Где брать надежду?

Напередодні нового року "Українська правда" звернулася до лауреатів премії "УП.100" з проханням оцінити минулий рік, зафіксувати, де країна і суспільство перебувають у даний момент, і поділитися очікуваннями від 2025 року. Найближчими днями ми публікуватимемо роздуми наших лауреатів.  

Ми вступаємо в новий 2025 рік. Ми хочемо, щоб він став роком миру. Навряд чи він таким стане. У кращому випадку це буде рік, коли можуть початися перемовини. Але не видно, звідки в цьому році мав би взятися мир.

Ба більше: якщо не зміняться обставини – якщо наша влада не буде проводити такі потрібні системні зміни, якщо наші союзники не припинять надавати допомогу запізно і замало, – ми можемо бути приреченими на довгу і болісну агонію.

Путін провадить війну на виснаження. У кінцевому рахунку така війна є війною ресурсів. Виграє її той, хто їх має більше. Одним із них є моральний стан суспільства. Він є таким самим фактором стійкості, як зброя та інші ресурси. Тому ми маємо її утримувати і нарощувати.

Шукаючи надію, ми маємо дивитися правді у вічі. Почнемо з очевидного: це війна в Україні, але не лише про Україну. Це війна про західний спосіб життя, в основі якого є гідність і свобода людини як головні цінності.

Захід не народився з цими цінностями, але він до них дійшов шляхом спроб і помилок після двох світових воєн. Незалежна Україна пройшла подібним шляхом, після двох революцій і двох воєн, а тому хоче доєднатися до Заходу.

Існування такої західної України Путін як лідер незахідного світу сприймає як смертельну загрозу для себе.

Війна почалася в Україні, але в Україні не скінчиться. Навіть якщо, боронь Боже, Україна впаде, вона продовжиться поза Україною. Тому маємо виходити з цього: що ця війна надовго – аж поки Росія не зможе або не захоче воювати, а ще краще зазнає повної поразки.

Перемир'я у такій війні можливі, але сталий мир – це далека перспектива. Легше говорити про мир у війні навколо інтересів – контролю над територією чи ресурсами. Такі війни можна закінчити за столом перемовин.

Не так є з ціннісними війнами. За цінності люди готові одні одним горло перегризти. Досягти компромісу за таких обставин тяжко або майже неможливо.

Нагадаю: Євромайдан був революцією цінностей. Він був піком глобальної революційної хвилі, яка почалася з Арабської весни 2011 року, а закінчилася з білоруськими, казахстанськими та іранськими протестами 2020–2022 років. Ця хвиля тривала ціле десятиліття. Тепер після десятиліття революцій ми вступили у десятиліття воєн.

Революції і війни йдуть рука в руку. Так було в 1789 і 1917 роках, так, виглядає, є зараз. У цій війні зійшлися дві головні фіналістки з прозахідного революційного й антизахідного контрреволюційного табору – Україна і Росія. Оскільки ставки дуже високі, не чекаймо на швидкий результат. 2025 рік – це тільки середина цього десятиліття, але ніяк не його кінець.

Путін не приховує, що готовий воювати "скільки треба" – і його економіка, з допомогою його антизахідних союзників, дозволить йому це робити щонайменше до кінця 2020-х.

Трамп підходить до цієї війни з позицій інтересів. Тому він не зможе добитися миру не лише за 48 годин, але й, не виключено, навіть до кінця свого строку.

Неможливо визначити, де ми зараз знаходимося: у 1917 році, якщо говорити логікою Першої світової війни, чи у 1938 році, згідно з логікою Другої світової війни. Але майбутній, 2025, рік навряд чи стане 1918 чи 1945 роком – тобто роком кінця війни. Приймімо це як реальність.

Так само неможливо описати, коли і з чим вийде Україна з цієї війни. Маємо два базові сценарії:

– катастрофічний: Україна зникає з карти світу ("план Путіна");

– оптимістичний: Україна виходить з цієї війни у складі НАТО та ЄС й у кордонах 1991 року ("план Зеленського").

Базові сценарії, як правило, рідко здійснюються. Тому ми можемо їх виключати як реальні. Ми маємо дивитися на них як два протилежні полюси, котрі встановлюють рамку нашої надії. 

Стратегічно важливою надією для України не є швидкий кінець війни – хоча, зізнаюся, у моменти слабкості мені самому цього сильно хочеться. Стратегічно важливою надією для України є довести справу Євромайдану до кінця і стати частиною Заходу.

Це не лише дасть нам шанс жити гідно і заможно. Це вирішить підставове питання безпеки – питання, яке Україна не може вирішити для себе уже декілька століть. Бо за що б ми не критикували Захід, одна річ залишається поза критикою: сучасний Захід є великою зоною миру, всередині якої війна неможлива.

Приєднання України має стати стратегічно важливим не лише для неї самої, але і для Заходу. Україна стає частиною Заходу а) щоб його зміцнити та б) щоб його пробудити до нової реальності і, відповідно, до нових дій.

Це є те послання, яке ми маємо донести Заходу. Його неминучу смерть, так само як вічний тріумф, пророкували уже не раз. Захід ані не вмирає, ані не тріумфує. Він є якісним і дорогим продуктом, який швидко псується. Щоб відновити свою якість, він потребує час до часу кризи. Українська війна є тією кризою, якої сучасний Захід потребував – інакше він перестане бути здатним для ужитку.

Тому наш реальний сценарій перемоги: Україна стає частиною Заходу, й Захід розширює свої кордони на Схід. В якій конфігурації це станеться і за яких умов – неможливо передбачити і нема сенсу говорити. Ми живемо в часи непередбачуваності й хаосу.

Тому чесна відповідь на питання, в якій конфігурації Україні вдасться вийти з війни: у якій вдасться.

Відповідно до цього ми маємо по-іншому будувати наші надії. Замість шукати чітких розв'язок – котрі у більшості випадків є нічим іншим, як нашим "чарівним мисленням – треба прийняти хаос і непередбачуваність не як загрозу, а як шанс. 

Простіше кажучи: ми маємо обняти хаос і непередбачуваність – і стояти так довго, як треба. 

Не тяжко вказати ті історичні тенденції, які працюють на Україну та Захід. Історія дійсно на нашій стороні. З історичної перспективи зрозуміло, що режим Путіна не має майбутнього. Але історія – зрадлива. Вона як та необ'їжджена конячка. Кожен раз, коли думаєш, що вже приборкав її, вона може скинути тебе зі сідла. 

Коли ми передбачаємо, що ми уже виграли війну, або, навпаки, що усе пропало, і що кінець близький, ми помиляємося і в першому, і в другому випадку. Але більший ризик програти має той, хто покладається на передбачливість.

У цьому, власне, полягає теорія чорних лебедів. У нас її, як правило, цитують лише наполовину – що чорні лебеді існують. Але це не так сама теорія, як її стартова точка. Сама ж теорія полягає в іншому: вищі шанси на перемогу має той, хто приймає непередбачливість як вихідну умову і діє відповідно до обставин.

Наша надія полягає у крихкості, часто несподіваній, тираній. Найсвіжішим прикладом є доля Асада і його режиму. Тиранії – як динозаври: у них велике тіло, але малий мозок.

Як показує недавній аналіз, поки Росія продає нафту, випускає танки і шукає запчастини по всьому світу, вона ризикує пропустити черговий технологічний стрибок – так само, як у часи пізнього СРСР радянська влада пропустили комп'ютерну революцію. А ця війна уже стає високотехнологічною війною. Експерти кажуть, що 2024 рік у цьому відношенні уже став переломним. Найсвіжішим свідченням є недавня повністю роботизована атака українських військ ворожих частин біля села Липці. 

Наша надія також у формуванні нових союзів, більш гнучких і рішучих, замість старих. Захід на жаль, не є єдиним. Європа розколота по лінії "Північ – Південь". Північніша частина – Великобританія, Нідерланди, скандинавські й балтійські країни та Польща – налаштовані на довготривалу допомогу. Гірше з південною частиною. Загальний баланс залежить від того, яку сторону займе Німеччина – колишнє серце і мотор ЄС. Шанси Мерца стати новим канцлером дають підстави надіятися, що все-таки північну.

Ідеальним варіантом було би, якби 2025 року вдалося вибудувати лінію "Вашингтон – Брюссель". Ця лінія виникала під час двох українських криз – першого і другого Майдану. Вона була слабка і недостатня, а в окремих випадках, за правління Обами – просто скандальна.

Як буде за Трампа – боюся, що навіть сам Трамп не знає. Але тут можемо, по-перше, надіятися на невичерпне вміння росіян робити безглузді речі – як-от зняти кліп про збиття Санта Клауса російською ракетою, та ще й до того ж в той час, як вони збили азербайджанський літак. По-друге, наша надія може полягати у тому, що в особі Трампа Путін нарешті знайшов гідного собі противника-соціопата, ще й до того ж більш непередбачуваного та безшабашного.

А головна надія – у нас самих, у нашій впертості й нашому вмінні виживати. Історичні дослідження показують: чим частіше суспільство проходить через тяжкі випробовування, тим стійкішим воно стає. 

Україні не бракувало таких випробовувань в останні 100 з гаком років, а особливо за останні десять років, у час Євромайдану, двох воєн і ковіду. Україна тяжко кривавить, втрачає кожен день десятки, якщо не сотні, своїх громадян на фронті й у тилу; майже кожна і кожен пережили втрату рідних нам людей. Але, поклавши руку на серце, маємо визнати: це не той рівень втрат і випробовувань, які перенесли наші предки від початку Першої світової й аж до смерті Сталіна. Навпаки, пам'ять про те, що вони вижили тоді, має зміцнювати нашу надію, що ми виживемо й тепер.

Історія зробила нас, українців, чемпіонами з виживання. Але для наших шансів важлива не лише та більшість, яка виживе, але та активна меншість молодших і середнього віку людей, які хочуть жити і самовиражатися у свободі й благополуччі, так само як їхні ровесники на Заході. Для цих українців гідність і свобода не є пустим звуком. Євромайдан значною мірою був їхньою революцією, вони були першими, хто пішов на фронт й у 2014, й у 2022 роках.

Приходиться часто чути, що на цій війні гинуть найкращі. Це неправда: на війні гинуть усі. Не беруся судити про втрати серед проактивної меншості: такої статистики не існує. Але я знаю багато з цих людей, і, на щастя, можу сказати, що більшість з них далі з нами. Вони вимучені, вичерпані і злі на владу. Вони, однак, є, вони далі з нами, і з ними я надалі пов'язую надію на краще повоєнне майбутнє України.

Наша надія залежить від того, як ми говоримо про цю війну між собою. Ми маємо відійти від героїчно-оптимістичних оповідей, що ми обов'язково і швидко переможемо. Такий наратив формує завищені очікування, після яких неминуче приходить розчарування.

Але ми не маємо впасти у депресію – бо як впадемо, то вважаймо, що Путін уже виграв.

Маємо вірити в добрий кінець так довго, як треба – навіть якщо нам не буде суджено його побачити. 

Тих з нас, хто вірить у Бога, не треба в цьому особливо переконувати. Це є основою нашої віри і головна вістка Різдва, яке ми святкуємо цими днями: світло родиться у темряві, і чим густіша темрява, тим сильнішою є надія. 

Тим з нас, хто є агностиками – про атеїстів не говорю, бо справжніх атеїстів є дуже мало, – раджу читати "Володаря Перснів" чи інші книжки зі західного літературного канону. У них часто повторюється один і той самий сюжет: допомога приходить у найбільш критичний момент, надія родиться у момент найбільшої безнадії. 

Коли говорити про українську літературу, мені найперше приходить до голови заклик Івана Франка "Против рожна перти, Против хвиль плисти". Він нагадував: 

Ще те не вродилось

Остреє залізо,

Щоб ним правду й волю

Самодур зарізав!

Моїм найбільшим відкриттям останніх років є Марк Аврелій. Знав про нього раніше, але його "Роздуми наодинці" ніколи так добре не читаються, як під час великої кризи. Особливо коли читаєш їх не сам, а разом зі своїми студентами-комп'ютерниками та з Бізнес школи (серед останніх є священник; прочитавши Марка Аврелія сам, він радить тепер читати його своїм парафіянам).

Марк Аврелій був стоїком, а стоїцизм став основою для психіатричної практики – як давати собі раду зі своїми страхами. 

Коротко поділюся її головною порадою з Вами. Для початку уявіть собі свій найбільший страх. Припускаю, що Ваш мозок працює так само, як і мій, і він малює Вам картинки неминучої поразки України і кінця світу – і, відповідно, власної загибелі або, у м'якшому варіанті, втечі з України після того, як її окупують росіяни.

А тепер спробуйте вийти за межі цього образу як малореального і подумати, що може реально статися за годину, за день, тиждень, місяць, рік? Правдоподібно, ви зможете прийти тоді до більш реалістичної картини – а тоді планувати, що можете зробити протягом кожного з відрізків цього часу, і які засоби Ви маєте у своєму розпорядженні, щоб жити і працювати далі.

Краще це робити не самому, а в доброму товаристві, разом з людьми, яким довіряєте. Коли я готувався писати цей текст, я говорив зі своїми українськими і неукраїнськими знайомими. Багато з моїх тез є насправді їхніми – прошу в них вибачення, що не називаю їх поіменно. 

У кожному разі, якщо ми живемо у часи невизначеності, не робімо ставки на визначені наперед сценарії. Радше навпаки: будуймо серед цього моря хаосу острівки певності, де ми можемо відчувати свій контроль над ситуацією – і пробувати ці острівки розширювати до розміру архіпелагів і континентів.

Ми не є першими і, напевно, не будемо останніми серед тих, хто уже був чи буде у подібній ситуації. Коли Клайва Льюїса, приятеля Толкіна й автора "Нарнії" та "Простого християнства", питали, як жити в умовах війни, він відповідав питанням на питання:

"Ну, а як би ви жили в XVI столітті, коли чума щороку навідувалася в Лондон? Чи як би вам жилось в часи вікінгів, коли нападники із Скандинавії могли б здійснити висадку і вночі перерізати вам горлянки? Чи як ви жили в епоху раку, сифілісу, паралічу, в епоху повітряних нальотів, в епоху залізничних та автомобільних аварій? Інакше кажучи, давайте не перебільшувати новизну нашого становища".

Сам Клайв Льюїс давав таку відповідь: 

"Якщо ж ми не уникнемо знищення атомною бомбою, то нехай та бомба застане нас, коли прийде, за розумними та людськими речами – молитвою, працею, навчанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, балачками з друзями за кухлем пива і грою в дартс – а не скомканими страхом від думок про бомби, наче отара овець. Вони можуть знищити наші тіла (як і якийсь мікроб), але не можна їм захоплювати наш розум. (…).    

Насправді що робить атомна бомба, так це те, що нагадує нам про те, в якому світі ми живемо, про що ми почали забувати в прекрасні часи. І це нагадування є, наскільки можливе, доброю справою. Ми проснулися від прекрасного сну, і тепер можемо почати говорити про дійсність… (…) Нехай бомба застане нас за чимось добрим".

Олександр Пасхавер, один із тих людей, яких я найбільше поважаю, колись назвав своєю життєвою філософією філософію цинічного оптимізму. Як довго в Україні буде ядро людей, які сповідуватимуть цю філософію, шанси нашої перемоги не зникнуть. Наше завдання – це ядро розширювати і зміцнювати так довго, як треба, через ті самі спроби і помилки, як це робили наші попередники на Заході і в Україні.

Тому нашим лозунгом має бути не contra spem spero (надіюся проти надії) а dum spiro spero (поки дихаю, надіюся).

Ярослав Грицак, для УП