Война – лотерея. Мы на своей шкуре чувствуем, как делать прогнозы – историк Сокирко о том, как победил и проиграл Мазепа

На землі Курщини, де ЗСУ продовжує тримати фронт, на стику 17–18-го століть прийшла цивілізація. Очільник козацької держави гетьман Іван Мазепа скуповував там угіддя, на яких розбудовував слобідки та села. 

Занедбану землю він перетворював на продовження свого Гетьманату, який тоді переживав момент свого розквіту. Колишні московитські землевласники дивувались новим млинам, церквам, зораним полям. Та селянам, які працювали в умовах, далеких від російського кріпацтва.

Декілька років по тому казка закінчиться: Мазепа помре на чужині, втративши все.

"У визвольних рухах Європи насправді рідко були такі потужні історичні персонажі, як наш Мазепа, як Ференц Ракоці в угорців або Костюшко у поляків. Вони теж програли. Але хіба від того поляки менше шанують Костюшка або угорці – Ракоці?" – каже історик Олексій Сокирко.

Сокирко – один із тих, хто разом із командою Ukraine WOW доклався до ефектної презентації світові постаті Мазепи за допомогою його шаблі після перемоги Усика над Ф'юрі.

В інтерв'ю УП Олексій Сокирко розповідає про те, як Мазепа будував власну державу та чому він – взірцевий учень Макіавеллі. Що завадило йому зберегти суб'єктність Гетьманщини та що допоможе зберегти суверенність сучасній Україні.

"Геополітичний успіх Гетьманату"

– Цієї весни виповниться 330 років від початку Азовсько-дніпровських походів, які зробили з Московії морську державу. Чи правильне твердження, що без козацького війська Мазепи Російська імперія не відбулася б?

– Ці походи для Гетьманату передусім дніпровські, і були вони в геополітичних інтересах Гетьманщини. Розмови про те, що хотів Кремль, я б ставив тут на друге місце. 

У першій половині 17-го століття османи заблокували гирло Дніпра оборонним вузлом навколо Кизикермена: загалом п'ять фортець закривали вихід у Чорне море. Торгівля була обмежена питанням стосунків із Османською імперією. 

Коли наприкінці 17-го століття Гетьманат увійшов у смугу стабілізації та економічного розквіту, його еліти були дуже зацікавлені в коридорі до Чорного моря. Політика послаблення мілітарної присутності османів у пониззі Дніпра стартувала ще за часів Самойловича. Відбувалися рейди на турецькі фортеці в північно-західному Причорномор'ї, на Очаків, наприклад. І на дніпровські бастіони.

– Це та сама широта поглядів, про яку, згадуючи Мазепу, писав Донцов в есеї "За землю і море"? По-справжньому величними є ті народи, що опанували море?

– Про це крім Донцова писали ще, наприклад, Оглоблін і Субтельний. 

Інтереси Батурина (гетьманської столиці – УП) і Москви щодо півдня синхронізувалися. Кремль довгий час бив у Крим. Після другого походу на півострів зрозуміли, що зламати його оборону нереально. Мазепі, судячи з усього, вдалося переконати Москву, що буде корисним принаймні послабити присутність османів у гирлі Дніпра. 

Навіть коли Кремль переорієнтовував свої удари на Азов, Мазепа, вочевидь, спонукав Петра I до тактики ударів на декількох фронтах. Думаю, він посилався на успішність Яна Собеського, який не тільки виграв у османів вирішальну битву під Віднем, але й методично бив по Криму, по придунайських васалах Османської імперії. І робив це в тому числі за допомогою правобережних козаків.

На відміну від Кизикермена та дніпровських фортець Азов для Мазепи не мав великої геополітичної ваги. Гетьманат навряд чи сам наважився б на таку велику військову операцію, а московити мали іноземних інженерів-фортифікаторів, сильнішу артилерію. 

Після підписання Вічного миру фортеці зруйнували, територія навколо них стала нейтральною. Це був геополітичний успіх Гетьманату. Як свідчать, скажімо, листування російських резидентів у Константинополі, зокрема Толстого, з початком 18-го століття товарообіг в османському напрямку значно пожвавився. 

Читайте також: Печерні будинки. Що ховають у каменоломнях нащадки справжніх творців Одеси

 "Це був крутий поворот Кремля"

– Те, що Кремлю плювати на інтереси України, Мазепа зрозумів під час Північної війни, коли Петро I наказав вдаватися до тактики випаленої землі. Чому Мазепа не вгадав логіку Москви раніше?

– По-перше, українські еліти прекрасно розуміли: у Москви своє бачення статусу Гетьманату, і нічого хорошого чекати не слід. Ілюзій не було. Серед козацької старшини були симпатики Москви, але вони не були утопістами. Вони пам'ятали, як у середині 17-го століття московити хотіли ввести пряме воєводське управління, збирати податки, фактично демонтувати політичний устрій Гетьманату. 

По-друге, станом принаймні на останню чверть 17-го століття Московське царство виглядало доволі слабким, нестабільним через серію дворцових переворотів, довгу династичну кризу. У Гетьманаті відчули, що Кремлю не до України. Цим моментом можна скористатися, розширюючи свої права. 

У 1689 році, на другий рік свого гетьманства, Мазепа фактично добився перегляду пакету угод із Москвою. Отримав картбланш для себе і старшини на управління Гетьманатом по суті як суверенною державою під протекторатом царя.

Як і Самойлович, Мазепа плювати хотів на обмеження у веденні зовнішньополітичних зносин. Він контактував з тим, з ким вважав за потрібне. Офіційних, помпезних посольств не було, але було листування. Де-факто велись таємні переговори, в тому числі з ворогами Московської держави.

Тобто українські еліти були впевнені, що вони на правильному шляху. Вони думали, що так буде плюс-мінус завжди.

– Що пішло не так?

– Хто знав, що вектор інтересів Московії розвернеться на 180 градусів? Ніхто не знав, навіть Петро I. Окрилений взяттям Азову, він поїхав у так зване "велике посольство", шукати в Європі союзників для нової антиосманської коаліції. Але побачив, що турецька сторінка в Європі перегорнута. 

Іспанія, Франція, Британія готуються до війни за іспанську спадщину, і тут ловити нема чого. Проте у німецьких держав, у Речі Посполитої був ворог, про якого Петро I знав, але не звертав особливої уваги – це Швеція. І тут він ув'язався в коаліційну Північну війну разом із центральноєвропейськими країнами, щоби не дати Швеції стати балтійською імперією.

Насправді це був доволі крутий поворот, експромт Кремля. Петро сам не знав, у що це виллється. Війна – це лотерея. Ми зараз на своїй шкурі дуже добре відчуваємо, як робити прогнози під час війни.

– Північна війна була непотрібна Мазепі?

– Потрібна насправді. Але давайте почнемо з того, що після культурного шоку від Європи у Петра I з'явилася віра, що морський локомотив виведе Московію на новий цивілізаційний рівень. Ви добре процитували Донцова. Петро I розумів важливість моря для держави, якщо вона претендує на щось більше, ніж локальне лідерство.

Проте все пішло за непередбачуваним сценарієм. Шведи за перший рік розгромили трьох головних коаліціянтів: моментально вивели з війни Данію, сильно наваляли Речі Посполитій, дуже легко розгромили московську армію під Нарвою. Московія захиталась. Петру потрібні були реформи, щоби продовжувати війну. Для максимальної мобілізації ресурсів і побудови нового війська він перезавантажував все: адміністративну, податкову, фінансову системи. 

Ось тут і починається те, що зачіпає Гетьманат. Передбачити такий розвиток подій на початку 18-го століття ніхто не міг. Спочатку до Північної війни Мазепа та старшина поставилися без ентузіазму. 

Коли 1704 року ситуація для Північної Ліги вкотре суттєво погіршилася, коли шведи окупували значну частину Речі Посполитої, коли взяли Львів, сунули на Волинь, Петро I дав наказ Мазепі перейти на правий берег Дніпра, щоб зупинити просування ворога на схід. Тут і запахло геополітичними інтересами Гетьманщини – з'явилась можливість об'єднати два береги.

[UPCLUB]

– Те, про що мріяв Мазепа як колишній службовець гетьмана Дорошенка?

– Про це мріяв майже кожний козацький гетьман, відтоді як Гетьманат розпався на Правобережну та Лівобережну частину після Чорної Ради 1663 року. В голові практично кожного була ідея про відновлення соборності. Під своєю владою, звісно. Певною мірою успішними в цьому були Дорошенко, Самойлович і Мазепа. 

У Мазепи з'явився власний інтерес у Північній війні. Але була проблема: Річ Посполита, яка є союзником Москви, не віддасть свої території. Кремль теж не підтримає Мазепу, щоб не втратити польського союзника. Мазепа знайшов третю силу, яка виступить гарантом Гетьманату. Звичайно, це були шведи. Вони на той момент мали фактично найсильнішу, найдосвідченішу армію в контенинтальній Європі. Ніхто всерйоз не вірив, що московити зможуть утриматися.

Але війна є війна. Переможцем стає той, хто сильніший і хитріший. Мазепі забракло не дипломатичного хисту, а військових інструментів.

Читайте також: Якщо рішення приймають за нас, ми повертаємося туди, де були до 1991 року – Сергій Плохій

"Зразковий учень Макіавеллі"

– Відомо, що Мазепа захоплювався трактатом Макіавеллі "Державець". Якщо сприймати його як учня Макіавеллі, він відмінник чи хорошист?

– "Хитрим Махіавеллієм" Мазепу назвав у своєму літописі Самійло Величко. Але те, що гетьман захоплювався Макіавеллі, ще є питанням для досліджень. 

Якщо йдеться про науковий аналіз, ми нічого не знаємо про обіг текстів Макіавеллі на території Гетьманщини, про ступінь знайомства з ними козацьких еліт. В істориків, які за фахом схожі на слідчих, в цьому питанні немає того, що називається hard evidence (вагомі, беззаперечні докази – УП). Але у нас багато soft evidence (м'які, непрямі докази – УП).

Безумовно, є всі підстави говорити, що Мазепа – макіавелліст. Ми бачимо співпадіння, резонування ідей і конкретні кроки. Вочевидь, Мазепа знав твори Макіавеллі. Питання тільки, які саме, та які більше читав. 

Якщо Величко – інтелектуал, не рядовий канцелярист – назвав Мазепу "нашим Макіавеллі", то ця метафора точно зчитувалася тодішнім читачем. Вона з'явилася не просто так, явно апелювала до контексту, до знання, хто такий Макіавеллі. Очевидно, його тексти в Гетьманщині циркулювали. 

Мазепа користувався дипломатичними хитрощами, інтригами, покладаючись на військову силу як на додатковий інструмент. Я впевнений,що Макіавеллі оцінив би його як свого зразкового учня. Мазепа достатньо вправно оминав політичні рифи в зовнішній та внутрішній політиці Гетьманщини, де природно існувала аристократична фронда. 

Але трактати і такі мислителі, як Макіавеллі, не дають універсальних рецептів. Політика та війна залишаються лотереєю, навіть якщо якісь теоретичні настанови виглядають привабливо, добре кореспондуються з реальністю.

– Якщо винести за дужки історії "мазепинське бароко", які основні досягнення Мазепи?

– Мазепа – політик масштабного мислення рівня Хмельницького, Виговського, Дорошенка. Всі вони не просто прагнули здобути і зберегти владу, а й намагалися зазирнути за горизонт.

Мазепа побудував автономію, яка виглядала як напівсуверенна держава. Такі держави, які історики ще називають "трибутивними", сплачують, умовно кажучи, данину або є васалами старшого правителя. Але цей статус не був якимось тавром, свідченням меншовартості, аутсайдерства з точки зору навіть міжнародної політики. 

В Європі того часу повністю суверенні держави можна порахувати на пальцях двох рук, хоча державних утворень було набагато більше. Тогочасні суверенні правителі – як правило, держави топліги: Французьке королівство, Англія, Швеція, Священна Римська імперія, Річ Посполита, Османська імперія, Московська держава. 

Повертаючись до вашого питання: якщо ставити Мазепу посеред гетьманів, він абсолютний чемпіон у тому, що можна вважати політичним візіонерством. За його часів формуються головні політичні міфи Гетьманату. 

Тогочасна еліта інтелектуалізована, дуже добре усвідомлює себе, свою державу, її територіальні межі. Її витоки, історичну тяглість, її амбіції. Все це оформляється в хроніках, літописах, гравюрах, конклюзіях.

Що таке Конституція Орлика, якою ми всі дуже пишаємося? Це перший політичний текст, який концентровано показує нам, як політичний клас тієї епохи уявляв себе, суспільство та своє місце в колі країн Європи. І Мазепа не просто людина, в часи якої все це відбувалося. Він прямо стимулював інтелектуальну активність, авторство таких видатних людей, як Варлаам Ясинський або той самий Орлик.

– Що для сучасної оцінки Мазепи важливіше – те, що він встиг зробити, чи поразка його державницького проєкту?

– Те, що він встиг зробити, безумовно. Він та його попередники змогли створити той міцний фундамент, який Москві потім ой як непросто було розколупати. Імперія мала з цим величезний клопіт. Йдеться не просто про Гетьманат як про політичне утворення, а як суспільство із соціальними спільнотами, носіями суб'єктності: церквою, політичною елітою, старшиною і козацтвом в цілому як провідною лицарською верствою, аналогом шляхти.

Мазепа не перший і не останній, хто програв. Подивіться, наприклад, на повстання Ференца Ракоці в Австрійській імперії, яке зазнало поразки. 1711 року Ракоці емігрував, помер на чужині. Але на початку 20 століття угорські патріоти перевезли його прах до Будапешту і урочисто поховали. Для угорців Ракоці – національний герой рівня "Бог". Він – символ незламності, непереможності. Йому поставили безліч монументів, навіть є салямі марки "Ракоці".

Важливо, що Мазепа, як і Ракоці, і Костюшко, мав, у принципі, все. Ці люди могли б миритися з поступовим обмеженням суверенітету батьківщини, але наважилися кинути виклик імперіям. І програли. Проте цей програш став вихідною точкою боротьби за суб'єктність, яку ми продовжуємо зараз. Завдяки Мазепі ми бачимо цю ниточку, естафетність, що пов'язує нас з історичними подіями, в яких ми знаходимо витоки самих себе.

Читайте також: Всім втекти з України не вдасться – історик Ігор Гирич про уроки революції 1917–1921, олігархів і метаморфози Скоропадського

"Наша задача – оформити енергію інституційно"

– В Україні десь 130 пам'ятників Богданові Хмельницькому і лише шість Мазепі. Чому склалася така гігантська диспропорція?

– По-перше, Богдан Хмельницький – це як батьки-засновники США. Він очолив повстання, яке переросло в політичну революцію. Вже тільки цим фактом він приречений бути в пантеоні лідерів, без яких історія України немислима.

По-друге, Богдан Хмельницький був потрібний ідеологіям всіх політичних режимів, які були в Україні за останні 200 років, в тому числі неукраїнським. Щоправда, інтерпретації були різними.

Починаючи з Другої світової, в СРСР Хмельницький увійшов у пантеон полководців, історичних діячів, якими можна було захоплюватися. Такими, як Невський, Грозний, Кутузов, Суворов. Для російської і радянської імперій він був людиною, яка нібито з дитинства прагнула "возз'єднання" з Росією. Він був канонічним, найбільш "правильним" з усіх гетьманів.

Мазепу масова культура і пропаганда використовувала в імперських обставинах як антитезу. Як зрадника, героя-злодія в пушкінський інтерпретації. Його меморіалізація була можлива тільки в середовищі діаспор, насамперед у Канаді та США.

В Україні справа зрушилась з мертвої точки, починаючи з 1991 року, і то не одразу. Якщо казати про спроби популяризації науково-історичних проєктів, що представляють Мазепу як політичного лідера, культурного героя, то цей процес почався десь із "нульових".

– Чи має антимазепинська пропаганда, закладена Петром I, вплив на українське суспільство сьогодні?

– Міфи про Мазепу не відмерли остаточно. Не тому що вони сильні, що вони підживлюються. Залишки цих міфів виживають у поколіннях, які навчалися в радянських школах. І то – на старих позиціях залишаються ті, хто не хоче Україну за великим рахунком. Вони хочуть "Путин, введи войска". Але природним чином такі люди відсіюються.

Ця гаряча стадія війни Росії проти України на власній шкурі укріплює розуміння, за що попередні борці за незалежність віддавали життя. Ставки ті самі: людські долі, наша суб'єктність, наше існування. Коли людина це усвідомлює, постать Мазепи стає не такою далекою, заміфологізованою, бронзовою.

– Мазепа прагнув сталого розвитку, економічного, політичного зміцнення держави. Чи можливо все це поза будь-якими "союзами" з Росією, яка завжди нищила нас? 

– Можливий. Але навіть якщо б ми були острівною державою, все одно знайшлися б сили, які прагнули б забрати наш життєвий простір. Проблема поганих сусідів – проблема не лише України.

Годі мріяти про те, щоби нас залишили сам на сам за тією не дуже цензурною формулою, яку вивів Подерв'янський свого часу. Ніхто просто так від нас не відчепиться.

Мріяти, що взагалі можлива якась виняткова самодостатність, мені як історику видається трошки наївним. Навіть якщо б ми володіли ядерною зброєю. Навіть потужні світові держави все одно узалежнені різними факторами: економічними, соціальними, ідеологічними. Вони приречені на те, щоб бути з кимось у взаємодії.

Якщо ми хочемо зберегтися, наші еліти та суспільство просто мусять відповідати на всі виклики. Я абсолютно згоден з колегою Ярославом Грицаком у тому, що попри втрати війна є і можливістю. Вона генерує багато внутрішніх сил, які були заблоковані, не включені в мирний період.

Своєю історією та днем теперішнім ми демонструємо, що можемо мобілізуватися, вирішувати складні проблеми. Українці здатні на дуже героїчні, сильні вчинки як суспільство, як об'єднання спільнот, яке чітко усвідомлює, що нас рухає вперед.

Але наша глобальна задача – всю цю енергію оформити інституційно. Для того сталого розвитку, про який ви згадали, потрібні сталі армія, освіта, конкурентна економічна модель, правова держава. З цим у нас історично не складалося, бо останні двісті років українці провели в чужих державах, до інституційного будівництва яких були залучені. Але це не були політичні проєкти українців. Українці ситуативно інвестували себе в будівництво імперій.

Коли ми навчимося конвертувати наші позитивні риси у власний інституційний розвиток, він набуде сталого характеру. І тоді все у нас буде добре.

Євген Руденко – УП