Позывной для Моисея. Максим "Мозес" Буткевич о 850 днях плена, жизни над бездной и чуде возвращения

Якби цю історію описував Ґабрієль Ґарсія Маркес, вона могла би починатися так:

"Колись, через багато років, лейтенант Максим Буткевич із позивним "Мозес", засуджений за злочини, яких не скоював, прокидаючись разом із трьома десятками в'язнів у бараці колонії суворого режиму на Луганщині, щоразу радів, якщо йому снилися жахи".

"Прокидаєшся нажаханий, і перша думка: "А, слава Богу, це був лише сон, а насправді я просто в колонії. Секція, барак, полон, війна, все нормально", – усміхається Буткевич чотири місяці по тому, як відбувся обмін полоненими і він вийшов на волю.

Правозахисник, філософ, анархіст, журналіст, антимілітарист, військовослужбовець. Це лише невелика частина ідентичностей Максима, яких вистачило би на загін непересічних особистостей. Причому не факт, що вони легко поладнали б одна з одною.

Прізвисько, яке він колись отримав від своїх друзів – "Макс Насправді-Все-Трохи-Складніше Буткевич", – за нелюбов до простих відповідей на складні питання і коротких шляхів до того, що видається істиною. 

На початку березня 2022-го Буткевич став добровольцем і взяв до рук зброю. За три з половиною місяці потрапив у полон. 

Російські пропагандисти, захлинаючись, розповідали про "цінний улов" у його особі. Антифашиста Буткевича, який свого часу чимало потерпав від українських праворадикалів, вони малювали "укрнацистом". Правозахисника, який із 2014-го допомагав біженцям із путінської Росії легалізуватися в Україні, – "русофобом". А свідомого антимілітариста – "бойовиком кривавого київського режиму".

13 років ув'язнення – такий був вирок окупаційного суду в березні 2023-го.

18 жовтня 2024-го разом із іншими 94 українцями в російському полоні він вийшов на волю.

Розповідаємо історію Максима "Мозеса" Буткевича, його численних виборів і шляху до свободи – набагато довшого, ніж 850 днів полону.

Колекція ідентичностей

Максим народився в Києві наприкінці 1970-х в епоху немічних фараонів. На той час вони мали ще вдосталь ресурсів, щоб зводити картонні піраміди і кидати дисидентів за ґрати, але замало сил, щоб у їхню велич хтось щиро вірив.

Чи можна бути щасливим у рабстві? 

Звісно. За умови, що ти дитина і від навколишньої брехні тебе захищає любов батьків. Максим і сьогодні складає враження людини, яка росла в атмосфері безумовної любові. Цей м'який погляд дитини, яку люблять, ні з чим не переплутаєш, навіть якщо дитині вже 47.

– Любов батьків – це те, що було закладено тоді і підтримує дотепер – незалежно до того, де я і що зі мною відбувається, – каже Максим.

У дитинстві він мріяв стати космонавтом. Аж допоки через проблеми із серцем не зрозумів, що з цією мрією доведеться розпрощатися.

На щастя для нього, виявилося, що котел громадського життя, який клекотів на вогнищі "перебудови", не менш цікавий, ніж космос. 

З 1990-го 13-річний Буткевич пірнув у цей котел з головою. Саме тоді до його рук потрапила газета, де викладалися ідеї новостворених політичних течій або сил – по одному абзацу на кожну. Найбільше зацікавили Макса погляди анархосиндикалістів. 

– Думаю: цікаві люди, треба їх знайти. Навколо буяли мітинги і я пішов шукати анархістів, знав, що у них червоно-чорні прапори. Нарешті таки знайшов людей з такими прапорами. Але вони виявилися трошки не анархістами. Це було або якесь крило РУХу, або Спілка незалежної української молоді, до якої я зрештою приєднався. Мене навіть запросили до них, попри мій вік. Вони взяли до уваги, що я брав участь в Революції на граніті 1990-го – намагався підняти на страйк свою школу і виступав на мітингу на площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності – УП).

Це було перше відчуття того, що можна змінити – країну, суспільство, свою долю. Але за це доведеться сплатити свою ціну. З цього почалося все, що супроводжувало мене всі роки в усіх видах.

На довгому шляху до себе сьогоднішнього Максим зробив чимало зупинок. Філософ і антрополог за освітою, правозахисник за станом душі, журналіст-міжнародник, співзасновник "Громадського радіо" та ініціативи "Без кордонів", який захищав біженців і переселенців.

Але, як він вважає, найголовніша з його ідентичностей прийшла від бабусі – лекторки радянського товариства "Знання" з атеїстичної пропаганди. Бог має специфічне почуття гумору – саме в неї він вперше побачив книгу, яка згодом стане головною в його житті – Біблію.

На прохання ранжувати свої численні "я" Максим неквапливо проводить екскурсію лабіринтами власних ідентичностей. 

– Віруючий, християнин – для мене найважливіше, причому це не інституційна штука, а внутрішній комплекс ідей.

Анархіст – розумію, що для багатьох людей з цими переконаннями я, напевно, не анархіст. Я не закликаю до насильницької революції, я вбудувався в державну машину Збройних сил. Але якщо анархізм – це про антиавторитарний світогляд, про небезпеку влади як панування над іншими, про те, що координація краща за субординацію і мережа краща за ієрархічну вертикаль, якщо все це про анархізм, то я – анархіст або принаймні антиавторитарій.

Правозахисник стоїть десь після антиавторитарія. Це про цінності прав людини. Я чудово розумію їх історичну обумовленість. Але в них є засаднича важливість для будь-якої людської істоти. Багато років це є головною справою мого життя.

Українець – важлива частина, але точно не важливіша за всі попередні. Вона не відокремлює мене від інших, а додає до різноманітності світу.

І, звісно, від 2022-го нова частина моєї ідентичності, яка вже нікуди не дінеться – це людина, яка взяла до рук зброю, яка здатна воювати, якщо треба. 

Народження Мойсея 

За однією з версій, старозавітний Мойсей отримав своє ім'я від доньки фараона, яка знайшла немовля в очереті на березі річки.

Буткевич став "Мойсеєм", тобто "Мозесом", перед першими бойовими виїздами – з легкої руки ротного після того, як 24 лютого 2022-го пішов до військкомату, а ще за тиждень надягнув однострій ЗСУ. 

Чому саме "Мозес"? Можливо, ротний так пожартував, пам'ятаючи, як Буткевич повів групу солдатів на медпункт і вони заблукали: пішов на 20 хвилин – повернувся за півтори години. 

Однак дар старозавітного Мойсея йти до мети довгим шляхом – не єдине, що ріднить Буткевича з ним.

– В жодному разі не рівняю і не порівнюю себе з Мойсеєм, але позірні збіги, схоже, трапляються там, де йдеться про засадничі речі.

Ми маємо уявлення про Мойсея як про вождя, пророка, який веде свій народ жорсткою рукою, не шкодуючи ні себе, ні інших. До якогось моменту я теж уявляв його саме таким. І тут раптом побачив щемкий стих в Книзі Числа Старого Заповіту: "А цей чоловік, Мойсей, був дуже лагідний – лагіднішій за всіх людей, які на землі".

Для мене це дуже органічна частина його особистості. Такого Мойсея ми не знаємо і не розуміємо – як людину, яка не лише вела й карала, а й оберігала і намагалася захистити своїх.

"Мозес" прижився. Було навіть таке, що в підрозділі побратим спитав Буткевича: "Мойсею, а який в тебе позивний?".

Навіщо він, пацифіст, вірянин і правозахисник взяв до рук зброю – улюблене питання західних медіа під час численних інтерв'ю з Буткевичем. Здебільшого він відповідає, що 24-го лютого 2022-го "калаш" був єдиним способом захистити права людини.

– Звісно, я захищав не державу, як її розуміють зазвичай. Тому що для мене держава – це творіння розуму і рук людських, яке стало не тим, чим має бути.

Я захищав конкретних людей, яких я люблю. Людей, яких я не знаю, але які поділяють мої цінності. Захищав тих, хто не збігаються зі мною в поглядах, але вважають, що це не привід ненавидіти один одного.

Я захищав наш вибір в ситуації, коли нас намагаються позбавити вибору. Власне, я захищав свободу обирати майбутнє.

У війську Мойсей прослужив три з половиною місяці – в складі 210-го Окремого спеціального батальйону "Берлінго". Спочатку на Київщині – на Ірпінському напрямку. А в середині червня їх перекинули на схід. Взвод Буткевича отримав наказ влаштувати пости в районі селища Мирна Долина на Луганщині та спостерігати звідти за пересуванням ворога.

А далі настало 21 червня 2022-го. День, коли два найжахливіші сни Максима, які до того повторювалися протягом життя, перетворилися на реальність.

– Перший – це сценарій загубленості. Я в багатокімнатному будинку або в лабіринті шукаю близьку мені людину і не можу знайти. Простір весь час трансформується, але я продовжую шукати.

Другий сон з категорії жахів, де в якийсь момент я стикаюся з істотою, яка намагається мене знищити. Іноді це може бути навіть під час спілкування з кимось із близьких, але в якийсь момент я розумію, що це не та людина. Що це взагалі не людина, це щось більше, потужніше за людину, безжальне, позбавлене будь-яких позитивних емоцій і просто несе заряд ненависті.

Полон

Замість пустелі – поле біля селища Мирна Долина.

В ролі богообраного народу – вісім бійців батальйону "Берлінго" на чолі з командиром – Мозесом, який під мінометним обстрілом, без зв'язку і води намагається вивести їх із оточення.

Замість палаючого куща – рація, яка раптово ожила і заговорила голосом одного з бійців сусіднього підрозділу: "Ви в оточенні, але якщо будете йти за моїми орієнтирами, то вийдете".

– Він нас вивів у поле, близько до посадки. Коли до лісосмуги лишалося кілька десятків метрів, побратим повідомив, що маємо зупинитися – адже ми під прицілом. Він сказав, що з попереднього дня в полоні у росіян. І якщо ми зараз не складемо зброю, нас знищать. Посеред поля ми були мішенню в тирі. Так ми потрапили в полон.

А з цим хлопцем ми потім опинилися в камері луганського СІЗО. Він був упевнений, що врятував нам життя. 

Можливо, так воно і було – можливо, ні. Не знаю, я не суддя йому, – згадує Мозес.

Прологом до нової реальності в перші дні полону для нього став урок історії від російського офіцера в балаклаві. Зі свого мобільного той читав українським військовополоненим цитати з путінських псевдоісторичних розвідок про Україну. І ті, на кого вказував, мали дослівно ці уривки повторити. Якщо хтось помилявся або запинався, Мозеса били дерев'яною палицею.

– Путінська версія історії України залишилася на мені у вигляді шраму на плечі на все життя. Що, я думаю, доволі красива метафора, хоча не дуже приємна процедура, – згадував Буткевич.

[UPCLUB]

Мозес про полон, страх і стратегію спротиву

– Як радянську дитину мене виховували на історіях про піонерів-героїв. Плюнув в обличчя фашисту, вигукнув "За Родину!" і героїчно помер.

Але як правозахисник я стикався з людьми, які пройшли через катування, і уявляв, наскільки людина – крихка істота. Тому я абсолютно не знав, чого від себе очікувати в полоні.

Я виявився і сильнішим, і крихкішим водночас. 

Страх був постійним фоном перші пів року полону. До того я не уявляв, що страх може мати таку владу над людиною, що він може паралізувати волю, бажання, все. 

Найбільше мене лякала можливість зробити неправильний вибір, який виявиться вибором на користь смерті. На користь того, що не можна пробачити. Не так страшно було померти, страшно було зробити щось, що я не зможу собі пробачити, або не зможу дати відповіді – собі, Богові. Бо для мене відповідальність – це про відповідь.

Десь через пів року полону я сформував стратегію поведінки. Коли мені на допитах казали, що я мушу щось негідне зробити, я відмовлявся. Коректно, ввічливо, без переходу на особистості, але казав, що не робитиму цього, тому що це неправда, тому що я з цим не згоден, тому що я офіцер ЗСУ зрештою. І одразу додавав, що не маю ілюзій, мене можуть змусити це зробити. Ну але тоді доведеться змушувати, сам я не буду цього робити.

Я розумів, що в цій ситуації наступним їхнім кроком міг бути "тапік" (польовий військовий телефон, який використовують для тортур електричним струмом, приєднуючи клеми до мочок вух, геніталій, пальців, стоп або язика жертви – УП). Але намагався не дозволити страху заволодіти собою, зробити щось таке, що потім собі не пробачу.

На диво, майже в більшості таких ситуацій вони так дивувалися моїй реакції, що до фізичного тиску не переходили.

Розумію, що багато в чому мені пощастило, бо інші наші хлопці пройшли через набагато гірші речі, ніж я. У мене було менше фізичного тиску, менше знущань, менше болю.

Битва за Франкла і особистий простір свободи

Колись через багато років лейтенант Максим Буткевич у бібліотеці колонії суворого режиму № 2 на окупованій Луганщині згадає київську бібліотеку, куди в дитинстві його приводила мати, де він лазив по стелажах з фоліантами, забивався в куток і читав дивні книжки.

– Я з тих, хто пам'ятає, як пахнуть книги. Тому коли в колонії потрапив до тамтешньої бібліотеки, відчув, що для мене це найменш загрозливе і небезпечне місце серед усіх, що були навколо, – згадує Мозес.

Саме навколо книги розгорнулася епічна битва Буткевича за особистий простір свободи в неволі. 

Максу прислали в колонію книгу Віктора Франкла "Психолог в концентраційному таборі", але пильні охоронці так збудилися від слів "концентраційний табір" у назві, що відмовилися віддавати її Буткевичу.

– Весь наступний місяць я діставав керівництво колонії тим, що маю отримати свою книгу. Весь барак слідкував за тим, як я видряпував собі Франкла. Зрештою виконувач обов'язків начальника колонії сказав, що він особисто прочитає цю книгу, знайде все що зможе про автора, і якщо там справді немає нічого забороненого, то мені її віддасть. Я сказав: "Будь ласка, обов'язково прочитайте. Думаю, вам це буде дуже цікаво". Сподіваюсь, що він її таки прочитав. 

Книги, листи та молитви, тексти яких він подумки сам складав, стали для Максима простором внутрішнього спротиву.

Навесні 2024 року, коли Буткевич нарешті отримав можливість писати з колонії листи, йому переказали "побажання" цензорів: "Скажіть йому, щоб писав менше, ми не встигаємо читати". 

– Я відповів: вибачте, але ви мене посадили і тепер вам доведеться читати мої листи: про конотацію давньогрецьких слів, про нейрофізіологію і механізми болю і страху, про особливості патристики в тому, що стосується соціальних питань, про те, що пішло не так з російською православною церквою.

Наприкінці серпня 2022 року його і ще одного військовополоненого росіяни вивезли на так звану фіксацію фальсифікованих злочинів – в Попасну і Сєвєродонецьк. Вони їхали в задньому відсіку "УАЗ Патріот", скуті наручниками один з одним і прикуті до держаків. 

В машині із зачиненими вікнами було спекотно, майже як в Іудейській пустелі влітку. Поки їхали, Максим згадав, що не встиг закінчити свою щоранкову молитву. Серед тих, до кого він подумки звертався, був Мойсей.

– Я просив, щоб наш народ вийшов з-під ярма фараонового до обіцяної вільної землі.

Щоб новітнього фараона, правителя землі російської і поплічників його притягнули до відповідальності за те, що вони роблять, щоб вони розвіялися, як порох на вітрі, зникли і згинули, як роса на сонці.

Звісно, наші охоронці про це не знали, але навіть якби знали, нічого не могли би зробити.

Вже після звільнення Максиму подарували футболку з цитатою Франкла: "Єдине, чого ви не можете в мене забрати, – це те, як я вирішую реагувати на те, що ви робите зі мною. Остання свобода людини – обирати свою поведінку за будь-яких обставин".

Фінал битви за книгу Франкла в колонії не відбувся: Максим готувався з понеділка завершувати цю історію, а напередодні його вивезли на обмін. 

– Але одна з книжок, яку я отримав на волі – на першому тижні реабілітації, був український переклад саме цієї книги Франкла. Тому вважаю, що я виграв цю битву хоча би таким чином.

За що і для чого

В часи випробувань, коли атеїст зазвичай питає себе "за що?", вірянин намагається зрозуміти "для чого?".

Чи наблизили Максима роки полону до відповіді на друге запитання? 

– В страшні часи у багатьох на передній план виходить питання теодицеї. Де був Бог? Чому він допустив це? Я чекав, чи у мене таке питання виникатиме. У мене цього не було взагалі. Мене не цікавила відповідальність Бога. Не треба перекладати на когось іншого, чи то на іншу людину чи то на Бога, відповідальність за власні вибори.

Мене цікавила моя відповідальність: що я можу зробити, що я зробив або зроблю так або не так.

Кожен наш теперішній вибір формує нас наступних. Для мене час у полоні був саме про формування себе наступного, про з'ясування, що для мене справді важливо, про вибудовування своїх пріоритетів.

Щоби це зрозуміти і відчути, мені треба було потрапити туди, куди я потрапив, і пройти через те, що я проходив. Я був вдячний за те, що мав можливість це осягнути. І лише просив сил, щоби мати змогу гідно цей шлях пройти, і щоби я контролював свій страх, а не він мене. Мабуть, це було головне.

Війна – це завжди час спрощення. Де сьогодні для Макса Насправді-Все-Трохи-Складніше Буткевича проходять червоні лінії, які в цьому спрощенні він не хотів би перетинати, попри всі обставини?

Мозес про віддзеркалення жорстокості, дегуманізацію та узагальнення

– Я не та людина, яка буде когось засуджувати або повчати, але особисто для себе вважаю три речі неприпустимими. 

Перше – це намагання довести до максимуму закон Таліона – "око за око, зуб за зуб". Вони кривдять, ґвалтують і убивають, значить, ми теж маємо це робити.

В розмовах біля бараку в колонії іноді хтось з наших хлопців казав: "А їхніх полонених, яких у нас утримують, може, хоча б частково пропускають через щось схоже на те, через що пройшли ми? От було би добре". 

Я зазвичай не встигав відкрити рота, як хтось з наших казав: "Ні, так не можна, ні. Наші ж напевно відкриті для інспекцій міжнародних організацій, навіть через це вони змушені утримувати російських військовополонених в інших умовах".

Засуджені за свої злочини росіяни мають понести покарання, але покарання, а не катування. Якщо це порушується, я готовий зубами, кігтями захищати російських військовополонених.

Ми не маємо бути ними – для того, аби лишитися людьми, і для того, аби наша боротьба залишалася справедливою боротьбою. Інакше заради чого вона?

Друге – це тотальна дегуманізація. Війна завжди передбачає дегуманізацію, особливо якщо йдеться про людей зі зброєю в руках. Якщо у людини немає психологічних особливостей, які зараз найчастіше визначають як патології, для того, щоби вбити іншу людину, їй потрібен або афект, або надзвичайно серйозний мотив. В будь-якому разі перш за все цю іншу людину треба розлюднити. 

Але одна справа, коли розлюднюють ворога на полі бою, а інша, коли починається розлюднення усієї спільноти, яку ти ідентифікуєш з ворогом. І там вже неважливо, військові чи цивільні, чоловіки, жінки, діти. Коли відбувається колективне розлюднення, і коли це роблять ті, хто до поля бою не має жодного стосунку, для мене це неприпустимо.

І третє – це узагальнення. Я не вірю в колективну відповідальність лише за належність до спільноти за етнічним походженням або іншими частинами ідентичності, особливо тими, які людина не може обирати.

Якщо йдеться про всіх етнічних росіян, незалежно від того, де вони живуть, або всіх, хто послуговується російською мовою як основною чи єдиною – ні, я не вважаю, що на них поширюється колективна відповідальність. 

Але якщо йдеться про громадян Російської Федерації, тоді питання "що ти зробив / зробила, щоб цього не було?" справді стосується всіх і кожного. І навіть тих, хто нікого не вбив, не воював, не працював на оборонних заводах. Тому що вони є частиною спільноти, яка тримає на плаву економіку Росії, яка платить податки, яка взагалі підтримує ілюзію нормальності посеред жахливої катастрофи, розв'язаної їхнім керівництвом. Звісно, це означає певну відповідальність. Тому що ці гроші йдуть на виготовлення озброєння, тому що ця "нормальність" забезпечує можливість убивати інших людей. 

В колонії я прочитав кілька статей Ханни Арендт, і одна з них була присвячена саме питанню колективної відповідальності. Вона пише, що, мабуть, єдиний спосіб позбутися її, коли йдеться про громадян певної держави, це вийти із громадянства. Іншого шляху немає. Або ти виходиш із громадянства, або ти розділяєш цю відповідальність з іншими.

Обійми й тригери

"В якийсь момент у камері луганського СІЗО виникла метафора про те, що ми тут як комахи у бурштині. Десь зовні з'являються нові геологічні пласти, нашарування, а комахи застигли в той момент, коли їх упіймала, поглинула і знерухомила ця смола. Я застиг у червні 2022-го року", – описує Максим свій стан у полоні.

Після 850 днів ув'язнення він вийшов на волю. Чотири місяці по тому питаю, що в новому для нього світі найбільше тішить і дратує. 

Тішать дружні доторки і обійми, яких бракувало в полоні. 

– Будь-який доторк у в'язниці або в колонії – це загроза і завжди передмова до чогось гіршого: до побиття, насильства, санкцій.

З моменту звільнення мене багато обіймали. Спершу я віджартовувався, що у мене відчуття тактильної депривації, а потім зрозумів, що так воно і є. І я аж дотепер радий, коли мене обіймають.

Тригерять здебільшого дві речі.

Перша – все навколо теми мобілізації і взагалі зміни ставлення частини суспільства до війни і своєї участі в війні. 

– Мабуть, це єдине, в чому російська пропаганда змогла нас розхитати, бо зіграла на найсильнішому інстинкті людини – інстинкті самозбереження.

Другий тригер – особистий, і він спрацьовує, коли Максим відчуває, що йому хочуть нав'язати вибір або обмежити свободу його вибору. Навіть мимоволі – з найкращих міркувань, даючи непрохані поради: "знаєш, тобі краще зробити так", "краще вибрати це", "ти би в майбутньому зайнявся цим". 

– Моя перша реакція: не кажи, що мені краще. Нехай я помилюся і оберу гірше, але це буде мій вибір. Потреба робити власний вибір ніколи не була для мене такою відчутною як зараз. Це може мене стригерити, і потім доводиться вибачатися за свою реакцію. На щастя, поки що мене розуміють.

Полон сьогодні наздоганяє його уві снах, які він здебільшого не пам'ятає. "Якщо прокидаюся, і цей момент переповнює мене щастям, лише через це можу здогадуватися, що снився полон", – каже він.

Життя як диво

Що не залишає Максима дотепер, так це відчуття дива. 

– Те, що я вижив і повернувся – це диво. Складно жити в цьому відчутті, розуміючи, що обставини його "затирають", що з часом воно слабшає і губиться. Але воно може за себе постояти і нагадати. Найчастіше через інших людей.

Шкода, що ми не встигли познайомитися з Ігорем Козловським. Ходили поруч, але не перетиналися. Вже у колонії, влітку 2024-го, дізнався, що він пішов із цього світу. Було раптом дуже сумно – наче в мене забрали щось важливе.

Коли повернувся, несподівано кілька людей мені сказали щось на кшталт: "У нас забрано Козловського, але нам повернуто тебе. Місце знову заповнене. Тепер – твоя черга говорити про важливе".

З розмов про важливе. Нагадую Максиму його слова з інтерв'ю 2017-го.

"Мені особисто не потрібна будь-яка Україна. Незалежна за будь-яку ціну, незалежна просто, щоб була незалежна, а там подивимося. Мені потрібна Україна як країна вільних людей, як проєкт, як суспільство, і наш рух до ідеалу, де на цій землі всі зможуть жити без страху. Незалежно від того, ким вони є і які думки висловлюють".

Питаю, чи готовий він підписатися під цими своїми словами.

– Готовий, тому що авторитарна, шовіністична, ксенофобна Україна – це "друга Росія", як би вона при цьому не називалася. 

Вона може говорити іншої мовою, зовні плекатиме інші традиції, але цінності будуть ті самі. Для мене Україна – це про цінності. Ми інші за фундаментом. У нас не стіни інші і не різьблення на віконних рамах. У нас інший фундамент, не генетичний в жодному разі, а той, який склався в результаті історичних виборів. 

Якщо раптом ми змінимося і станемо такими, як Росія, для мене це означатиме, що ми програли, як би при цьому не називалися. Мені не потрібна Україна, яку ми можемо програти самі собі, залишивши лише назву, а не цінності.

Мойсей, або Нова Шахерезада

Останні кілька місяців Максим часто їздить за кордон: Нью-Йорк, Вашингтон, Брюссель, Страсбург, Мюнхен, Копенгаген. Розповідає про те, що пережив у полоні. Робить усе, щоб іноземці могли відчути чужу війну як свою.

З незмінною м'якою усмішкою Максим згадує слова його колежанки і приятельки: "Шахразада розповідала історії, щоби вижити. Ми робимо те саме".

Він випромінює спокій, навіть коли йдеться про речі, від яких інші впадають в істерику. Наприклад, про чергову порцію заяв Трампа. 

"Для чого?" – головне питання для Максима і сьогодні на волі – в світі, який дедалі більше нагадує антиутопію.

– Багато з тих, хто сподівалися на дихотомічний поділ світу, майже маніхейський, на сили світла і темряви, наших союзників і Росію з її союзниками, раптом виявили, що все складніше і набагато гірше. Що деякі з наших союзників не дуже відрізняються від наших ворогів за своїми пріоритетами і за манерою ведення політики. А інші занадто нерішучі і повільні, навіть розуміючи, що це може закінчитися трагічно.

Але саме ця вся ситуація повертає нас до себе. Може, хтось сподівається, що великі дядьки прийдуть і все вирішать. Не великі і не вирішать.

Повертаємося в розмові до сюжету, навколо якого так чи так все обертається в історії Максима "Мозеса" – виходу з полону і віднайдення себе. Питаю, де, за його відчуттями, ми сьогодні на цьому шляху.

– З одного боку, ми зараз переходимо море, і нас переслідують війська фараонові. Те, що відбувається, дуже страшно і ніхто не розуміє, чим це скінчиться, але ми все одно ідемо, тому що маємо вірити.

З іншого, хотів би думати, що ми уже майже підійшли до Обітованої Землі. Принаймні уже пройшли етап, кажучи сучасною мовою, "пред'яв" народа до Мойсея, коли на перший план виходять вимоги до інших – дайте нам, дайте.

Біблеїсти порахували: 40-річний шлях богообраного народа з єгипетського рабства на землю, що тече молоком і медом, навпростець зайняв би не більше ніж 10–11 днів.

Але, як виявилося, насправді все трохи складніше і довше.

Портрет Мойсея

Колись, багато років по тому, лейтенант Максим Буткевич із позивним "Мозес", щоразу виходячи зі свого бараку на другому поверсі в колонії суворого режиму, згадував одну й ту саму картину – "Птах над Біркенау" Матвія Вайсберга.

– Я бачив частину колонії наче трошки згори, – згадує Максим. – Звісно, це був не концтабір, а просто зона суворого режиму. Але було щось глибше, ніж зовнішня подібність. Щось, що робить схожими всі концентраційні табори, зони, колонії, в'язниці, де карають не за злочини, а за належність до спільноти, за думки, за цінності.

Коли Максим у жовтні 2024-го вийшов на волю, то написав Вайсбергу, що був би щасливий, якби той створив його портрет. Художник миттєво погодився – кому як не Вайсбергу, відомому своїми роботами за мотивами старозавітних сюжетів, писати Мозеса.

– Ми провели кілька годин в його майстерні. Розмовляли і про важливе, і про якісь легші речі, і з гумором. А коли він закінчив портрет, то запропонував подивитися. Я, чесно кажучи, з острахом підійшов. І у мене перехопило подих. 

Я би не сказав, що ця людина з портрету дивилася на мене. Вона вдивляється в безодню. Не в порожнечу, а саме в безодню. Вона змушена вдивлятися туди – не те, щоб її хтось змусив, але вона має це робити, щоб зберегти людське, щоб розуміти, на межі чого ми постійно ходимо, і щоб не впасти туди. Справді дуже людяний вийшов цей портрет.

Колись, багато років по тому, Буткевич зустрінеться зі своїм тезком-пророком і радітиме його дружнім обіймам. Не того рогатого Мойсея зі скульптури Мікеланджело, а "лагіднішого за всіх людей".

– Я завжди хотів мати твою здатність виокремлювати життєво важливе від другорядного, – скаже Максим "Мозес". – Не певен, що мені це вдавалося, але хотів.

Я завжди хотів обирати власний шлях. Але я людина, а людина помиляється. Тому мені важливо було відчувати, що куди б я не пішов, Бог зі мною. Говорячи словами Біблії, ходити Господніми шляхами. Це те, що супроводжувало тебе все життя.

Я дуже хотів мати твою здатність сперечатися з Богом. І мати твою мужність просити, щоб відповідальність за помилки моїх людей, лягала лише на мене.

Мойсей вислухає і, напевно, скаже: "Братику, насправді все трохи складніше… Тут мені порадили одне непогане місце неподалік. Швидко не буде, але точно буде цікаво. Ходімо, ну". 

Михайло Кригель, УП