"Мы выпрашиваем помощь, как рыбу на рынке". Как предательство союзников привело к разгрому в войне
Переговори, припинення вогню, мирна угода, обмін військовополоненими. На початку 1970-х ці слова звучали в США так само часто, як сьогодні в Україні.
Про розв'язку 20-річної війни у В'єтнамі найкраще можуть розповісти два знімки.
Перший зроблений 27 січня 1973-го в Парижі. За великим круглим столом представники США, Північного і Південного В'єтнаму та В'єтконгу – проксі комуністичного Ханоя підписують угоду про припинення війни й відновлення миру.
По гарячих слідах The New York Times так описувала цю подію:
"Велика бальна зала колишнього готелю "Мажестік", де стоїть стіл, переповнена кришталевими і позолоченими люстрами, пишними гобеленами і вишуканою позолоченою ліпниною. Але сцена була такою ж похмурою, як і сіре дощове паризьке небо надворі.
Угода про припинення вогню у В'єтнамі була підписана тут у моторошній тиші, без жодного слова чи жесту, які могли би висловити полегшення світу від того, що роки війни офіційно закінчуються.
Державний секретар Вільям П. Роджерс 62 рази поставив своє ім'я на документах, які забезпечили врегулювання найдовшої і найбільш суперечливої зовнішньої війни в історії Америки".
Другий знімок зроблений за 822 дні після першого в столиці Південного В'єтнаму – Сайгоні. На ньому бачимо сходи на дах, де припаркувався американський гелікоптер. На сходах вишикувалися в'єтнамці, які намагаються врятуватися за кілька годин до того, як війська комуністичної Півночі увійдуть у Сайгон.
За 27 місяців після підписання Паризької угоди Південний В'єтнам зникне з політичної мапи світу. Сотні тисяч в'єтнамців, які не встигнуть втекти, опиняться в комуністичних таборах для перевиховання. Лише навесні 1975-го понад 120 тисяч людей покинуть країну, більшість із них оселяться у США.
Падіння Сайгону, а разом з ним і Південного В'єтнаму відбулося 50 років тому. Шукати будь-які прямі історичні паралелі із сьогоденням так само спокусливо, як і безглуздо. Але про деякі засадничі закономірності в налаштуваннях заокеанських союзників можна говорити.
Принаймні ці події сьогодні нагадують, що "вікна можливостей" часом стають "граблями можливостей", війни не завжди закінчуються за столом переговорів, а мирні угоди без гарантій безпеки не призводять до миру.
Танго в Парижі
"Для танго потрібні двоє", – любить говорити Трамп про шлях до мирних угод.
Фото, зроблене 23 січня 1973-го в Парижі, зафіксувало тих двох, хто роками виконував своє танго протягом переговорного марафону.
Один із них – радник президента США з національної безпеки Генрі Кіссінджер. Другий – головний переговорник від комуністичного Ханоя Ле Дик Тхо, який отримав від товаришів по партії прізвисько "Кувалда". Одягнений у "маоцзедунівський френч" він став головним візаві Кіссінджера під час секретної частини переговорів віч-на-віч.
Перші зустрічі американців із представниками Ханоя в Парижі почалися ще за президента Ліндона Джонсона. Але активізувався переговорний трек лише після того, як у листопаді 1968-го президентом Сполучених Штатів обрали Річарда Ніксона. Про "мир з перемогою" у В'єтнамській війні американці на той час вже не згадували. На заміну цьому гаслу прийшло інше – "мир з честю".
Як і у випадку з Трампом, напередодні виборів оточення Ніксона охоче поширювало чутки про те, що кандидат має секретний мирний план, який буде оприлюднений, щойно той стане президентом. Ніякого плану не було. Проте в команді Ніксона був професор Гарвардського університету Кіссінджер, адепт realpolitik з її головним принципом "мета виправдовує засоби".
Читайте також: "Вбомбити їх у кам'яний вік". Як путінська Росія потрапила в Україні в пастку В'єтнамської війни
У книзі "Дипломатія" Кіссінджер згадує про манеру ведення переговорів у Парижі його головним опонентом – Ле Дик Тхо:
"Щоранку він, як початок нової молитви, вимовляв одну й ту саму фразу: "Ви робите велике зусилля, і ми зробимо велике зусилля". Одного ранку він опустив прикметник, заявивши, що Америці треба зробити "велике зусилля", на яке В'єтнам відповість просто "зусиллям". Для того щоб порушити монотонність цієї промови, я звернув увагу Ле Дик Тхо на відсутність прикметника. "Радий, що ви це помітили, – сказав мій незворушний співрозмовник. – Адже вчора ми зробили велике зусилля, а ви зробили просто зусилля. Тож сьогодні ми зробимо навпаки: вам необхідно зробити велике зусилля, ми ж зробимо просто зусилля".
У такому медитативному ритмі переговори тривали майже весь перший строк президентства Ніксона.
Головною стратегією Ле Дик Тхо було дати зрозуміти Кіссінджеру, що час працює не на американців. У комуністів не було проблем ні з мобілізацією вояків, ні з їхньою мотивацією. А головне – військова допомога Радянського Союзу і Китаю йшла невпинним потоком, тоді як у США роздратування всією цією в'єтнамською історією дедалі посилювалося.
Drill, Henry, drill
Якою була стратегія Білого дому виходу з війни? Витягнути США з в'єтнамського болота, перекласти відповідальність за розвиток подій на "друзів із Сайгону", зберегти при цьому обличчя наддержави і збільшити шанси Ніксона на переобрання в листопаді 1972-го.
Про це через багато років стало відомо завдяки оприлюдненим 2004-го стенограмам магнітофонних записів, які за згодою Ніксона і Кіссінджера вели в Овальному кабінеті "для історії". З цих розмов випливає, що у Вашингтоні не мали ілюзій щодо життєздатності Сайгону після укладення мирного договору з Північним В'єтнамом. Йшлося лише про те, щоб США змогли вчасно дистанціюватися від епіцентру майбутнього вибуху.
Кілька цитат, які це доводять.
Кіссінджер – Ніксону, серпень 1972-го:
"Якщо за рік або два роки Північ поглине Південь, у нас будуть усі підстави сказати, що це результат некомпетентності сайгонського уряду. Якщо ж ми зараз укладемо угоду на умовах, унаслідок яких президент Тхієу за три – чотири місяці піде на дно, навіть китайці будуть пригнічені цинізмом і незграбністю зовнішньої політики США".
"Я дійшов висновку, пане президенте, хоч як неприємно мені про це говорити, що вся система в Південному В'єтнамі вибудувана навколо війни, яку ми ведемо, і ці хлопці просто не уявляють, як вони житимуть у мирі. Вони налякані не так комуністами. Їх лякає перспектива миру".
Читайте також: "Мій кошмар – це перемога будь-якої зі сторін". Як доктор Кіссінджер перемагав у війнах
Восени 1972-го життя Кіссінджера проходило здебільшого в літаках між Вашингтоном, Парижем і Сайгоном. Йому належало "примусити до миру" не лише Ханой, а й президента Південного В'єтнаму Тхієу, запевняючи того, що США гарантують безпеку країни і обіцяючи поставки американської зброї.
"Це немислимо, щоб президент Ніксон залишився осторонь, якщо Північний В'єтнам відновить агресію... Сполучені Штати ніколи не пожертвують надійним другом", – говорив Кіссінджер у жовтні 1972-го.
За кілька місяців Ніксона переоберуть на другий президентський термін. А 23 січня наступного року він урочисто оголосить з Овального кабінету:
"Тепер, коли ми досягли почесної угоди, давайте пишатися тим, що Америка не задовольнилася миром, який би зрадив наших союзників, який би залишив наших військовополонених або який би закінчив війну для нас, але продовжив би війну для 50 мільйонів людей Індокитаю".
27 січня 1973-го держсекретар США Вільям Роджерс поставив свій підпис під Паризькою мирною угодою. Її умови: припинення вогню в обмін на повне виведення американських військ, повернення військовополонених, виплата Сполученими Штатами компенсації Ханою за завдані збитки, вирішення політичного майбутнього Південного В'єтнаму на вільних виборах у країні.
У Ханої на честь підписання договору влаштували великий салют.
Восени того ж року Нобелівський комітет присудить премію миру Кіссінджеру і Ле Дик Тхо з формулюванням "на знак визнання заслуг у зв'язку з перемир'ям у В'єтнамі". На відміну від Кісінджера в'єтнамець відмовився її отримувати – він вважав, що крапка у війні ще попереду.
Сайгон був приречений. Першим цвяхом у кришку його труни стала мирна угода, в якій не було нічого про гарантії безпеки в разі, якщо Північний В'єтнам порушить умови договору.
Другим – відмова Конгресу США фінансувати підтримку Південного В'єтнаму після відходу американських військ. Якщо 1972-го Конгрес проголосував за допомогу в розмірі 2 мільярдів доларів, то на 1974-й цю суму скоротили вдвічі.
Останнім "чорним лебедем" для Сайгона став Вотергейський скандал і відставка Ніксона. Коли Тхієу нагадав його наступнику в Білому домі Джеральду Форду про обіцянки залишатися з Південним В'єтнамом "стільки, скільки буде потрібно", він почув у відповідь: "Шкода, але я не маю повноважень робити те, що робив президент Ніксон".
Непохитний тамаринд і незламний Мартін
"Настільки ж непохитне, як американські зобов'язання у В'єтнамі", – говорив посол США в Сайгоні Грем Мартін, коли дивився на сторічне тамариндове дерево, що росло на автостоянці посольства.
Він справді так вважав, навіть коли навесні 1975-го армія Північного В'єтнаму наближалася до Сайгону.
В цьому запереченні реальності були й особисті мотиви. Син Мартіна загинув 1965-го під час бойових дій у Південному В'єтнамі. Для батька було нестерпно усвідомлювати, що ця смерть була марною.
Травма після автомобільної аварії обмежила здатність Мартіна подорожувати країною і відчувати настрої суспільства. Мартін примудрився "не помітити" навіть епічного рівня корупцію сайгонської влади.
"Американці тільки знизували плечима, посилаючись на те, що у всіх азіатських країнах уряди поводяться подібним чином. Але не у всіх країнах уряди вели сутичку не на життя, а на смерть із комуністичними повстанцями", – писав у книзі "В'єтнам. Історія трагедії. 1945–1975" британський історик Макс Гейстінгс.
Нгуєн Као Кі, колишній прем'єр-міністр Південного В'єтнаму, згадував: "Усе, чого не торкнешся, коштувало грошей! Призначення на посаду ближче до дому або, навпаки, подалі від суперника в любовних справах. Ліцензія на імпорт товарів або на ведення бізнесу. Дозвіл на відкриття або закриття фабрики. Підряд на будівництво. Тепла місцинка для родича. Звільнення від призову або від служби в бойовій частині. М'який вирок для засудженого злочинця".
У березні 1975-го Мартін вирушив до Вашингтона, де намагався переконати конгресменів підтримати новий пакет допомоги Сайгону. І натрапив на кам'яну стіну. Більшість конгресменів і сенаторів розуміли, що їхні виборці втомилися від в'єтнамського божевілля.
Це не завадило послу 15 березня написати президенту Тхієу лист, де були такі слова: "Я можу дати вам найтвердіші запевнення, що президент, держсекретар і міністр оборони рішуче налаштовані забезпечити вас усіма необхідними ресурсами, щойно завершаться баталії в конгресі".
З маніакальною завзятістю Мартін до останнього вірив у можливість укласти угоду з Ханоєм і зберегти незалежний Південний В'єтнам.
Коли за кілька днів до падіння Сайгону Мартін нарешті дозрів до рішення про евакуацію американців і лояльних до США в'єтнамців, використовувати літаки вже ніхто не міг – армія Північного В'єтнаму розбомбила аеропорт, перекривши основні шляхи втечі. Лишився варіант евакуації гелікоптерами, які мали доставити біженців на військові кораблі США.
Вранці 29 квітня Мартіна попередили, що його улюблене тамариндове дерево доведеться знищити. Потрібно було розчистити весь простір на автостоянці посольства, щоб звільнити місце для посадки вертольотів.
Морпіхи зрубали дерево. Це стало останнім ударом для Мартіна, який тримався мрії про незалежний Південний В'єтнам набагато довше, ніж підказував здоровий глузд.
Мартіна евакуювали гелікоптером з даху посольства США вранці 30 квітня 1975 року за кілька годин до того, як Сайгон повністю був захоплений комуністами. Він не знав про те, що екіпаж мав наказ заарештувати його та доставити на борт силою, якби він вкотре відмовився від евакуації.
Агонія Сайгона
Навесні 1975-го в Сайгоні страждав на ескапізм не лише американський посол Мартін.
Історик Макс Гейстінгс зі слів очевидців так описує останні тижні вільного міста:
"Сайгон занурився в заперечення реальності, що відгонило божевіллям. Незважаючи на очевидність неминучої перемоги комуністів, багато мешканців столиці, як в'єтнамці, так і американці, відмовлялися визнавати, що незабаром їхньому звичному світу з усіма його плюсами й мінусами прийде кінець...
Американські радники закликали уряд Тхієу хоча б частково розкрити своїм людям реальний стан справ. Але південнов'єтнамські офіційні особи продовжували вдаватися до марнослів'я і брехні на тлі панічних чуток і того, що виглядало просто божевіллям".
21 квітня президент Тхієу пішов у відставку, перед тим у своїй прощальній промові звинувативши США у зраді:
"Наш великий союзник і лідер вільного світу, Сполучені Штати, не дотримав свого слова. Це негуманно. Це безвідповідально. США не виконали своєї обіцянки боротися за свободу у війні, в якій самі втратили 50 тисяч своїх синів.
У той час, як ми боремося проти СРСР і Китаю, ми змушені випрошувати допомогу, як рибу на ринку. Вас, американців, було 500 тисяч у В'єтнамі. Вас не перемогли, але ви тікали з поля бою...
Ніколи не міг подумати, що такий держсекретар, як Генрі Кіссінджер, підготує договір, який виявиться пасткою, що веде нас до смерті".
Приблизно о 10-ій ранку 29-го квітня на хвилях американського радіо в Сайгоні пролунала пісня Бінга Кросбі "Біле Різдво". Вона і фраза "Температура в Сайгоні – 105 градусів (40°С – УП) і продовжує зростати" нарешті стала сигналом для евакуації.
Тисячі людей прийшли до посольства США в надії втекти з країни останньої миті.
"Жінки за стінами голосили й плакали, – пише Терстон Кларк, історик і автор книги "Почесний вихід: як кілька відважних американців ризикнули всім, щоб врятувати наших в'єтнамських союзників наприкінці війни". – Деякі в істериці каталися по тротуару, вигукуючи імена американських військовослужбовців, бізнесменів і дипломатів, у яких вони служили клерками, водіями, кухарями, прибиральницями, охоронцями та перекладачами. Матері намагалися передати своїх немовлят морським піхотинцям".
Книга Кларка – про американців у Сайгоні, які робили все, щоб якомога більше в'єтнамців врятувалися в ті дні, коли Америка відмовилася від союзників, а лідери Південного В'єтнаму втекли з власної країни.
Одним із таких американців був пілот легкого гелікоптера Huey Орен Гарнадж на даху того самого будинку, де на сходах вишикувалися в'єтнамці-втікачі. Він зробив чотири або п'ять польотів до авіабази, звідки великі вертольоти переправляли біженців на військові кораблі американського флоту, що чекали в Південно-Китайському морі. Деякі батьки вручали йому своїх дітей із записками, прикріпленими до одягу – "Мій син хоче бути лікарем" і "Моя донька дуже музична".
За один день 29 квітня гелікоптери ВМС США зробили 682 вильоти і доправили на кораблі 1373 американців і 5595 громадян інших країн.
Коли останній гелікоптер злітав з даху посольства США в Сайгоні, понад 420 в'єтнамців у черзі на виліт дивилися в порожнє небо. Кілька годин тому американські морські піхотинці, що охороняли будинок, заспокоїли їх: "Ніхто не залишиться".
Вертольоти не повернулися.
***
В листопаді 1968 року тодішній міністр оборони США Кларк Кліффорд розкритикував президента Південного В'єтнаму за впертість на мирних переговорах у Парижі, які тоді лише починалися. Кіссінджер з роздратуванням прокоментував:
"Метою Кліффорда, ймовірно, є повалення Тхієу до інавгурації Ніксона. Якщо Тхієу спіткає та сама доля, що й Зьєма (попередній президент Південного В'єтнаму, вбитий під час військового перевороту, про який спецслужби США знали, але вирішили не втручатися – УП), то народи світу дізнаються, що бути ворогом Америки, може, небезпечно, але бути другом Америки фатально".
Залишимося разом стільки, скільки буде потрібно, запевняли вони. Усі війни закінчуються за столом переговорів, говорили вони. Крапку у війнах завжди ставлять політики і дипломати, наполягали вони.
Досвід Сайгону доводить протилежне: мирна угода без реальних гарантій безпеки, навіть якщо вона містить 62 підписи держсекретаря США, не ставить крапку у війні, а лише відтерміновує катастрофічний фінал.
А щодо "фатальної дружби", то старий удав Кіссінджер таки був непоганим прогнозистом: в'єтнамці, афганці і курди підтвердять.
Михайло Кригель, УП
