Главное не упустить сильных людей – Марина Мирзаева про достижения Болбочана, ошибки Петлюры и поражение УНР

Про полковника армії УНР Петра Болбочана його побратими-запорожці згадували в еміграції: енергійний та хоробрий джентльмен, професійний військовий, справжній, свідомий патріот.

Мілітарист, контрреволюціонер, людина, яка хотіла узурпувати владу. Денікінець і навіть "недоносок Керенського", який "здав Лівобережжя". Із такими ярликами особисті вороги Болбочана підвели його під розстріл 28 червня 1919 року на станції біля села Балин на Хмельниччині.

Сучасники Болбочана, які спілкувалися з полковником незадовго до його страти, розповідали: зрозумівши за ґратами, що катами стануть свої, а не більшовики, один із творців новітньої української армії впав у стан, дуже схожий на божевілля.

За чотири місяці до розстрілу Болбочан, очікуючи в Станиславові (нині Івано-Франківськ) рішення щодо його долі, у відкритому листі писав: "Я сподівався, що находжусь в правовій державі. Але ще багато прийдеться Україні пережити, щоб вийти на правовий шлях".

"Коли настане зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон", – додав він у тому ж листі, звертаючись до Головного отамана Симона Петлюри та до уряду, які вже рухались у цьому напрямку.

За словами Григорія Макаренка, рідного брата члена Директорії Андрія Макаренка, Болбочан жартував: "Ми так довоювалися, що маємо української землі тільки під вагонами уряду". В той час віп-потяг чимдалі прямував в еміграцію.

"Ми всі маємо випрацьовувати довіру, – робить один із головних висновків з цієї трагедії Марина Мірзаєва, історикиня та військовослужбовиця Третьої штурмової. – Довіру між солдатом і командиром. Між командирами та політиками. Між армією та суспільством. Не буде довіри, буде хаос та анархія. Не буде регулярного війська. Без довіри ми втратимо все". 

В інтерв'ю УП Марина Мірзаєва, чиї предки брали участь у Визвольних змаганнях, розповідає про досягнення Болбочана, помилки Петлюри, найбоєздатніші підрозділи УНР та про професійне військо як основу української держави.

"До останнього Центральна Рада сподівалася, що з кацапами можна домовитись"

– Марино, ви – праонука Пимона Парубченка, сподвижника Петлюри. У спорі між "болбочановцями" та "петлюрівцями", що десятиліттями тривав в еміграції після Визвольних змагань, на чий бік стали б ви?

– (Сміється). До потрапляння у військо мені як історикині та громадській активістці була важлива передусім державницька візія, щоб з'ясувати, чому так сталося. Я намагалася зрозуміти Петлюру з усіма його плюсами й мінусами. 

Розстріл Болбочана – однозначно один із найбільших мінусів Петлюри. Будь-яка дискусія стосовно нього фактично завжди завершувалась цим його вчинком. 

У війську я почала сприймати історію набагато глибше, ніж з точки зору лише політики. Коли бачиш реальність на лінії вогню, у прифронтових містах, розумієш: здобуття держави – не тільки універсали, накази, документи. Це – безпосередньо праця військових, які своїм життям відстоюють Україну. 

Останні роки внаслідок цього переусвідомлення в моїх власних очах Петлюра дискредитувався. Але цей конфлікт, який ми намагались красиво промовчувати, навпаки треба озвучувати в популяризаторській площині. Інакше є ризик знов опинитися у світоглядній прірві між військом та цивільним або політичним світом. Ми не маємо допустити, щоб ця історія повторювалась.

– Чому треба говорити про Болбочана? Які його основні досягнення?

– Він завжди був для мене героєм, визволителем Криму, геніальним полководцем. Зараз я все більше усвідомлюю, що Болбочан недооцінений, недорозкритий. 

По-перше, як і Євген Коновалець, з початком Української революції 1917 року він твердо стояв на позиції формування регулярного війська. Не народної армії, не поліції, а саме війська – зі своєю структурою, штаткою, проведенням мобілізації. Він зосереджувався на армії як на гаранті існування держави. 

По-друге, Болбочан дотичний до розбудови одного з найефективніших, найдисциплінованіших підрозділів армії УНР – Запорізької групи, потім дивізії, корпусу і знову дивізії. 

Третій момент – військові перемоги Болбочана. Наприклад, у його блискавичному поході на Крим ми бачимо те, що зараз нам більш ніж відомо. Але в часи Першої світової було в новинку: спочатку залітає техніка, за нею піхота – саме так Болбочан заходив у Крим через Чонгар по дамбі Сіваш. Випереджаючи німців, які йшли на Перекоп, Болбочану вдалося дуже швидко звільнити майже весь півострів. 

Ще я б відмітила перебування підрозділу Болбочана на Донбасі, де вишколені, дисципліновані, мотивовані запорожці підіймали український дух регіону. 

Петро Дяченко згадує, як вони проводили виховну роботу на місцях (на Луганщині – УП). Під час одного з шикувань і виконання славня йде місцевий, не зупиняючись. Хлопці роблять йому зауваження: "Зніми капелюха, зупинись, віддай честь!".

– У споминах сучасників Болбочана, зокрема Сергія Шемета, йдеться про те, що уряд Грушевського видав таємний наказ іти на Крим, нібито сподіваючись на загибель Болбочана або серйозне послаблення його підрозділу більшовиками чи німцями. Чому Центральна Рада боялась Болбочана?

– Якщо говорити загалом, існував ідеологічний конфлікт у тому, хто і як бачив Українську Державу. Центральна Рада протягом цього першого року революції була, вибачаюсь, доволі імпотентна. Уряд не хотів розбудовувати регулярне військо, і тут треба окремо розбиратися по персоналіях. 

Тоді по суті були дві протиборчі сили. Одні вважали, що війна з Росією – певна тимчасовість, з більшовиками треба домовлятись. Інша сила здебільшого складалася з армійців. Вони усвідомлювали, що необхідно мати військовий потенціал, і якщо і виходити на ті ж самі переговори, то з іншими розкладами, з позиції сили.

До останнього уряд Центральної Ради сподівався, що з кацапами можна домовитись.

– І не очікував такої спритності від Болбочана, який ледь не дійшов до Севастополя?

– У Києві взагалі багато чого не очікували. Коли в березні 1918 року почався спільний з німцями контрнаступ, наші війська дійшли до Бєлгорода. В столицю УНР пішли дзвінки: "А де наші кордони?". Політики розводили руками: "Ідіть туди, де чуєте українську мову". 

Всередині держави був хаос. Ми для себе не могли відповісти на фундаментальні питання: які наші сфери впливу, що нам можна, а чого – ні. Над цим, до речі, українцям знову довелось рефлексувати після 1991 року, особливо з 2014-го.

[UPCLUB]

"Петлюра оточив себе комфортними людьми, які потім його зрадили"

– Існує думка, що Болбочан – блискучий військовий менеджер, але не видатний полководець. Як ви пояснюєте, що він не зміг втримати Харків, Полтаву та, за негласним звинуваченням Директорії, все Лівобережжя?

– Я навіть знаю, хто цю думку висловлює (посміхається). Але ця думка дуже дивна. Коли почався наступ більшовиків 21 грудня 1918 року, Болбочан з прикордоння слав сигнали в Київ, казав, що ворог суне з усіх боків. З півночі йшли більшовики, а з боку Маріуполя насувались білогвардійці. Болбочан просив підсилення. Що зробила Директорія? Оголосила війну аж 16 січня 1919 року, коли вже здали Харків, коли бої йшли за Полтаву. 

А що було раніше, під час так званого перемир'я? Болбочан писав Петлюрі: "Ви відправляєте своїх посланців в повіти, але ваші люди абсолютно ніякі в пропаганді". Хто має цим займатися? Армія? 

Політикани закривали очі на те, що люди не хотіли мобілізовуватися до війська. Вони програли інформаційно, більшовицька пропаганда процвітала. В Полтаві почалось ухилянство. Люди піднімали повстання проти мобілізації Болбочана: "Ми не створені для війни!" (посміхається). 

На мою думку, Болбочан прийняв вірне стратегічне рішення – відступити, зберегти кадри, аби реорганізуватися та продовжити боротьбу. Те саме, до речі, потім зробить і Коновалець, коли восени 1919 року йому скажуть: "Ну що? Готуємось до Першого зимового походу?". 

Коновалець, у якого січовики рубались все літо та були зморені тифом, скаже: "Мінус". Це дозволить зберегти особовий склад задля подальших змагань.

– Яку роль у долі Болбочана зіграв Коновалець? Як можна охарактеризувати взаємини між запорожцями та січовиками?

– Коновалець, на мою думку, був і військовим, і політиком – це ми побачимо в його подальшій долі. Він був частіше в Києві, мав там більше зв'язків і маневрів. А Болбочан трохи відрізнявся тим, що весь час був зі своїм підрозділом. 

Січовики – це така галицька інтелігенція, запорожці – хулігани, "головорізи". Але своєю внутрішньою етикою і естетикою і перші, і другі разом відрізнялися від всієї армії УНР. У них була інша мотивація, дисципліна, кадрова політика і навіть зовнішний вигляд з поведінкою. 

Сьогодні у Третій штурмовій я часто наводжу хлопцям приклад саме цих двох підрозділів. Ефективних, боєздатних, таких, що вписались в історію України. Що у одних, що у других була ідейність, усвідомленість, яка давала результати. 

Особовий склад любив командирів, разом з ними йшли на найнебезпечніші операції. Мало БК, мало продовольства? Треба піти забрати у більшовиків! Був, наприклад, знаменитий бій під Вознесенськом, який ще називають "бій під аплодисменти", коли запорожці брали хитрістю.

Якщо є мотивація, справжні військові готові виконувати наказ навіть в умовах проблем із забезпеченням. І пів року Першого зимового походу пройти на куражі, маневруючи окупованими територіями.

Треба обов'язково читати спогади учасників. Наскільки сентиментально вони сприймали, наприклад, вихід до берегів Дніпра, можливість побачити рідне Лівобережжя. Наскільки для них був важливим кожний клаптик України. І це була відповідь всій тій отаманщині, тим повстаньским загонам, що не хотіли виходити за межі свого повіту. Не хотіли вступали до регулярного війська, що не дало можливості спільною ударною силою вийти на одну лінію фронту та врешті призвело до поразки.

– Особистий ад'ютант Петлюри Федір Крушинський назвав Болбочана "першою жертвою й покутою за злочини й неміч нової української влади – Директорії УНР, яка за всяку ціну шукала винного за свої прогріхи". Чому Директорія, яка не прийшла б до влади без Болбочана, так швидко його позбулася?

– Тут весь мій біль. Тут треба згадувати про Винниченка (1-й Голова Директорії УНР – УП), на честь якого і вулиці у нас названі, і університет в Кропивницькому. Такі, як Винниченко або той самий Омелян Волох, який заарештував Болбочана – люди антиукраїнські. Вони шепотіли Петлюрі у вухо про патріотів: "Зрадники, не хочуть підкорятися, слухати тебе".

Якщо казати грубо й дуже відносно, Петлюра був ліваком, а Болбочан правим (посміхається). Перший наполягав на добровольчій армії, другий – на створенні регулярного війська.

Потім, після арешту, Болбочан буде писати Петлюрі: "Я думав, ти зробив висновки, змінився. Але ви всі прагнете лише влади, боїтеся, що хтось з військових командирів може зайняти ваше місце".

Думаю, Петлюра дійсно побоювався Болбочана, бо що ми бачимо з історії Української революції? Суцільні перевороти. Цього боявся Скоропадський, цього боявся і Петлюра. Після розстрілу Болбочана він не підтримав Коновальця. Він остерігався й Петрушевича (президента ЗУНР – УП).

Петлюра оточив себе комфортними, на перший погляд, людьми, які потім його ж і зрадили. Винниченко зрадив. Волох викрав скарбницю і також зрадив.

Читайте також: Всім втекти з України не вдасться – історик Ігор Гирич про уроки революції 1917–1921, олігархів і метаморфози Скоропадського

"Ті, хто протестував проти мобілізації, потім вмирав у Голодоморах"

– Під час відступу уряду з Києва на початку 1918 року Болбочан виступив проти того, щоб Петлюра очолив з'єднаний Запорозький загін. Після тієї кар'єрної поразки Петлюра, вочевидь, зачаїв образу. Це й було реперною точкою?

– А що Петлюра хотів? Він – журналіст. Болбочан закінчив Чугуївське піхотне училище, дуже славне і знамените. Мої побратими, яким я лекції читаю, проїжджаючи Чугуїв, завжди кажуть: "О, тут Болбочан навчався!" (усміхається).

Болбочан – стратег і тактик. Був у піхоті, ба більше – у розвідці. А Петлюра не мав базової військової освіти, не міг розуміти всі механізми та логіку війська. 

Петлюра вскочив у революцію, дістався високих чинів, не маючи бойового досвіду, не нюхавши пороху. Він формувався у процесі і, вочевидь, намагався самоствердитися. Але йому заважали в цьому бойові командири, такі як Болбочан. Вони могли дуже швидко пояснити, в чому він не правий. 

Ясно, що Петлюру все це зачіпало – звичайна психологія будь-якої амбітної людини.

– Якщо казати про конкретику, то основним бенефіціаром загибелі Болбочана був отаман Волох, який став головним замість нього у війську на Лівобережжі. Потім перекинувся до червоних, які його в 1930-х і розстріляли. А хто з політиків УНР, крім Винниченка, найбільше відповідальний за розстріл полковника?

– Людей такого статусу, як Болбочан, розстрілювали, м'яко кажучи, не кожного дня. Можна казати, що Винниченко підбурював на це Петлюру, але це не знімає відповідальності з останнього. Хоч він однозначно вагався.

– Сучасною мовою можна сказати, що Петлюра "петляв" у тому, щоб брати на себе відповідальність?

– Так. Слідство було затягнуто, а у Петлюри виникла навіть ідея: відправити Болбочана в Італію для формування підрозділу з українських полонених. Тобто були, скоріше за все, деякі компроміси, але вони врешті не спрацювали.

Пізніше, коли тягнулося розслідування, коли була пропозиція Петлюри з Італією, вирішальним став момент з генеральним інспектором Миколою Гавришком. Він запропонував поновити Болбочана на посаді очільника Запорізької дивізії. Аргументував це тим, що армії потрібні фахівці, а старшини дивізії бачать на посаді Болбочана. 

Для цього треба було відсторонити тогочасного очільника дивізії Володимира Сальського. І Петлюра наказав заарештувати Гавришка і Болбочана за самовільне взяття на себе управління, влади. 

Гавришко тікає, Болбочан лишається. До останнього каже, що нічого не зробив, не брав самовільно на себе керування. Що отримав лише усну пропозицію.

– І, як потім стверджував рідний брат члена Директорії Андрія Макаренка Григорій, Болбочан казав, що візьметься за роботу тільки після письмового схвалення Петлюри.

– Але Петлюра розцінив цю подію як підрив порядку в державі й армії. 

Перед стратою Болбочана бійці розстрільної групи не могли виконати наказ, бо полковник був легендою за життя. Очільнику цієї групи власноруч довелось розстріляти Болбочана. 

Запорожці хотіли ледь не повстання вчинити, щоб його перед тим звільнити, але Болбочан заборонив. Це свідчення того, що він дотримувався законності та ієрархії. Він був державником.

Попри розстріл Болбочана, попри велику критику Петлюри, запорожці продовжували воювати, виконувати накази. Михайло Омелянович-Павленко, ще один наш геніальний полководець, організував Перший зимовий похід. 

Бійці не склали зброю попри політичні інтриги, не зрадили присязі Україні. Сьогодні, коли я знаходжусь у війську, розумію, наскільки непросто їм було. Тому що бачу, наскільки важко сьогодні хлопцям та дівчатам битися, попри всі деструктивні в емоційному плані внутрішні або геополітичні новини. 

Сьогодні в інформпросторі треба постійно говорити: військова людина живе у системі цінностей, де головне – захист держави. І військових не треба боятися. До військових треба дослухатися. 

Всім треба працювати над розвитком українського війська. Тільки воно є гарантом безпеки, існування держави. Як показала історія, ті, хто протестував проти мобілізації Болбочана, потім вмирали в Голодоморах.

Читайте також: Якщо рішення приймають за нас, ми повертаємося туди, де були до 1991 року – Сергій Плохій

"Держава потребує сильних людей"

– Чи можна назвати Болбочана суперечливою постаттю?

– Болбочана? Ні! На мою думку, сьогодні треба по-іншому розставляти акценти в нашій героїці. Я зі школи пам'ятаю, що Українська революція – це Грушевський, Винниченко, Петлюра. Все. 

Так, політична історія дуже важлива, але якщо ми хочемо в умовах війни, що триватиме довго, виховати свідоме суспільство, яке поважає військові професії, то треба більше розповідати про полководців та командирів. Таких, як Болбочан, Коновалець, Омелянович-Павленко, Дяченко. 

Дискурс про те, суперечлива постать Петлюра чи ні, я чую набагато частіше, ніж про Болбочана або Коновальця. Ми намагаємося вивчати суперечливі постаті, робити на них головний акцент, але забуваємо про тих, хто насправді віддав Україні все.

Мені подобається, як на початку січня 1919 року, коли понеслась зрада на адресу Болбочана, він писав Петлюрі: "Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно. А якщо нас хочуть дискредитувати, хай роблять це ті, хто зробив більше за нас". 

Хай ті, хто звинувачують Болбочана, хто вважають його суперечливою постаттю, зрозуміють, що таке військо, що таке широкий фронт, коли на тебе наступають з усіх боків. Що таке бої не просто за маленькі населені пункти, а за Харків, за Полтаву, які вимагають дуже складних рішень. Що таке зберегти боєздатним підрозділ, поповнити його після втрат і знов продовжити воювати. 

Зараз, у 2024-му, ми це вже трохи розуміємо.

– Чому я запитав про суперечливість: Болбочан будував новітню армію УНР за західно-європейськими зразками, але попри модерність у цьому питанні він, здається, також залишався на позиціях ранньомодерної Козацької Держави 17–18 століття. Спирався на традиції Січі з доволі норовливим трактуванням наказів політичного центру. 

– Козацтво – окрема тема. Воно було джерелом надиху командирів сто років тому, є таким джерелом для нас зараз. Козацька держава – це час, коли лицарство існувало як окремий стан. Коли військо брало на себе і самозабезпечення, і врегулювання цивільних питань. 

Коли існувала воїнська культура, поведінка потужного, відповідального бійця. Коли були сильні командири, які вели за собою людей, надихали інших своїм прикладом.

Коли прірва між військовими і цивільними була не такою, як у сучасності. Коли була станова система, і козаки мали свої привілеї, повагу за те, що платили державі кров'ю. 

– Але говорячи про козакування в 1917–1921 роках, проблема полягала в тому, що не було ідеологічної цілісності між військом та урядом. Така цілісність була в поляків, у фінів, була вона в росіян-більшовиків. Як нам тепер, у сучасних умовах, розв'язати питання єдиного авторитетного центру?

– На мою думку, нам сьогодні обов'язково потрібні лідери в різних сферах, які б вели за собою суспільство. Які б репрезентували українську ідею.

На відміну від 2022 року, коли суспільство трималося на слові "перемога", одного лише слова "перемога" тепер недостатньо. Ми все частіше чуємо питання, а що таке перемога, якою вона має бути. Військові лідери, лідери думок мають репрезентувати майбутній сценарій для України. Мають говорити про мобілізацію, про реформи в армії. 

Люди не повинні боятися війська. Разом із тим військо має змінюватися. Треба давати, наприклад, можливість досвідченому піхотинцю зростати в структурі ієрархічно. 

Дуже важливо дозволити воювати дивізями, корпусами. Давати можливість бойовим командирам брати на себе відповідальність, реформувати всередині себе підрозділи, здійснювати фахову підготовку новоприбулих. 

Ми маємо популяризувати мілітарну культуру. Треба готувати українців змалечку бути сильнішими. Між рядків це можна зчитувати і у Болбочана, і у Коновальця: чим ми сильніші, чим більше нас бояться, тим ми ефективніші, бо на сильних не нападають. 

Я часто кажу побратимам: світ – велика вулиця, на якій до тебе можуть підійти і спробувати принизити. Але якщо ви сильні – і фізично, і морально – у вас набагато більше шансів дати відсіч, навіть не доходячи до бійки.

Держава зараз дуже потребує сильних людей. І вони є. Головне, як показали події Української революції, не проґавити їх. Дати цим людям можливість і ресурси реалізувати їхні ідеї.

Євген Руденко – УП