.